Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Ось він повертається додому. Уривки картинок — усе, що він бачить, упереміж із випадковими думками; пульс і кров’яний тиск присутні як частина візуального ряду. Пульс трохи вчащається, коли він сходами підіймається на четвертий поверх. Вечір, запалюється світло у передпокої; уривчасто — він бачить стіл і плиту, картонну коробку в кутку, нечистий плінтус. Він розігріває в мікрохвилівці половину курчати-гриль і їсть; смак теж відбивається графічно, і, схоже, курча паршиве. Лунає мобільний — мелодію виклику ні з чим неможливо сплутати. Мурашки по шкірі — або схоже почуття, що входить до відеоряду. Голос жінки в слухавці. Жінка говорить незрозуміло, російською, і тільки вряди-годи незв’язні звуки зливаються в знайоме сполучення: «А…дрі…ай… Андрій…» Усі барви зміщаються в синій спектр. Пульс прискорюється, тиск підскакує. Жінка в слухавці видає короткі й довгі звуки — плаче…

Кінець уривка.

Дев’яносто відсотків інформації — багатошаровий доказ справжності. Деталі. І тільки десять останніх відсотків зберігають сліди події, що, можливо, стала першою спонукою для Крокодилової міграції.

Він довго сидів, скоцюрбившись, сунувши долоні під пахви. Навколо співали птахи; хмари над лісом розійшлись, і виглянуло сонце.

У Всесвітньому Бюро міграції йому сказали, що він зрадів, розстаючись із пам’яттю про два останні роки. Це були непрості роки; що ж там, бодай йому, сталося? Із сином? Зі Свєткою? З ким?!

Чи все-таки йдеться про глобальну катастрофу?

Йому хотілося заново переглянути уривок, але він був майже певен, що тоді в нього піде з носа кров. Можливо, той, хто знімав зоровий образ із нейронів мозку й перекодував для іншого носія, працював на галай-балай. А може, запис узагалі не був призначений для людини. Крокодил не міг уявити, кому й навіщо знадобилося берегти пам’ять мігранта про два роки його життя — роки, що їх насправді не було!

Голова тріщала. Тепер, коли треба було швидко думати, вирішувати й утілювати рішення, желейна каша замість мізків могла зробити погану послугу; Крокодил заплющив очі й побачив себе дирижаблем, розписаним ізсередини.

Візерунок стрибав, як нерівна кардіограма. Далекі гудки впліталися в подзвін і мучили дисонансом. Крокодил зітхнув раз, другий; найскладніше — перша чиста терція. Перший крок до гармонії.

Усе ще сидячи з заплющеними очима, він чув, як підійшов Тимор-Алк. Від хлопчини пахло травою; Крокодил сидів, із величезним полегшенням відчуваючи, як біжить кров судинами, відносить біль, як весняний ручай відносить каламуть і глину, здійняту з дна.

— Андрію!

Крокодил повернув голову.

— Тобі погано?

— Пречудово.

— Прийшло текстове повідомлення з орбіти. Мені. Щодо тебе.

— Правда?

— Він пише, — Тимор-Алк облизнув губи, — «Подбай, щоби мігрант підтягнув індекс бодай до мільярда. Сьогодні».

Картину можна було б назвати «Ранок мавпи»: на Шані був комбінезон, обладнаний рухомим хвостом. Як жінка ним керувала, Крокодилові не було відомо, але бабуся Тимор-Алка розгойдувалася високо на гілках, підтягаючись, качаючи прес й іноді, в перевороті, повисаючи на хвості, як на страховці.

— Гарно, — сказав Крокодил. — Ти так теж умієш?

— А що там уміти? Елементарна координація рухів.

— Як ним керувати?

— Чим? Хвостом? А там пластина сенсорна вздовж спини, тобто м’язами спини й… сідниць ти ворушиш хвостом, — Тимор-Алк зашарівся. — Вона сьогодні пізно почала. Ще хвилин сорок доведеться почекати… Зате після руханки вона завжди в доброму гуморі.

— А під час руханки?

— Е-е-е… Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, костюм мого розміру у вас знайдеться?

Звичайно, найперше він зачепився хвостом за розгілля й довго не міг звільнитися.

Шана тренувалася згори, стовбури похитувались під її вагою, листя загрозливо шелестіло. Упоравшись із хвостом, Крокодил намотав його на руку й так, потихеньку й незграбно, забрався майже на самий верх. Гілки тут були відполіровані, як поперечки турніка; Крокодил улаштувався біля самого стовбура, спостерігаючи, як без усякої грації, без найменшого знаку хизування, Шана всоте виконує переверт.

Ось вона зачепилася хвостом за гілку. Повисла, розслабившись, зосередившись на дихальній вправі. Крокодил чув її сопіння — нежіночне, як штанга.

— Шано, — сказав Крокодил. — Дайте мені можливість поговорити з новими мігрантами із Землі.

Її сопіння стало гучнішим.

— У мене мало інформації, — сказав Крокодил. — Будь ласка. Можливо, робота волонтером при міграційному офісі… Я можу й користь принести, я ж теж мігрант!

Вона сильно прогнулася, й далі висячи на хвості, і раптом гухнула вниз — аж Крокодилові перехопило дух. Шана на льоту схопилася за гілку, погасила коливання, підтяглася, перехопила гілку вище, знов підтяглася; Крокодил не здивувався б, якби хвіст шалено хльоскав її по ногах, але той безвільно бовтався, як ватяний.

— Будь ласка, Шано. Це важливо для мого рішення… Це може виявитися важливим для вашого внука.

Жінка підтягалася раз у раз. Руки її тремтіли від напруження.

У Крокодила затерпла нога. Він випростався, ступив уздовж гілки, як линвоскок; у босу ступню вп’явся невидимий шип. Крокодил засичав, потер підошвою об коліно — і несподівано зірвався вниз.

Щастя, що, сидячи, він устиг випустити хвіст, намотаний на руку. Судомно смикнувшись, хвіст інстинктивним рухом — звідки такий інстинкт у вічно безхвостого Крокодила?! — захльоснувся за гілку, і Крокодил повис, як жабка на ниточці.

Угорі захиталися гілки. Дерево здригнулося; зовсім поряд опинилось червоне, пітне лице Шани:

— Я не люблю, коли мене обманюють, Андрію Строганов. Ви хочете моїм коштом наблизити початок проекту? Щоб я прислужилась Махайроду?

Крокодилові було страшенно незручно вести бесіду в такій позі. До того ж він відчував: м’язи, відповідальні за хвіст, от-от скорчить.

— Ні, — відповів він чесно. — Тобто… так. Та мені потрібна інформація про Землю, розумієте?

— Ви вирушите на Землю і все дізнаєтесь!

— Шано, — Крокодил відчував, що зараз упаде, — але якщо на Землі сталася катастрофа і мені нема куди повертатися?