Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Донорство? — насторожився Крокодил.

— Андрію Строганов, — миле жіноче обличчя, виникнувши на стінці кабіни, з м’яким докором глянуло на нього, — ви обрали неправильний маршрут. Вам слід пересісти на адміністративну гілку.

Кабінка пригальмувала.

— Ого! — Дівчина навіть присіла в захопленні. — Ти, видно, велике цабе?

— Ні. Я…

— А куди ти їдеш?

— До цього… Малого адміністративного центру.

— Правда?! — Її щоки порожевіли. — Хотіла б я з тобою…

Кабіна зупинилася.

— Їдьмо, — швидко запропонував Крокодил.

— Ні, що ти! Мені до ветеринара! Та мене й не пустять без запрошення. — Дівчина спохмурніла. — Та я була на орбіті минулого місяця, там є екскурсійний модуль…

Двері піднялись, як здалося Крокодилові, наказовим жестом — виганяючи заблукалого пасажира.

— А де це? Малий адміністративний центр? — спитав він утомлено.

— На орбіті. — Дівчина подихала на змерзлу долоню. — Ти хіба не знаєш?

— Вітаю, Андрію.

— Бажаю здоров’я, Консуле.

Формула вітання прозвучала без сарказму. Чи майже без сарказму. До моменту, коли перед ним з’явився Айра, майже невпізнанний, суворий, затягнутий у чорний блискучий комбінезон, Крокодил настільки нестямився, що ладен був звертатися хоч «ваша величносте».

Він думав, Раа вже здивувала його всім, чим можливо. Він звик уважати Раа таким собі курортом, поєднаним із парком екстремальних розваг, але Малий адміністративний центр виявився несподівано людним, жорстким, залізним пристроєм, механізмом, де замість шестерень і стрижнів рухалися люди; тут панувала ієрархія, неможлива в лісі чи в парку. Неможлива навіть у залі суду з велетенським скелетом; навіть на острові, де підлітки й інструктор утворювали природну ієрархічну спільноту, не можна було уявити таких чітких, зрозумілих, жорстких відносин. Це читалося в кожній деталі — від покрою костюма до манери говорити й дивитись; кожен тримався гідно, і кожен посідав своє місце не просто в піраміді — у системі пірамід.

Усього кілька зустрічей, усього хвилин двадцять у почекальні дали Крокодилові матеріал для висновків. Юнак, що зустрів його в пасажирському тамбурі, вклонився жінці з переговорним пристроєм; жінка вклонилася чоловікові в темно-сірому комбінезоні, схожому на костюм хімічного захисту, той уклонився ще одній жінці, старшій, із блискучими зиґзаґами на рукавах чорної сукні… Ця жінка схиляла голову, розмовляючи з кимось віддалено, вона звеліла Крокодилові почекати, вона, нарешті, повела його кудись коридорами, схожими на капіляри, передала послідовно ще кільком супровідникам, і ось — з’явився Айра, суворий і чорний, і повірити, що ця людина нещодавно бігала по острову в коротких штанах, було геть неможливо.

— Вибач, що довелося чекати. Ходімо.

Ідучи слідом за Айрою, Крокодил опинився в приміщенні зі скляною стінкою. Ззовні висіла Раа — величезна зеленаво-жовта незворушна куля. Її світло заливало собою кімнату.

— Красива планета, чи не так?

— Я інших не бачив, — сказав Крокодил.

— Як? А свою?

— Тільки в кіно. Тобто я ніколи не був на орбіті своєї планети. Інші були, знімали… на плівку, — Крокодилові важко стало добирати слова.

— Щось трапилося? — Айра примружився.

— Ні.

— Трапилося. Ти став, я думаю, жити, як повноправний громадянин. І тепер розчарований.

— Я?

Айра примружився:

— Тобі не подобається на Раа?

— Подобається.

— Ти мрієш повернутись?

— Який сенс про це говорити?

Айра торкнувся скла. Зображення вмить змінилося; стінка була насправді екраном. «Ну, звичайно», — подумав Крокодил, злегка образившись.

Тепер камера дивилася не на Раа, а в протилежний бік. Куди сягало око, на самому краю видного простору маячила віддалена орбітальна станція. Чи просто супутник. Крокодил міг розрізнити тільки зеленувату площину й тьмяно відображене світло.

— Стабілізатор, — сказав Айра.

— Оцей самий?

— Так.

— Якщо не знати, що це таке, — зізнався Крокодил, — враження… скупе.

— Зрозуміло. Ходімо.

Простір розкладався, мов картонна книжка: там, де щойно був глухий кут, відкрився новий довгий коридор. У тиші співали птахи; відчутно повіяло запахом трави. Простір знову змінився — зібрався брижами за спиною, видовжився вперед, запрошуючи ввійти до великого напівтемного приміщення. Вологі дерева, оповиті туманом, як букети целофановою плівкою, губились верхівками далеко у високості. Стелі не було. Дзюркотіла вода.

— Щось не так? — закрадливо спитав Айра.

— Та ні… Все добре. Я просто не сподівався, що тут ліс на орбіті.

— Мені треба, щоб ти поставив кілька питань інформаційній системі. Найпевніше, на всі питання ти отримаєш відповідь «ні», всі запити буде відхилено… Та мені важливий час, якого потребуватиме система для кожної відповіді, і форма, в якій буде зроблено відмову.

— Ти задля цього мене сюди притягнув?

— Зокрема…

Айра підняв із трави й установив між дерев залізну триногу. Поставив на неї круглу чашу, з вигляду мармурову. Дерев’яним цеберком зачерпнув води в калюжці біля джерела, наповнив чашу по вінця. Торкнувся води кінчиком пальця.

— Є зв’язок. Іди сюди, давай посвідчення. Адреса повідомлення: Служба міграції Раа. Зміст повідомлення: протест проти вилучення рідної мови, яка є невід’ємною частиною особистості землянина.

— Що?!

— Можна, — сказав Айра.

Крокодил схилився над водою. Оце так само біля чарівного люстра виглядали долю казкові персонажі; шкірі було жарко, горіли щоки, волосся піднялось диба, як шерсть уздовж хребта: він уже бачив, як йому повертають рідну мову. «Невід’ємною частиною особистості», це ж треба до такого додуматися!

«Андрій Строганов?»

— Бюро міграції Раа.

«Ваш запит?»

— Протест, — Крокодил облизнув губи, — проти вилучення рідної мови…

Він відрубав формулу слово в слово, як вимовив її Айра.

У глибині води виникло нерівне мутнувате світло.

— Прийнято, — сказав глибокий жіночий голос. — Ваш протест обробляють. Ви дістанете відповідь за три, дві, одну…

Світло стало яскравішим,