Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Не було ні гуркоту, ні спалаху. Лише тяглася вулиця, туманна, вогка; хмари ледь розійшлись, і в довгому просвітку блищали, нічого не обіцяючи, дві-три зірки. Ліхтарі відображалися в темних вікнах, у склі припаркованих машин і в мокрому асфальті. Крокодил ступав, не дивлячись під ноги, з-під його підошов навсібіч бризкало — не жирно, без чавкання вдобреної гноєм весняної землі, а краплі міських легковажних калюж, укритих райдужним бензиновим серпанком.

Аж раптом усе ніби вата сховала: вулицю й зірки, ліхтарі й асфальт. Крокодил пройшов ще кілька кроків і зупинився — праворуч і ліворуч не знати звідки виросли стіни. У його легенях ще лишилося мокре повітря осіннього вечора, а ніздрі вже вдихали інше, сухувате й кондиціоноване, геть-чисто без запахів. Над головою замість ліхтарів засвітили синюваті лампочки. Крокодил у паніці озирнувся — його мокрі відбитки, всі чотири, яскраво вирізнялись на підлозі довгого пустого коридору.

Швидко, шукаючи виходу, він пройшов коридор до кінця. М’яко роз’їхалися стулки дверей, і голос, змінений динаміком, промовив буденно й навіть утомлено:

— Андрій Строганов?

— Так, — сказав Крокодил і труснув головою, намагаючись утямити, що сталося й що тепер робити.

— Вітаю, вашу заявку затверджено. Ви перебуваєте в Бюро Всесвітньої міграційної служби. Прошу підійти до сенсора й прикласти долоню.

Він роззирнувся. На лаковій стіні п’ятипалий відбиток на зразок тих хуліганських ляпок, що за часів його дитинства псували стіни в новобудовах. Завагавшись, таки приклав до нього руку.

Стіна здригнулася й зникла.

Відчинився маленький кабінет. Чоловічок середніх літ, напівпрозорий, сидів біля дальньої стіни — і навіть трохи влипнувши в неї разом із кріслом. Чоловічок був віртуальний, голографічний. Стіна — справжня, бетон під скупою побілкою.

— Ви дивуєтесь, Андрію Строганов, — сказав чоловічок дуже переконано.

Крокодилові довелося погодитись.

— Прогляньте запис, будь ласка.

Без паузи посеред кімнати — на відстані простягнутої руки від Крокодила — з’явилося зображення. Ще одна людина. Уже кого-кого, а його Крокодил тут і не сподівався побачити.

— Вітаю, — сказав цей новий. — Трясця… незвично так-от спілкуватися… Слухай, не дивуйся, не сердься. Я прийняв рішення емігрувати з Землі. Пощастило, що є така можливість… Лишилася можливість, — він швидко озирнувся на когось, хто стояв позаду, невидимий Крокодилу. — Можеш повірити — на Землі в тебе немає майбутнього. Це не емоційне рішення, не істеричне, це глибоко обдумане рішення… Власне, твоє. Хоч і прийняте трохи пізніше. Тобі все пояснять. Щасти!

Зображення зникло. Крокодил ще кілька секунд дивився в порожнечу — туди, де щойно бачив себе, трохи схудлого, дещо нервового, але — себе, в цьому не було жодних сумнівів.

— Ось ваша заява, — чоловічок, влиплий у стіну, кивнув на конторку в кутку кімнати. — Там само договір за вашим підписом, затверджений представниками Бюро. Щоправда, виникла певна тонкість… труднощі, ми обговоримо їх після того, як ви ознайомитеся з документами.

Крокодил підійшов до конторки.

У пластиковій теці лежали акуратно складені аркуші формату А4. «Я, Строганов Андрій Віталійович, бувши при здоровому глузді й добрій пам’яті, заявляю про своє бажання назавжди залишити Землю, третю планету Сонячної системи, осісти в одному зі світів, придатних для життя істоти мого виду, чиє міграційне законодавство дозволяє істотам мого виду довгий час перебувати…»

«Тут помилка, — подумав Крокодил. — Потрібне уточнення перед словом «чиє», інакше виходить граматична нісенітниця. А краще взагалі переписати всю фразу. А ще — добре б прокинутися, — безрадісно подумав Крокодил».

— Ви не спите й не марите, — ласкаво підказав потонулий у стіні голографічний чоловічок. — Ви зважились емігрувати за два роки після того дня, коли вас у реальності було вилучено. Ці два роки вашого життя пішли на сплату за візу, необхідні телепорти, а також на оформлення супутніх документів, медичний огляд і миттєве вивчення мови. Мабуть, це були не найкращі два роки вашого життя. Коли вас повідомили, що з ними доведеться розстатися, ви не тільки не засмутилися — зраділи.

— Я зрадів? — спитав Крокодил, щоби хоч щось сказати. Щоби цей голографічний не подумав, ніби він здурів, нажаханий.

— Безсумнівно, — сказав чоловічок. — Тепер перейдімо до діла. Ви вибрали для проживання світ під загальною назвою Кристал, але вам не пощастило — тамтешня міграційна служба раптово змінила законодавство. Вимоги до новоприбулих різко збільшились, і, на жаль, ви перестали відповідати цим вимогам.

— Я…

— Інтелектуальний потенціал, співвідношення споживаної й продукованої енергії, стійкість до перевантажень — за сукупністю показників ви опинилися за межею. Утім, як будь-який житель вашого домашнього, е-е, вихідного світу. Так що до Кристалу тепер вам заказано, але це не причина для смутку — ось, я маю для вас на вибір два світи. Їх ми теж із вами з самого початку обговорювали. Один — Лімб, технократичний світ, традиційно привабливий для землян. На жаль, екологічний баланс там не такий, як би хотілось. Але ж ви не маєте схильності до легеневих захворювань?

Голографічний чоловічок повів рукою, й посеред маленького кабінету виникла картинка — простір сірого мегаполіса, рейки, труби, вогні; Крокодил кліпнув. Картинка двоїлася в нього перед очима.

— Другий світ — Раа, — чоловічок знову повів рукою, й урбаністичну примару заступила доволі-таки заспокійлива зелена галявинка. — Тут можливостей для поступу негусто. Незрівнянно, скажімо так, менше можливостей для кар’єри людини, подібної до вас. А зате тиша, зелень, надзвичайно гуманне суспільство. На жаль, можу запропонувати тільки ці два — решта для вас не підхожі, або ж ви не підходите їм.

— Заждіть-но, — сказав Крокодил. — Ви сказали, що мене було, за вашим висловом, «вилучено» за два роки до того, як я подав заяву на еміграцію?

— Так.

— Але ж це парадокс! Якщо мене було вилучено на два роки раніше, то нічого не сталося, я не вирішив з якогось