Мігрант - Марина та Сергій Дяченко
«Я розмовляю із сином мовою Раа, — вжахнувшися, зрозумів Крокодил. — І він зі мною говорить мовою Раа. Це дивно, прикро, неприродно, але мовчати не можна ні в якому разі».
— Малий, а хочеш, ми сядемо на потяг, поїдемо до моря?..
Холодний вітер прорвався під куртку, і стало темніше. Крокодил розплющив очі: небо між гілками сіріло, лісове повітря перед світом пробиралося під ковдру, і було зрозуміло, що погода зіпсувалася.
— Тепліше, — пробурмотів він крізь зуби.
Йому на подив, ковдра прийняла команду й майже одразу дихнула теплом. Крокодил заховався в неї з головою; ось, значить, уже ранок. Мізки розкисли так, ніби пиячив аж тиждень. Їде, їде парова машина. Дві вихлопні труби й сто круглих дисків…
Уже не вперше після пробудження він старався згадувати яку-небудь дитячу пісеньку; він сподівався, що мозок, одурманений сном, якоїсь миті видасть хоч уривок, хоч дещицю знайомих слів. Не ампутували ж йому звивини, відповідальні за рідну мову? Раз, два, три, чотири, чотири плюс один, маленька лісова тварина вийшла на прогулянку; слова, намертво врослі в пам’ять, забуто, на допомогу приходить пам’ять образів, ще дитячих. І від зусилля починає боліти голова.
Одна тільки фраза з Землі не втрачала ритму навіть у мові Раа: «А це вогні, що сяють над нашими головами». Крокодил повторював її частіше за інші; після сотні повторень йому починало здаватися, що він думає російською, і тоді він знову згадував вірші про зайчика й невдало римував «любов» і «кров»…
Під ковдрою стало задушливо. Крокодил обережно висунув ніс; ізгори накрапало. Спасибі, бабусю Шано: «У нас на даху дивовижно спиться…»
Я хочу повернутися на Землю. Навіщо?
Я хочу бачити свого сина й переконатися, що в нього все добре. Що йому нічого не загрожує.
«А потім? Якщо в Андрійка все є, у тому числі й новий добрий тато, що я при ньому робитиму? Що зможу йому дати? Не дарма повторюється цей сон: я безпорадний поряд із сином, не знаю, що сказати йому, не знаю, куди його вести…
Я хочу повернутися на Землю, аби згадати свою мову.
А якщо я смертельно хворий там, на Землі, або зубожів, або з’їхав із глузду?
Я хочу повернутися на Землю.
А навіщо я тоді мучився, проходив Пробу, навіщо я зробив те, що не вдавалося нікому з мігрантів? Я повноправний громадянин…
…Можу вивчитися на донора сперми або навіть на білковий модуль…
Бридня! Мені пропонують роботу, гідну супермена з крильцями, роботу, пов’язану зі стратегічним балансом на Раа. Не стратегічним розвитком, тому що розвитку тут нема; з балансом, тому що головний клопіт цієї системи — втриматися в рівновазі.
Та я хочу повернутися на Землю…»
Він устав, намагаючись рухатися тихіше. Тимор-Алк спав унизу, біля дому, згорнувшись калачиком просто на росяній траві; він був схожий на щеня, якого, покаравши за щось, виставили на ніч із дому. Чи він завжди так спить?
Згадалася розмова, підслухана на острові — здається, тисячу років тому. Шана пристрасно бажала, щоб її внук пройшов Пробу. Боялася, що в нього вийде. Завзято сподівалася, що Тимор-Алк провалиться й до скону буде її підопічним, залежним, домашнім. Її виповнював жах від самої думки про це. Вона готувала хлопчика до Проби, знаючи, що в того низький больовий поріг, що з нього почнуть глузувати, знущатися, радіти його помилкам; вона хотіла хоч якось пом’якшити для нього випробування й тому навчила спати на траві за будь-якої погоди, без ковдри…
Тимор-Алк відчув його погляд — повернувся, судомно потягаючись, і розплющив очі. Крокодил дивився на нього з даху — згори вниз.
«А що, коли просто зв’язати хлопчину й замкнути в будинку? Є якісь закони проти того, щоб один повноправний громадянин зв’язав іншого? Айра викликатиме пацана хоч до впаду, а потім махне рукою — і знайде для своєї справи кого-небудь іншого…»
Не знайде. Айра прийде сюди, добуде Тимор-Алка, зв’язаного, з кляпом у роті, паралізованого — якого завгодно. Відшукає, витягне з-під землі… З-під поверхні Раа, як це звучить новою мовою. Єдиний спосіб усунути Тимор-Алка від справи — переконати його відмовитися самому.
А хлопчина, здатний побігти по вугіллю, нізащо не відмовиться від задуманого.
Замкнене коло.
Тимор-Алк сонно помахав рукою. Крокодил відповідав йому; посвідчення, що висіло було на ланцюжку на грудях, раптом відчутно сіпнулось.
Крокодил узяв його на долоню. Кора, незвично груба, просто перед очима облуплювалася з дерев’яної плашки. Крокодил спершу перелякався — вирішив, що посвідчення громадянина зіпсувалось, — і тільки за кілька секунд пригадав, що це сигнал про нову інформацію, що надійшла на його ім’я.
* * *
— Шано, я перепрошую, у вас є термінал? Я не вмію читати руками…
— Один у Тимор-Алка, другий — на ґанку… Вам прийшов великий пакет, Андрію.
— Від кого б це? — пробурмотів він, чомусь передчуваючи щось недобре.
— Від мене, — сказала Шана.
Він здивовано звів очі.
— Так. Ви хотіли доказів, що мені до снаги… виконати обіцянку. Сядьте тихенько біля термінала й погляньте, що я для вас добула… І спитайте себе: а Махайрод, Консул Раа, покаже вам щось таке?
Шана снідала. На залізній решітці над розпеченим каменем смажилися деревні гриби. Крокодил подякував їй кивком і вийшов на ґанок, стискаючи посвідчення в спітнілій долоні.
* * *
Пам’ять, перенесена з носія на носій і перекодована, вочевидь, кілька разів, була майже недоступною для нормального людського сприйняття.
Тим не менш це була його пам’ять. Маленький уривок: останній вечір на Землі. Близько години після того моменту, коли його
