Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Вентиляція працювала на повну силу, і Крокодил потихеньку почав цокотіти зубами.

— Де тут пульт?

Він пригадав, що на Раа полюбляють голосові команди.

— Тепліше… Ще тепліше!

Він сів рівніше, і крісло заколивалося під ним, підлаштовуючись під контури тіла.

— Мій індекс — один до мільйона! — не змовкав Тимор-Алк.

— Дивовижно! — не втримався Крокодил. На щастя, хлопчина не розчув сарказму.

— Ти бачив, як йому заціпило, коли почув? Ти бачив?!

— А це високий індекс?

— Дуже серйозний, скажімо так. Не обивательський!

— А в мене, значить, обивательський.

Хлопчисько поглянув на Крокодила і збавив тон:

— Ти сам обираєш.

У каюті-капсулі стрімко теплішало. Червоні квіти на стелі, що сховали були голівки від холоду, тепер ожили й звісилися, ніби глядачі з гальорки, квапливо розкриваючи пелюстки. Фосфоресцентні комахи, ніби тільки цього й сподівалися, змайнули в повітря, і зеленувате свічення перемістилося зі стін у повітря.

— А якщо я не хочу цікавитись економікою, я не економіст? І плювати хотів на соціологію, я не соціолог? — Крокодил сам не розумів, чому так сердиться.

— Тоді ти не приймаєш рішень, від яких залежить доля Раа, — тихо, але вперто відрубав хлопчина.

— Не приймаю — і втішений. Що з того?

— Тоді ти і є обиватель, — хлопчина говорив ледь чутно, але впертості в його голосі стало б на сотню віслюків. — Незрозуміло, навіщо проходив Пробу…

— Усе сказав? — гаркнув Крокодил. — Тепер облиш мене!

Тимор-Алк змовк, ніби йому корок устромлено в горло.

На Раа був вечір, м’яке світло сонця не різало очі, і невдовзі відкрився шлюз човника, всередину ринули зумкотючі комахи. Крокодил уже знав, що ці жуки працюють санітарами, причому безкоштовно: харчуються сміттям, вилизують стінки, опилюють червоні квіти на стелі.

Човника не було видно: одразу після посадки він влип у величезний пристрій, схожий на брилу вапняку, тільки відкритий шлюз чорнів, як печера. Крокодил зупинився, глибоко дихаючи, намагаючись відчути різницю між кондиціонованим повітрям на орбіті і натуральним духом спокійного теплого вечора.

— Андрій Строганов?

Крокодил здригнувся.

Немолода жінка в яскраво-червоному вільному комбінезоні, в такому широкому капелюсі, що криси сховали все лице, дивилася на нього з дещо напруженим усміхом. Шана, співробітниця Служби міграції. Тимор-Алк стояв поряд зніяковілий.

— Є Андрій Строганов, — похмуро озвався Крокодил, який найменше сподівався цієї зустрічі.

Жінка, не зважаючи на попереджувальний погляд онука, підійшла й простягнула вузьку долоню:

— Ми знайомі.

— Не дуже, — з докукою сказав Крокодил.

— Я Шана, — вона зазирнула йому в очі, ніби намагаючись прочитати думки. — Пробачте, якщо виклик на судовий розгляд вас утомив.

— Зовсім не втомив. І навіть розважив би, якби мені пояснили, що там відбувалося, — буркнув Крокодил.

— Андрію, я запрошую вас на гостину, — сказала Тимор-Алкова бабуся. — Так вийшло, що я багато років служу в міграційному офісі Раа… і в нас напевно знайдуться теми для розмови, чи не так?

Схил пагорба ніс на собі гай, мовби легку шубу. Дерева зі світлою корою були чимось схожі на берези, і світлий ліс здавався холодним; дім, змурований із каменю, а не з циновок, здавався прихистком поросятка Нуф-Нуфа.

— Заходьте, прошу, — Шана розчахнула перед ним двері. Всередині вмить засвітилося; небо темніло. Надходила ніч.

— Мені незручно вас турбувати, — зізнався Крокодил.

— Пусте, тут повно місця, ви можете жити в нас, якщо захочете…

Онука вона ігнорувала. Тимор-Алк, сумний і знов дуже блідий, покинув усі спроби привернути бабусину увагу. «Не схоже, щоб у такі ігри вони грали часто, — подумав Крокодил. — Може, вперше в житті; хлопчик виріс, нічого не поробиш. Повноправному громадянинові вже нема місця під спідницею, навіть пальмовою, хоч би якою широкою».

Тягти час далі було б непристойно, і він увійшов у дім. Усередині було просторо й просто: трав’яниста підлога, стіни, зарослі декоративними ліанами поверх каменю, два великих приміщення, розділених стіною: вхід направо й наліво. Шана, спритно маніпулюючи Крокодилом, провела його до правої частини будинку, і за їхніми спинами опустилася цупка занавіска.

«Хлопчика відправили до його кімнати, — подумав Крокодил. — Посидіти на самоті й подумати про свою поведінку».

— Влаштовуйтесь. Ви голодні? Я зараз принесу дещо.

Вона вийшла в бічні маленькі двері й майже одразу повернулась, оповита запахом печені; у Крокодила затремтіли ніздрі. Шана поставила перед ним на траву тацю з гарячим згортком. Обпікаючись, дивуючись, Крокодил розгорнув його — і побачив глиняний глечик; він був ладен важити головою за те, що запечена всередині маса була шматочками яловичини з лисичками й сиром.

Шана мовчки подала йому дерев’яні вилку, ложку та ніж.

— Ви добре знаєтеся на земній кухні, — Крокодил ковтнув слину.

— На здоров’я, — сказала жінка.

— А ви?

— Я вже повечеряла.

— А… — Крокодил поглядом указав у бік занавіски, за якою, цілком імовірно, нидів Тимор-Алк.

— Повноправні громадяни, — сказала Шана з непередаваним виразом, — самостійно знаходять собі їжу, дім і справи… Спокійно їжте, Андрію. Це земна східноєвропейська їжа, відтворена на молекулярному рівні.

Крокодил умить переконався, що вона має рацію: забутий смак домашньої печені подіяв як каталізатор, запустивши призупинені процеси. Гашеткою для тисячі спогадів; Крокодил їв — і знову бачив себе вдома, за столом, а навколо — хмара людей. Вони з’являлись і йшли, як персонажі прискореного кіно: мати, Свєтка з немовлям на руках. Ліда, з якою вони заново познайомились на «Однокласниках», любителька солодких парфумів. Ігор, сусід. Валерка, однокурсник. Вони не бачили одне одного, приходили й зникали, а Крокодил сидів у центрі їхнього світу, їв печеню й дивився, як коливається од вітру занавіска, як