Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Його хвіст вислизнув.

Чіпляючись, лаючись, заганяючи в долоні скіпки, Крокодил пролетів кілька метрів і повис, як білизна, зачепившися за гілку над самою землею.

Усю дорогу до міграційного центру вони мовчали; Крокодилові довелось уявити, що рот у нього заклеєний хрест-навхрест пластиром. Це сяк-так допомагало; питання дерлися назовні, як піна з теплого кухля, але інтуїція підказувала, що ставити їх зараз не час.

Шана була зла.

Сильна жінка, вона ненавиділа себе в ролі наляканої, спантеличеної прохачки. Вона не вміла боятися, тому страх зводив її з розуму — страх за внука. Навіть відправляючи його на Пробу, вона так не переживала.

Вона ненавиділа себе за відвертість із Крокодилом. Тепер, у транспортній капсулі, вона була певна, що мігрант перекаже Айрі їхню розмову — можливо, навіть буде сміятися. Та Шана плювала на приниження: вона мусила вберегти внука від помилки й не знала як.

Крокодилові було шкода її. Та він у тисячу разів більше жалів би Шану, якби не було перед ним власного вибору й за плечима — власного страху Що більше він думав про фрагмент своєї пам’яті, то певнішим ставав, що телефонувала Свєтка, колишня дружина, і що йшлося про сина. «Андрій», — чітко чулося в потоці звуків та інтонацій.

Та, може, вона кликала на ім’я колишнього чоловіка?

Вони з Шаною звалилися на міграційний центр, як тайфун кидається на море: уже за кілька хвилин після прибуття всі інформаційні термінали були завантажені, всі системи стеження активовані й усі співробітники сильно заклопотані. Шана загадала звіти, плани, протоколи листування із Всесвітнім Бюро; усадивши чергового офіцера за «бюрову» роботу, вона прийняла чергу й, нашвидку перевдягнувшись у формений мішкуватий балахон, потягла Крокодила до порталу — алюмінієвої капсули, дуже схожої на недорогу декорацію.

Крокодил не втримався:

— У вас майже не охороняють прохід між світами… Велетенська дірка, з якої може з’явитися що завгодно…

— Це канал Усесвітнього Бюро, — відрізала Шана, — з нього з’являються тільки мігранти, тільки за розкладом і тільки після спеціального повідомлення.

— Ви настільки довіряєте Всесвітньому…

— Якщо Бюро захоче погубити Раа, воно просто вимкне стабілізатори, Андрію.

Крокодил прикусив язика.

Галявинку, посеред якої було встановлено капсулу, він сам згадував насилу: у момент прибуття на Раа шок був настільки значним, що свідомість затьмарилася з почуття самозбереження. Шана зупинилася за кілька метрів до війстя; ні годинник, ні секундомір їй не були потрібні. Заходилися гайові птахи; там, далі, пригадав Крокодил, ховаються за стовбурами приймальні, хижки для мігрантів, офіс, їдальня, монорейка. На планеті завбільшки з Землю — єдиний центр із прийняття мігрантів. Кількадесят прибуттів на день. Крапля в морі. Молекула в океані…

Щоправда, людності на Раа значно менше земної.

Капсула здригнулась. Її алюмінієвий блиск на секунду потьмянів.

— Ласкаво просимо на Раа! — гучно й весело сказала Шана. — Я офіцер Міграційної служби.

Крокодил кліпнув. Капсула відкрилася, мов книга; на лужок вибралися, чіпляючись одне за одного, рожевий товстун у спортивному костюмі й щупла білявка в маленькій чорній сукні.

— Здоровенькі були! — товстун дивився на зустрічальників дещо безумними, але загалом радісними очима. — Ух, зелено ж як! Зелено! І повітря… Курорт! Єво, поглянь, курорт!

Білявці було років тридцять; худенька, як підліток, на зріст супутникові по плече, вона несміливо всміхалася й ховалася за товстуна, але не перелякано, а радше кокетливо. «Та я теперечки більше вражений, ніж вони», — зрозумів Крокодил.

— Ви, певно, втомилися після транспортування? — з Шани вийшов би чудовий подавець хліба-солі.

— Зморилися, — весело потвердив товстун. — Нам тут обіцяли дім, так? На березі чогось, ріки чи моря, й доставку продуктів додому.

— Звичайно-звичайно, — ласкаво проворкотіла Шана. — Важлива інформація: всі жителі Раа віку, близького до повноліття, мають право скласти Пробу громадянина. Особи, що з якихось причин не пройшли Пробу, одержують статус залежних. Чи задовольнить вас статус залежних?

— Задовольнить, нас попередили, — так само весело озвався товстун. — Ми ж із самого початку подавали на Раа, нам детально розказали… А пахне ж, пахне квітами!

Крокодил виступив наперед. «Не більше хвилини», — заздалегідь попередила його Шана. За хвилину складно розговорити шоковану людину; на щастя, ці двоє перебували радше в ейфорії.

— Скажіть, будь ласка, з якого регіону й року Землі вас узяли? Це питання для анкети, — швидко додав Крокодил.

— Дві тисячі одинадцятий, Сочі, — товстун оголив усмішкою стоматологічно бездоганні зуби. — Не дочекались Олімпіади, ха!

— І не повернули кредит, — щасливо додала його подруга.

— Що там, на Землі? Нічого не сталось? Аварії, епідемії?

— Як завжди, — товстуну явно не хотілося говорити про залишену батьківщину. — Вічно всі просторікують, що Землі от-от кінець, а вона все живе, але тільки хіба це життя? Ну, ходімо, ми ж десь маємо розташуватися, поїсти, нам розповідали, що на Раа така кухня…

Шана значущо поглянула Крокодилові в очі.

Двоє в супроводі Шани попрямували через лужок до адміністративного будиночка, де чекав черговий офіцер; капсула знову стояла порожня, іграшкова, крізь нещільно зімкнуті стулки було видно ліс на тому боці галявини. Крокодил дивився, як підіймається трава, прим’ята ногами нових мігрантів: за хвилину не лишилося й сліду.

— Досить? — скептично поцікавилася Шана. Вона підійшла нечутно й тепер стояла в Крокодила за спиною, схрестивши руки на грудях.

— Ні.

— А по-моєму, досить.

— Ні, — повторив Крокодил, почуваючись упертою дитиною.

— Андрію, ви нічого не доб’єтеся. Вони знають стільки ж, скільки й ви.

— В одинадцятому році я не жив. Вони з мого майбутнього.

— І що?

— Недостатньо інформації.

— Остання спроба, — сказала Шана, і, почувши її голос, ставало зрозуміло, що сперечатися не має сенсу. — За годину — ще одне прибуття з Землі. Я, хай так, подарую вам цю годину, Андрію. І пам’ятайте, що ви мені обіцяли.