Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Ліс Тисячі Сов, — сказав Тимор-Алк. — Так це називається.

Крокодил опустився поруч. Вони сиділи, дивлячись на ліс, на безгучні тіні, на тремтливі вогники; Крокодил зрозумів, що дуже давно не мав змоги просто сидіти й думати.

Весь час щось заважало: спогади про домівку. Розчарування. Вічні ребуси, розгадати які він не міг через брак елементарної інформації. І ось тепер трапилася вільна часинка, він дивиться на нічний ліс і чомусь дедалі більше тривожиться; є в теперішніх подіях певна дітклива деталь. Щось не так. Щось неправильно.

— Тимор-Алку, а ці… сови ж їдять жуків?

— Ну так.

— І вони завжди їх їли?

— Ну… так.

— Тобто вони хижаки? А я читав у ваших історичних оглядах, що на Раа не було хижаків — вони не відповідають ідеї, закладеній в основу…

— Ну так, — очі Тимор-Алка ледь помітно світилися в темряві. — Ти мав би читати про Друге народження Раа. І що було перед цим.

— Трагедія, — сказав Крокодил. — Просто-таки кінець світу, деградація, смерть… Чому?

— Про це досі сперечаються. Офіційне пояснення — непримиренне протиборство матерії та закладеної в основу ідеї.

— Матерія первинна.

— Тепер так. А там… Найпевніше, люди просто почали їсти м’ясо.

— А раніше не їли?

— Ти ж бачив: у лісі повно їжі. Гриби, трава, плоди — все можна жерти. Бабуся, приміром, і досі не їсть м’яса, хоча воно тепер усе синтезоване.

— А на острові ми полювали, — пригадав Крокодил.

— Так, тому що Проба.

— І ловили рибу.

— Я не ловив.

— Послухай, — Крокодил скулився від нічного вітерцю, — значить, в основі Раа була ідея… не їсти м’яса?

— Не вбивати, — Тимор-Алк зітхнув. — Не бути вбитим. Не боятися. Ти не був ще в музеї на Сірій Скелі?

— Ні.

— Там залишки табору наших пращурів — найперших, до Другого народження. Вони жили… як дерева. Гуляли в лісі, малювали на стінах свої тіні й… усе.

— Малювали свої тіні?

— Найдавніший різновид мистецтва: стаєш спиною до вогнища й обкреслюєш вуглиною свою тінь на стіні печери.

— На Землі все було інакше, — пробурмотів Крокодил. — Слухай, а це точно? Тобто науці історії у вас можна довіряти? Надто вже схоже на легенду, знаєш, на казку, переказ…

— Поїдь на Сіру Скелю. Подивись.

— Гаразд, — Крокодил мерзлякувато потер долоні. — Гарно. Вони жили, як дерева, нічого не боячись, малюючи свої тіні. Довго?

— До ста років. Потім засинали. Уявлення про смерть не було: тільки вічний сон.

— Е-е-е… Я про інше. Як довго тривав цей щасливий… період?

— Багато віків.

— Оце так… А потім їм захотілося врізноманітнити меню. І весь цей щасливий сталий світ, проіснувавши багато віків, узяв і розладнався.

— Якщо прилад, розрахований на роботу в лабораторії, кинути в солоний окріп — він теж розладнається, — Тимор-Алк знизав плечима. — Навіть якщо перед тим працював довго й несхибно.

— Та хто його кинув у солоний окріп? Тобто чому люди ні сіло ні впало його порушили…

Крокодил замовк. Насупився. Труснув головою:

— Слухай, а в них не було… ну… священного тексту з заборонами? Де чорним по білому писалося б, що м’ясо їсти не можна в жодному разі?

— У них і писемності не було.

— Може, усні перекази?

— У них не було жодних заборон, — трохи роздратовано відказав Тимор-Алк. — Хіба деревам щось заборонено або струмкам?

— Тоді що сталося? Чому не їли м’яса, чудово жили — аж раптом?..

— Ніхто не знає, — неохоче кинув Тимор-Алк. — Найпевніше… матерія дістала певну самостійність, біологічні закони вийшли наперед моральних… на півступеня… І відбулася мутація. Комусь одному стало погано на рослинних харчах, і він, може, навіть випадково, вбив тварину й з’їв. І все… перед Другим народженням вони жерли один одного, наші предки. І на те є докази.

Крокодил остаточно змерз.

Він сидів на порозі лісу Тисячі Сов, щулячись і поклацуючи зубами. З темряви на нього дивилися сотні маленьких, мерехтливих, блідих і яскравих очей.

— Ідея, закладена в основу Раа, не передбачала, щоб істоти одна одну пожирали, — тихо сказав Тимор-Алк. — Система розладналася, почались коливання, сьогодні ідея первинна, завтра матерія…

— І вирішили діло стабілізатори?

— Ага.

— Що їх подарувало Раа Всесвітнє Бюро міграції?

— Не подарувало. Надало в безоплатне користування в обмін на участь у програмі міграції.

— Тобто стабілізатори працюють, доки ви приймаєте мігрантів?

— Ну… так.

Крокодил скоцюрбився, обхопивши себе руками за плечі:

— Мені варто з’їздити на цю саму Сіру Скелю?

— Поїдь. Там цікаво.

Тимор-Алк устав і підібрав упалий берест:

— Скажи їй — я однаково піду в цей проект. Дозволить вона чи ні.

— На острові мені здавалося, що ти його ненавидиш, — пробурмотів Крокодил. — Айру…

— Я просто не хочу про нього говорити!

Величезний нічний птах ковзнув повз обличчя, мало не зачепивши крилом.

— Якби він був моїм батьком, — сказав Тимор-Алк із тугою, — все було б інакше. Взагалі все.

І хлопчина пішов у дім, полишивши Крокодила самотою сидіти на порозі чорного лісу.

Попереду мерехтів вогник. Сніг летів, струменів водою, щосекундно змінюючи малюнок на білому схилі. Не видно лижні, вже не видно лісу, тільки сіра імла навкруги й вогник попереду.

Трохи ближче? Ні. Здається, рукою можна сягнути. Насправді ідеш-ідеш — а він не наближається.

— Ти не втомився, малий?

— Нє-а.

— Не змерз? Ми незабаром прийдемо.

— Мені не холодно, татку.

Рип-рип.

Усе той самий діалог.