Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

На самому дні лишилося трохи пряного соусу та прилип до стінки сухий лавровий листок.

— Спасибі, — сказав Крокодил.

— На здоров’я, — повторила Шана.

— Ви багато знаєте про Землю? Розпитували земних мігрантів? Спеціально вивчали?

— Так, — Шана кивнула. — Раа приймає мігрантів із двох із половиною тисяч світів, і земляни трапляються не дуже часто. Та вони, мабуть, найцікавіші. Хочете кави?

— У вас є кава?!

— На смак така сама, як і земна. Хочете?

— Так, спасибі, — Крокодил почувався розм’яклим, ніби щойно врятована жертва. — Якщо не важко.

Шана знову вийшла й знову повернулась із чашечкою, дивовижно схожою на порцелянову.

— Ностальгія — ясна річ, — вона поставила каву перед Крокодилом. — Але земні мігранти переважно дуже задоволені життям на Раа.

— А, — Крокодил ковтав, обпікався і дмухав на кавову пінку, — справді?

— А ви досі хочете повернутися? — жінка проникливо всміхнулась.

Крокодил зробив великий ковток і завмер, відчуваючи, як кавовий аромат заливає його зсередини.

— Ви знаєте, що в історії нашої служби досі не було випадку, щоби мігрант проходив Пробу?

— Я потішений, — Крокодил видихнув через ніс, відчуваючи, як маленька уявна кухня виростає до меж Усесвіту. Як вона повертається навколо, пропахла кавовим ароматом, запахом домівки, рідної домівки, місця, куди повертаються.

— Хочете сигарету? — вкрадливо запропонувала Шана.

Крокодил глибоко зітхнув:

— Дякую. Я не палю.

— Давно покинули? — здивувалася Шана.

— Ні. Я ніколи не палив. — Крокодил із жалем поставив на тацю порожнє горнятко. — Спасибі, Шано. Ви справді багато знаєте про землян.

Жінка тонко всміхнулась:

— У ваших словах я вловлюю осудливу нотку. Ви думаєте, я збираюся вас підкупити?

— Е-е, ні, — Крокодил трохи знітився. — Я й не думав… Та й що в мене є такого, що могло б знадобитися вам?

Жінка всілася навпроти. Крокодил давно зауважив: навіть якщо в жителя Раа є крісло, він сяде, найпевніше, на підлогу. Виняток становлять підвіконня: там, де вони є, житель Раа, найпевніше, сяде на підвіконня. Щоб перебувати ніби в двох просторах водночас.

— Вам подобається цей дім?

Крокодил, будучи поштивим, оглянув зелену кімнату, камінну чашу фонтана, квіти на стінах, чимось схожі на розплющені очі й роззявлені роти.

— Так. Тут дуже…

— Він пам’ятає мою дочку. Вона любила сидіти он там, де ви оце сидите.

Крокодил напружився:

— Мені дуже шкода.

Шана торкнулася рукою свого посвідчення на ланцюжку. В дальньому кутку кімнати, ліворуч від Крокодила, проявилася людська постать — майже реальна фігура молодої жінки, смаглявої, з довгим чорним волоссям, джгутом укладеним навколо голови; здавалося, що вона перебуває в кімнаті тут, тепер, але занурена в глибокі роздуми чи транс. Крокодилу здалося, що він бачив її раніше — але він майже одразу зрозумів, що бачив тінь цієї жінки в Тимор-Алкові. Тільки тінь, тому що син зовсім не був схожий на матір.

— Оце моя дочка Альба, — не змінюючи голосу, сказала Шана. — Її улюблена світлина.

— Дуже вродлива, — Крокодил відчув себе ідіотом.

— Усе, що вона залишила мені, — мій онук, — Шана дивилася йому прямо в очі. — На Землі, я знаю, бабусі дуже люблять онуків?

— Так, звичайно.

— Не можна сказати, що я люблю Тимор-Алка. Він — частина мене. Чи любить людина своє серце або свої очі?

— Тимор-Алк вас обожнює, — знайшовся з відповіддю Крокодил. — Він…

— Я знаю, — її брови зсунулись. — Андрію Строганов, ваша правда, я привела вас сюди, аби підкупити.

Крокодил геть розгубився.

— Ви — незвичайна людина, якщо змогли пройти Пробу, — Шана впевнено вела розмову до давно означеної мети. — Я — одна з найвпливовіших високопосадовців Раа, віднедавна очолюю Планетарну міграційну службу. Можливо, мені вдасться добитися для вас перегляду умов міграції. Це означає скасування візи. З негайною депортацією назад на Землю. Ви розумієте?

— Хіба це можливо?!

— Прецедентів немає. Ви будете першим.

— І як же…

— Прискіпаємося до формальностей, відшукаємо порушення протоколу.

— Та…

Крокодил хотів сказати, що формальностей у його справі чітко дотримано, що підкопатися нема до чого й Айра це перевірив, — він уже було розтулив рота, щоб це сказати, але негайно прикусив язика. Інстинкт звелів йому не згадувати ім’я Айри й тим паче не розповідати про його плани.

— Мій коефіцієнт соціальної відповідальності — два до п’яти, — сказала Шана, — це означає, що я можу доволі-таки гнучко тлумачити закони. Ви хочете повернутись на Землю, Андрію Строганов?

— Так, — видихнув він.

Шана примружилася:

— Тоді ви мусите зробити так, щоб мій онук, Тимор-Алк, не брав участі в проекті Махайрода.

Ззовні темніло. Зеленуваті вогники пробігали по стінах, заплетених ліанами, роблячи їх схожими на ялинкові гірлянди. Мерехтіння не дратувало — навпаки, заспокоювало. І навіть подавало надію.

— Та як я можу? — пробурмотів Крокодил. — Я не маю на нього впливу, тобто на Тимор-Алка, і вже тим паче…

— У чому полягає ідея Махайрода? Що він хоче зробити зі стабілізатором?

— Зі стабіліза… заждіть, — Крокодил знову прикусив язика. Можливо, для користі справи слід було здаватися краще обізнаним, ніж насправді, — заждіть, але ми підписали… активували… зобов’язання й не можемо розголошувати…

— Андрію Строганов, ви хочете на Землю?

— Хочу. — Він відчував, як піт струменить по спині під тонкою сорочкою. — Звісно, хочу. І я згоден… із вами… співпрацювати, просто… потрібен час. Я не можу так одразу.

— Навіщо ви потрібні Махайродові? — Шана не послаблювала натиску. — От саме ви, мігранте?

— Е-е-е, — Крокодил затнувся. — Імовірно, він оцінив мої вольові якості?

Шана звузила очі: