Селяни - Реймонт Владислав
Чотири жінки працювали, а Ягустинка тільки наглядала за ними й підганяла.
Але робота у них не йшла на лад! Руки коцюбли від холоду, в борознах було мокро, і в черевики набиралась вода, а одежа промокла наскрізь. Дощ, хоча теплий і дрібний, мжичив без упину, поливаючи землю й дерева, які, звісивши гілки над дорогою, з насолодою підставляли їх під струмки.
А втім, мало от-от випогодитися: співали півні, обрій прояснився, в повітрі часом стрілою шугали ластівки, наче вилетівши на розвідку, а ворони злітали із стріх і кружляли низько над полями.
Жінки, схожі на купи мокрого шмаття, зігнувшись над грядками, порпалися в землі. Працювали вони дуже повільно, розмовляли і подовгу відпочивали — знати було, що прийшли відробляти, а не працювати на себе. Нарешті Ягустинка, яка садила між рядками горох, обізвалася:
— Небагато ж сьогодні господинь і в полі, і на городах!
— Їм зараз не робота в голові — чоловіки повертаються!
— Певно, смажать, варять та перини гріють...
— Смієтесь, а самі, надісь, аж труситеся за ними! — сказала Козлова.
— Відмовлятися не буду: Ліпці вже мені остогидли без чоловіків. Хоч я й стара, а скажу: тварюки вони, ледарі, забіяки, брехуни, а як з'явиться хоч один, навіть бозна-яке опудало, відразу й веселіше, і цікавіше, і легше жити на світі! І, коли хто скаже, що це неправда,— збреше, як пес.
— Чекають їх молоденькі жінки, як шуліка дощу! — зітхнула котрась з жінок.
— Не одна за це чекання тяжко заплатить, а найбільше дівки.
— Авжеж. Тільки-но дев'ять місяців мине, як ксьондзу робота буде. Не встигатиме хрестити.
— Ех! Старі, а верзете хтозна-що! На те господь бог і створив жінку, щоб дітей родити. Не гріх це! — задерикувато скрикнула жінка криворотого Гжелі.
— А ви все своє — за байстрюків горою стоїте!
— І завжди, до самої смерті, кожному у вічі казатиму: хоч байстрюк, хоч ні, все одно така ж людина і має таке ж право жити на світі. Христос йому так само, як і всім, заплатить за гріхи й заслуги.
Інші жінки напалися на неї, стали висміювати, а вона тільки руками сплеснула й похитала головою.
— Боже поможи! Ну, як іде робота? — гукнула Ганка з-за перелазу.
— Спасибі, добре. Тільки мокро дуже.
— А картоплі вистачає? Ганка присіла на тин.
— Носять нам, скільки треба; та мені здається, що загрубо вона порізана.
— Ми ж її тільки навпіл різали. А от у мельника дрібну картоплю навіть цілу саджають. Рох каже, що так удвоє більше вродить.
— Мабуть, то німецька мода. А в нас, відколи Ліпці стоять, завжди картоплю для садіння різали на стільки шматків, скільки вічок,— не вгавала завзята суперечниця Гульбасова.
— Голубонько, сьогоднішні люди не дурніші від учорашніх...
— Ще б пак! Тепер яйця курку вчать...
— Авжеж, але як по правді казати, то деякі до старості дожили, а розуму не нажили! — закінчила Ганка, відходячи від перелазу.
— Пишається, наче все Боринине господарство до неї вже перейшло! — буркнула Козлова, дивлячись їй услід.
— Не чіпай її: щире золото жінка! Я не бачила розумніших і добріших від неї: цілими днями в них у хаті, а в мене очі пильні й голова на плечах є. Натерпілася вона... і такий хрест несе — не дай боже нікому!
— І що в неї ще попереду... Ягна в домі, і тільки-но Антек повернеться, таке в них піде — буде що людям послухати!
— Кажуть, наче Ягна з війтом злигалася, це правда?
Всі посміялися з Філіпки: питає про що вже всі горобці цвірінчать.
— Ану поприкусуйте язики! І вітер часом може підслухати та рознести, куди не слід! — обірвала їх Ягустинка.
Жінки знову понахилялися до землі, замигтіли сапи, часом брязкаючи об камінь, а вони все пащекували, перемиваючи кісточки всім на селі.
Ганка йшла додому від перелазу, обережно нахиляючись під вишнями, щоб не зачепити головою мокре, низько нависле гілля, рясно всипане білими пуп'янками і молодими листочками.
Вона пішла у двір подивитися по господарству.
З самого великодня вона майже не виходила з дому, їй погіршало після того, як пішла в костьол. І тільки сьогодні радісна звістка підняла її з ліжка й тримала на ногах. Похитуючись на кожному кроці, вона ходила по подвір'ю, заглядала в усі кутки і сердилась чимраз більше.
Корови були якісь мляві, всі в гною, поросята чогось мало підросли, і навіть гуси здалися їй на диво дрібними й занехаяними.
— Ти б хоч віхтем коня почистив! — напала вона на Петрека, який виїздив з гноєм у поле, але хлопець тільки щось сердито буркнув і поїхав.
У клуні — нова пригода: в купі картоплі спокійнісінько рилось Ягусине порося, а кури греблися у висівках, що їх давно треба було віднести нагору. Ганка нагримала на Юзьку, а Вітекові насмикала чуба. Хлопчик ледве видерся і втік, а Юзя розплакалася і стала гірко нарікати:
— Працюю з ранку до ночі, мов коняка, а ви ще на мене гримаєте! Ягна цілими днями байдикує, а їй нічого!
— Ну, цить, дурненька, не рюмсай! Сама бачиш, що в нас діється!
— Та хіба я сама можу за всім доглянути?
— Годі! Несіть у поле картоплю, а то жінкам не вистачить.
Ганка вже не сердилась. "Справді, хіба ж дівча може з усім господарством упоратись?.. А наймити? Господи, та вони вже з самого ранку вечора виглядають. На них покладатися — однаково, що найняти вовків вівці пасти... Совісті в них немає!" — гірко міркувала вона, зганяючи злість на Ягусиному поросяті. Порося втекло, кувікаючи, а дорогою його ще й Лапа куснув за вухо.
Зайшла потім до стайні, а там знову лихо: кобила обгризала порожні ясла, а брудне, як свиня, лоша, смикало солому з підстилки.
— У Куби серце розірвалося б, якби він тебе таким побачив! — прошепотіла Ганка, накладаючи у ясла сіно й гладячи теплі, м'які морди.
Далі вона не пішла: її раптом охопило почуття огиди й байдужості до всього на світі, ридання стисли горло і, прихилившись до Штрекової лежанки, вона заплакала, сама не знаючи чому.
Сили раптово залишили її, серце важким каменем лежало в грудях. Ні, не може вона більше боротися з долею, не може! Ганка відчула себе всіма покинутою і такою самотньою, мов дерево, яке росте на пагорку, де його шарпає буря, гне вітер. І поскаржитись нікому, і кінця не видко її гіркій долі! Тільки давися слізьми, ятри душу образами та горем, мучся і чекай ще гіршого!..
Лоша лизало їй обличчя, а вона несвідомо притискалася головою до його шиї і плакала дедалі дужче.
Нащо їй усе це господарство, багатство, пошана, коли не мала вона в житті жодної хвилини щастя, не мала нічого, нічого! Вона голосила так жалібно, що навіть кобила, дивлячись на неї, заіржала і стала шарпати ланцюг.
Доплентавшись до хати, Ганка взяла на руки дитину, що аж захлиналась плачем, і, годуючи її, бездумно дивилася на запітнілі шибки, по яких струмочками збігали краплі дощу.
Дитина була чогось неспокійна, пищала й кидалась.
— Цить, маленький, цить! От приїде тато, привезе тобі півника... Повернеться, синка посадить на коня... Цить, дитинко... А-а-а! Котки два! Сірі, білі обидва!..— наспівувала вона, заколисуючи дитину на руках і походжаючи по хаті.— А може, й справді повернеться! — сказала Ганка собі раптом і зупинилась.
Її навіть у жар кинуло, з новими силами випростала вона похилені плечі, і така радість заполонила душу, що їй захотілося зараз же бігти до комори, нарізати для Антека свинини, послати до Янкеля по горілку.
Вона ступила була до скрині, щоб дістати святкове убрання для зустрічі, аж тут згадалися їй ковалеві слова, і наче яструб гострими пазурами вп'явся в її наболіле серце. Вона застигла на місці, оглядаючи кімнату зляканими очима, мов людина, яка шукає порятунку і не знає, що думати, що робити...
"А якщо він зовсім не повернеться?"
— Господи! Господи! — зойкнула вона, хапаючись за голову. Ганка боялась вимовити вголос ці слова, а вони гули в ній, як у криниці, здіймалися, зростали в грудях криком жаху.
Діти побилися й зняли крик, вона вигнала їх за двері і почала готувати сніданок, бо зголодніла Юзя вже кілька разів зазирала до хати — подивитися чи готово...
Мусила втерти сльози, затаїти горе в душі,— ярмо щоденних клопотів душило її, нагадуючи, що робота чекати не може...
І Ганка бігала по хаті, поралась, хоча ноги в неї підгиналися й усе валилося з рук. Тільки зрідка вихоплювалось в неї скорботне зітхання, сльоза котилася по щоці, і вона тужно поглядала в імлисту далечінь за вікном...
— Чого ж Ягуся не йде картоплю садити? — гукнула Юзя за вікном.
Ганка відставила від вогню горщик з борщем і пішла на другу половину.
Старий лежав на боці, обличчям до вікна, і наче дивився на Ягну, яка розчісувала перед дзеркалом, поставленим на скриню, свої довгі білі коси.
— Чи сьогодні свято, що ти на роботу не йдеш?
— Розпатлана в поле не побіжу...
— З ранку могла б уже десять разів коси заплести!
— Могла, та от не заплела!
— Ягно, ти зі мною так не говори!
— А що? Проженеш мене з роботи чи, може, з платні відрахуєш?— зухвало огризнулась Ягна, все так само неквапливо розчісуючи коси.— Я не в тебе живу, не з твоєї ласки.
— А в кого ж?
— У себе, у своїй хаті, щоб ти знала!
— Умре батько, тоді я тобі покажу, в себе ти чи ні.
— А поки він живий, я можу тобі на двері показати!
— Мені! Мені! — Ганка аж підскочила, наче її батогом уперіщили.
— Чого ти завжди чіпляєшся до мене, як реп'ях до собачого хвоста?! Я тобі ніколи жодного поганого слова не кажу, а ти все тільки лаєш та підганяєш мене, як коня лисого!
— Дякуй богові, що тобі ще дужче не попало! — гримнула Ганка.
— А спробуй-но! Хоч я й сирота і нікому за мене заступитись, але побачимо, чиє буде зверху!
Ягна відкинула з обличчя волосся, і її суворий, сповнений ненависті погляд, мов ножем, ударив Ганку. Така лють закипіла в Ганчиній душі, що вона стала грозити їй кулаками, вигукуючи все, що тільки спадало на думку.
— Погрожуєш? Ач сирітка невинна, кривдять її, бідну! Всі добрі люди знають, що ти виробляєш, по всій парафії відомі твої пригоди. Не раз бачили тебе в корчмі з війтом! І тоді, коли я тобі опівночі двері відчиняла, ти з ним пила й гуляла, повернулася п'яна, як свиня! До часу глек воду носить! Як дбаєш, так і маєш!.. Скінчиться твоє панування, і ні війт, ні коваль тебе не захистять! Ти... ти...
Ганка аж закашлялась від крику.
— Що хочу, те й роблю, і жодному собаці до цього діла немає! — гукнула раптом Ягуся, відкинувши за спину коси, наче пасмо найчистішого льону.