Селяни - Реймонт Владислав

Вона була як не при собі і ладна хоч би й битися, тремтіла вся, руки в неї сіпались, а очі блищали так дико, що в Ганки серце стислося, вона замовкла і, грюкнувши дверима, вибігла з кімнати.

Після цієї сварки Ганка не могла ні за що взятися й сиділа з дитиною біля вікна, а сніданок подавала Юзя.

Тільки коли всі поїли і знову пішли на роботу, вона зібралася трохи з силами й вирішила піти до батька, який уже кілька днів нездужав.

Пішла — і з півдороги повернулась: так нею тіпало, що не могла рухатись.

Та й потім, коли Ганка трохи очутилася, тільки руки її майже машинально робили все, що треба, а в думках був Антек, і вона часто замислювалась, дивлячись в одну точку.

Тим часом розгодинилося: дощ ущух, капотіло тільки зі стріх і дерев, коли вітер ворушив гілки. Дороги сріблились калюжами, і небо дедалі прояснювалось.

Люди гадали, що опівдні сонце неодмінно вигляне, бо ластівки літали високо. Білі, позолочені невидним сонцем хмарки зграями пливли у височині, з полів віяло теплом, і птахи щебетали у садках, мов снігом, обсипаних білим цвітом вишень. Селом покотився гамір: з усіх коминів курився дим, господині готували смачні страви, радість вчувалась у лунких голосах, що линули від хати до хати; дівчата чепурилися, заплітали в коси стрічки, дехто мчав у корчму по горшку, бо Янкель, зрадівши звістці про повернення чоловіків, давав сьогодні всім у борг, скільки хто схоче. Щохвилини хто-небудь вилазив на хату і напружено вдивлявся в усі дороги з боку міста...

Жінки так захопилися приготуваннями, що майже ніхто не вийшов у поле; навіть гусей забули вигнати в балку, і вони голосно ґелґотіли на подвір'ях. А дітвора, що бігала сьогодні на волі, без усякого догляду, таке виробляла на вулиці, що не дай боже! Старші хлоп'ята, озброївшись довгими тичками, побігли на тополеву дорогу, вилазили там на дерева й розкидали воронячі гнізда, а перелякані птахи, мов чорна хмара сажі, кружляли високо в повітрі й жалібно каркали, наче стогнали. Меншенькі ганяли сліпу ксьондзову коняку, яка тягла бочку на полозках. Вони силкувалися загнати її з високого берега в ставок, але розумну кобилу важко було обдурити: опинившись на кручі, вона зупинялась, наче на злість їм, опускала голову, не слухаючи галасу, і терпляче обтрушувалась від грязюки й грудок, якими кидалися в неї пустуни. Почувши, що вони лізуть на бочку і вже хапаються за вуздечку, вона грізно іржала і пускалася чвалом, несподівано наскакуючи на хлоп'ят, а ті з галасом розбігалися. Вони розважалися досить довго і нарешті піднесли кобилі до ніздрів запаленого віхтя. Конячина з переляку сахнулася вбік, просто на Боринин тин, повалила ворота і заплуталася в посторонках, а хлопчиська оточили її і давай шмагати батогами.

Кобила, напевно, переламала б собі ноги, коли б Ягна, почувши галас, не порозганяла палицею шибеників і не вивела її на дорогу. Але настрашена тварина втратила нюх і, видно, не знала, в який бік іти, зауваживши, що мучителі підстерігали її, ховаючись за деревами, Ягна вирішила сама відвести кобилу до хазяїна.

Вона вела її стежкою поміж ксьондзовим садом та садибою Клембів і побачила, як до будинку органіста, що стояв у глибині подвір'я, під'їхала бричка. В ній уже сиділа органістова жінка, а Ясь на ґанку прощався з рідними.

— От, привела коняку, бо хлопчиська її ганяли,— почала Ягна несміливо.

— Гукніть-но хто Валека, нехай забере її! Ти навіщо ж, бовдуре, покинув кобилу? Щоб вона собі ноги переламала? — гримнула органістиха на наймита.

Ясь, побачивши Ягну, глипнув скоса на батьків і простягнув їй руку.

— Залишайтеся з богом, Ягусю!

— Знов до школи?

Щось схоже на тихий жаль стисло їй серце.

— Везу його до міста, на ксьондза вчитиметься,— гордо похвалилася мати.

— На ксьондза?

Ягна здивовано глянула на Яся, а він уже сідав на переднє сидіння, спиною до коней.

— Хочу довше дивитися на Ліпці! — пояснив він, сповненим любові поглядом обводячи замшілий дах батькового будинку й квітучі сади, що виблискували росою.

Коні рушили підтюпцем. Ягна пішла за бричкою. Ясь іще гукав щось сестрам, які плакали біля ґанку, але дивився тільки на неї — в її сині зволожені очі, що сяяли, як травневий день, на її біляву голову, обвиту товстими косами, що, мов линви, потрійним рядом лежали над білим чолом, звисаючи на вуха, на її чарівне, як польова троянда, обличчя.

А вона йшла майже несвідомо, наче заворожена його палким поглядом. Губи в неї тремтіли, серце завмирало від щастя, а очі покірно стежили за Ясем, туманіючи від дивно солодкого почуття. Її наче зморив раптовий сон, обсипавши дурманливим цвітом забуття...

Аж коли бричка звернула під тополі, їхні очі відірвалися одне від одного, пекучий вогонь розбився на скалки. Ягусин погляд наткнувся раптом на порожнечу, і вона зупинилась.

Ясь махав їй шапкою на прощання. Бричка вже в'їжджала в сутінки під тополями.

Ягна оглядалась і протирала очі, мов людина, раптово розбуджена від сну.

"Господи! Такий очима в самісіньке пекло заведе,— подумала вона й здригнулась, наче силкуючись струсити з себе хлопцеві палкі погляди.— Органістів син, а на вигляд справжній панич... І буде ксьондзом,— може, його навіть у Ліпці призначать!.."

Ягна оглянулась: бричка вже зникла з очей, долинали тільки стукіт коліс і голоси Яся та його матері, коли вони віталися з прохожими.

"Такий малий, майже дитина, а гляне — наче обійме! Навіть млосно стає і голова паморочиться!"

Вона здригнулась, облизуючи червоні губи, і жагуче потяглась усім тілом...

Їй раптом стало холодно. Тільки тепер Ягна помітила, що ноги в неї босі, голова не запнута, і на плечі поверх сорочки накинута тільки благенька хустка. Зашарівшись від сорому, подалася бічною стежкою додому.

— Чоловіки повертаються, чула? — радісно гукали їй від тинів і з-за перелазів дівчата, жінки, діти.

— Ну й що з того? — перепитала когось майже сердито.

— Повертаються! Хіба цього мало? — здивувалися з її байдужості.

— А мені однаково — з ними чи без них. От дурнії — бурчала вона, неприємно вражена тим, що всі знавісніли від радощів, чекаючи коханих.

Вона зайшла до матері. Вдома був тільки Єнджик — він сьогодні вперше встав із ліжка. Перебита нога була ще забинтована. Він сидів на порозі і плів кошика, підсвистуючи сорокам, що стрибали по тину.

— Чула, Ягусь, випустили наших!

— Ще б пах, усі на селі тільки про це й цокотять, як оті сороки!

— А знаєш, Настуся аж розум стеряла від радості, що Шимек повернеться...

— А їй що до того? — блиснула вона суворо очима, як мати.

— Та нічого... Ой, як у мене знову нога заболіла,— забурмотів зляканий Єнджик.— Цитьте ви, паскуди! — він жбурнув палкою в сіни, де розкудкудакалися кури.

Він для вигляду потирав поранену ногу й покірно зазирав у дивно спохмурніле обличчя сестри.

— А де ж мати?

— В плебанію пішли. Ягусь, про Настку це я просто так сказав...

— Дурню, думаєш, про це ніхто не знає! Одружаться, і все...

— Та хіба мати дозволять? У Настусі ж бо лише один морг.

— Якщо питатиме, то не дозволить! Хлопець у літах, час уже своїм розумом жити, знати, що і як...

— Він знає, Ягусь, знає, і як затнеться — поставить на своєму! Він матері не послухає, на злість їй одружиться і відбере свою землю.

— Мели, мели, аби тільки мати не почула!

Туга взяла Ягну. Як же! Настка, і та має хлопця, і в тієї свої радощі. В інших дівчат теж. Мабуть, усі сьогодні подуріють, бо до кожної хтось повернеться...

Так, усі повернуться! Її раптом охопила нетерпляча радість і, покинувши здивованого Єнджика, вона помчала додому прибирати й готуватися до зустрічі, як усі інші, і чекати, гарячково чекати випущених з острогу, як чекало їх усе село.

Вона весело поралась, навіть радісно заспівала щось і кілька разів вибігала подивитися на дорогу, до якої всі прикипіли очима.

— А ви кого ж виглядаєте? — несподівано спитав її хтось із сусідів.

Ягну наче обухом по голові вдарили. Вона зблідла, руки опустились, мов перебиті крила, серце болісно стислося.

Правда, кого їй чекати? Адже ніхто до неї не поспішає, вона в усьому світі одна як палець! "От Антек хіба!.." — подумала Ягна з якоюсь тривогою.— Антек! — шепотіла вона, тихо зітхаючи, і спогади замигтіли в пам'яті, як легкий туман, як чудовий сон, що наснився давно, давно...

"Може, і повернеться,— сказала собі Ягна.— Хоч, правда, коваль тільки вчора запевняв, що його не випустять разом з іншими, що він залишиться в тюрмі на багато років..."

— А може, й випустять! — мовила вголос, в думці вже уявляючи собі, як вийде до нього назустріч, але без радості, без хвилювання, з якоюсь глибоко затаєною в серці неприязню.— Ну й нехай собі повернеться, мені що до цього? — прошепотіла вона сердито.

Мацей щось забурмотів, але Ягна бридливо повернулась до нього спиною і не стала його годувати, хоч знала, що він саме цього просить по-своєму.

— Хоч би ти здох нарешті! — розсердилась вона раптом і, щоб не бачити його, знову вийшла на ґанок.

Праники стукотіли, на березі під деревами червоніли спідниці жінок, легкий сухий вітер ледь торкався зелених верб, і тоді вони злегка тремтіли. Сонце от-от мало вигулькнути з-за білих хмарок: уже поблискували калюжі, а на поверхні ставу танцювали золоті вогники. Розірвалась завіса дощу, і наче за сірими кам'яними огорожами, як величезні снопи квітів, дедалі чіткіше виступали в ясному повітрі квітучі сади, сповнені пахощів і пташиного щебетання. Голосно гуркотів млин, з кузні долинали гучно-дзвінкі удари молотів, і гомін та рух на селі нагадували дзижчання бджіл між деревами.

"А може, й побачу його",— подумала Ягна, підставляючи обличчя вітрові й краплинам роси, що падали з гілок.

— Ягусю, працювати не підете? — гукнула їй Юзя знадвору. Ягні сьогодні й на думку не спало суперечити: вона взяла сапу й пішла в поле до жінок. У неї не було вже ні сил, ні бажання робити наперекір, вона навіть радо скорилася наказові, що відірвав її від думок і сумнівів. Її мучила незбагненна туга, сльози набігали на очі, душа поривалася кудись. Вона так ретельно взялася до роботи, що залишила усіх далеко позаду і не давала собі відпочинку, байдужа до Ягустинчиних кпин, не бачачи ворожих очей, які весь час пантрували за нею, мов злі пси, ладні от-от скочити і вчепитися зубами.

Тільки зрідка Ягна раптом випростувалась — так обважніла від цвіту дика груша випростується під дотиком вітру і, тихо погойдуючись, дивиться на світ тисячею очей, і ронить білі запашні пелюстки в море зеленого збіжжя, ніби плаче, згадуючи люту зиму...

На думку Ягні спадав інколи Антек, але частіше вставали у неї в пам'яті очі Яся, його червоні губи, і милий голос звучав у її серці так солодко, що зникала туга і все ясніло навкруги.