Оповіданняі - Збірка - Синіті Хосі

Гірська мандрівка. Я йду вузькою, вихлястою стежкою. Тут, напевно, рідко хто ходить. Стежка місцями ховається в густій траві, а подекуди зникає під камінцями, що скотилися з гори. Я прямую через гаї, минаю лужки, знову заходжу в гайок.

— Рятуйте!..

Здається, хтось кличе. Я мимоволі зупиняюсь. Голос дуже знайомий. Звідки він? Я озираюся навколо. Ні, позаду нема нікого.

Потихеньку рушаю далі. За лісом відкривається новий краєвид. Дивлюся праворуч угору. Бачу крутий схил, із скелями, місцями зарослий травою. А нагорі — споруда. Так високо, що в мене навіть болить шия відхиляти голову.

Це старий будинок у європейському стилі. Досить великий і незважаючи на вік міцний, неушкоджений. Видно, то заміський дім, на будівництво якого хазяї не жаліли грошей, але одного дня розорилися і, зважаючи на те що під’їзд до нього дуже незручний, не змогли знайти покупця. Так він і стоїть уже багато років.

«Нічогенький будиночок», — думаю я, роздивляючись. В одному з вікон на другому поверсі щось маячить. Наче силует людини. Згадавши крик, який чув нещодавно, я думаю: «Може, хтось подає знаки, закликаючи на допомогу?»

Піти подивитись?

Страху не відчуваю. Скоріше цікавість. Чому там когось закрили, чому хтось благає допомогти?

Напружено вдивляюся. Небо ясне, сліпуче сонце, тому розгледіти, що відбувається за вікном, важко. Однак навряд чи мені привиділось, що у вікні щось ворушиться.

Мабуть, таки треба піти на допомогу.

Але як бути? Схил надто крутий. Десь тут має бути дорога. Заходжу в ліс. Але праворуч дороги не видно, і не схоже, що вона десь тут є.

Я повертаюся на те ж саме місце. Схил там же, де й був, будинок — на своєму місці вгорі, а у вікні на другому поверсі знову щось ворушиться.

Знову в ліс. І тут помічаю невелику звивисту стежку, що веде ліворуч нагору.

Мабуть, до самого будинку. Скоро підходжу до дерев’яних воріт, біла фарба на яких майже облупилася.

«Навіщо вони тут?..»

Дивно. Але згодом я зрозумів, що жива огорожа переросла ворота і вони стали куди нижчі за дерева поряд.

Порівняно з будинком ворота виглядають досить маленькими і скоріше нагадують фіртку. Треба буде пошукати потім, де тут вхід парадний. А зараз, першим ділом, слід знайти ту кімнату.

Я підходжу до будинку. Праворуч занедбаний великий сад. Роздивляюся його потім. Ось невеликий вхід. Напевно, на кухню. Добре було б, якби не зачинено.

Так міркуючи, я повертаю ручку дверей. Запросто відчиняються. Лишили незамкненими необачно. Але одразу переконуюсь, що грабувати тут нема чого.

Порожнє приміщення, все вкрите пилом, на стелі, в кутку — павутиння.

Якщо і можна було щось винести звідси, то це благенькі штори на вікні. Хоча навіщо — вони такі брудні.

Штори. Ага, може, я бачив, що то хитаються штори? Ну і дурень. Розсердившись, я підняв одну з розкиданих долі пляшок і пошпурив її у вікно. Почувся брязкіт. Пляшка розбилася на дрібні скалки. У вікно, напевно, вставлені шибки з надміцного скла. Той, хто будував цей будинок, був, схоже, дуже заможний. Я подумав, що і будматеріали, мабуть, використовувались вогнетривкі.

Цікаво, скільки ж коштував цей будинок? Треба подивитись, що там усередині. Відчиняю двері поруч. За ними зал без жодних меблів, навіть люстри немає. Повітря ж наче не застояне, і не відчувається вогкості. Вражає тільки порожнеча.

Іду вгору сходами. Одразу знаходжу ту кімнату. Стукаю — відповіді нема. Питаю:

— Є тут хтось?

Тихо. Але ж це саме тут. Відчиняю двері. Заходжу. У великій кімнаті знову ж таки нікого нема. Але на відміну від залу відчувається, що нещодавно тут хтось був.

Спочатку зазирну в сусідню кімнату, а потім подивлюся, що за вікном. Беруся за ручку дверей — зачинені: може, я зачинив машинально, а може, вони самі зачинилися.

І не відчиняються. Це як у номерах готелів, там двері ззовні і зсередини відчиняються по-різному. Автоматично зачиняються, і без ключа вже не відчинити. Я обдивляюся кімнату — нічого схожого на ключ немає. Потім обстежую замкову шпару — там теж нема.

Не вийти.

Усвідомивши це, відчуваю, що мені стає гаряче. Я підхожу до вікна. Натискаю раму в нижній частині, і вона по скісній трішечки відсувається. І це все. Можна було б якось розбити вікно чи виламати раму. Але внизу круча, і, стрибнувши з другого поверху, звернеш собі в’язи. Ніякої мотузки у кімнаті немає. Тут навіть немає штор. Через вікно не втекти.

Вечоріє, настає ніч. Я розмірковую про те, як можна врятуватися, втомлююся думати і засинаю, потім знову думаю. І так до ранку.

Світає. Я визираю у вікно. Внизу скелі, а по обидва боки — гай. Учора я там ішов. А далі тягнеться ліс.

Як же звідси вибратися? Ні через двері, ні через вікно. Стіни такі товсті й міцні, що без інструмента їх не пробити.

Тільки якщо хтось сюди прийде. Ці двері, напевно, просто відчиняються іззовні. Так було вчора.

Я дивлюся в вікно і чекаю. Може, побачу когось, хто буде проходити. Я зосереджуюся і починаю молитися. Аби хтось з’явився.

Так, у молитві простоявши до обіду, я когось помічаю у гаї праворуч. Кричу:

— Допоможіть!..

Людина виходить на галявину, зупиняється і дивиться вгору. І тут я припиняю кричати. Угору дивлюся наче я сам.

Я, внизу, повертаю праворуч у ліс, потім вертаюся і дивлюсь угору. Не подаючи голос, я звертаю на себе увагу рухами. Нарешті заходжу в ліс, що ліворуч. Що далі — і так зрозуміло.

Он воно як. Виходить, учора тут у вікні я бачив свій привид. Тоді я, що тут і я, що наближаюсь — хто з нас справжній? Внизу почувся брязкіт — розбилася пляшка…