Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Ви перебуваєте на території світової прокуратури, — повідомила дівчина тоном, яким за часів його дитинства вели радіопередачі для маленьких слухачів. — Якщо у вашому тілі є імплантати, повідомте про це негайно.

— Ні, — сказав Крокодил. — Сподіваюся, нічого такого нема.

— Дочекайтеся виклику.

Трамвайчик продовжував іти, але якось невпевнено, ніби й іззовні теж налягла темрява. «Цікаво, — занепокоєно подумав Крокодил, — а штифт у зубах, бува, не вважають імплантатом?»

Потім світло блиснуло, і з’явився голос, що його Крокодил і не думав почути тут.

— Оце дарма, — чути було, що мовець не збирається приховати роздратування. — Оцього геть-таки не слід було робити.

— Махайроде, не в твоїй компетенції вказувати Шані, що треба, а що ні, — озвався чоловічий голос, глухий і тьмяний. — Запросіть його як потерпілого. А там розсудимо.

В обличчя Крокодилові вдарило прохолодне, вологе повітря. Куля відкрилась, мов мушля, і м’яко склалася за спиною. Крокодил ледве встиг схопитися — секунда зволікання, і він вивалився б на підлогу, як жаба.

Просто перед ним височів скелет істоти, за будовою схожої на людину, але втричі більшої. Скелет був усаджений у позу лотоса і свій череп тримав у руках. Із хребта, обвиваючи його, росли тонкі ліани і де-не-де рожевіли квіти. На черепі, ніби крона, лежала гірлянда з густо сплетених нерухомих змій.

Крокодил зупинився. Скелет справив на нього таке враження, що він не одразу завважив людей у цій кімнаті. А люди були.

Жінка в пальмовій спідниці, з пишним намистом на охлялих грудях, походжала вздовж дальньої стіни, обплетеної темно-зеленими рослинами. По жорсткім листю стікала вода, збираючись у струмок на підлозі; біля струмка сидів, повторюючи позу скелета, пристаркуватий чоловік у широких білих шортах. Його голова, голена наголо, була вкрита тонким кольоровим татуюванням, як різьбленням. І, нарешті, спиною до Крокодила сидів, закинувши ногу на ногу, незнайомий чоловік у куртці, схожій на френч, і вузьких чорних штанах.

— Проходьте, Андрію Строганов, — похмуро сказав голений старигань.

Чоловік у кріслі повернув голову; Крокодил зімлів: це й був Айра.

Крокодил не впізнав би його, якби не голос. Айра змінився до останньої волосини, навіть вираз обличчя в нього був іншим. Він здавався старшим років на десять; чорне волосся щільно прилягало до голови, і в ньому, ніби накреслені під лінійку, тяглися сиві пасма. Руки лежали на колінах: на лівій — чорна рукавичка, на правій — рубець від опіку.

— Вітаю, — сказав Крокодил.

— Вітаю-вітаю, — Айра знов повернувся до нього потилицею.

— Довідка про етикет, — м’яко сказав дівочий голос над правим вухом Крокодила. — Звертаючись до Консула Раа, вживайте такі формальні звороти: «Бажаю здоров’я, Консуле» й «Насмілюся зауважити, Консуле».

Крокодил обернувся. Жодної дівчини поблизу не було, і динаміків теж не було видно.

— Насмілюся зауважити, — з нервовим смішком сказав Крокодил і поглянув на пристаркуватого в шортах. — Консуле.

Старий і Шана ззирнулись.

— Ми виконуємо свій обов’язок чи вбиваємо час? — неприємним голосом поцікавилася жінка.

— Ми виконуємо свій обов’язок з убивання часу, — сказав Айра. — Допитайте свідка.

— Потерпілого.

— Добре, допитайте його як свідка і як потерпілого… Можу вийти, якщо хочете.

Старий і жінка ззирнулися знов.

— Андрію Строганов, — сказала бабуся Тимор-Алка, — чи відомо вам, що в тому разі, якщо буде доведено, що ви не давали свідомої згоди на донорство, вам належиться компенсація розміром п’ятнадцять тисяч ресурсових одиниць?

— Ще раз, — попросив Крокодил. — Повільніше.

Айра фиркнув.

— Вас використали як донора, — сказав старий у білих шортах. — На той момент ви не були повноправним громадянином Раа і не були залежним, а перебували в статусі дитини.

— Насмілюся зауважити, Консуле, це казна-що!

— Довідка про етикет, — ласкаво пробелькотів дівочий голос. — Звертаючись до співробітника прокуратури, вживайте ввічливі вислови, прийняті в повсякденному зверненні…

Крокодил знову нервово озирнувся.

— Що саме «казна-що»? — зверхньо поцікавилася жінка.

— Як я міг мати статус дитини, коли мені майже тридцятник? Я мігрант, але я доросла дієздатна людина! А тепер у мене є оце, — Крокодил погладив дерев’яну плашку-посвідчення на грудях. — І в чому, скажіть, проблема? У чому мене звинувачують?

— Ви звинувачуєте, а не вас звинувачують, — сказала жінка.

— Я?!

— Ви давали згоду на донорство? — холодно спитав старий.

— Ідеться про той випадок… біля водоспаду?

— Саме так, — Шана хижо примружилася. Намисто підстрибувало на її грудях — видно, в бабусі добряче калатало серце.

Крокодил озирнувся на Айру. Той сидів з відсутнім виглядом, дивлячись у стелю, обплетену вологими ліанами.

— Кого ви звинувачуєте? — Крокодил нервово засміявся. —-Людину, що врятувала вашого внука?

— Довідка про етикет, — прошелестіла невидима дівчина. — У розмові з посадовими особами не слід згадувати про родинні зв’язки, відносини всередині клану, що не стосуються прямо…

— Звичайно, я давав згоду на донорство, — не дослухавши, сказав Крокодил.

— У яких виразах?

— Він сказав, що йому потрібен донор, — Крокодил раптом охрип. Спогад про те, що відбулося пізніше, виявився несподівано яскравим… і жахливо неприємним. — Я погодився.

— Ви розуміли, на що даєте згоду?

— Так.

— Ви, мігрант, не знайомий зі звичаями Раа, з особливостями певних ритуалів…

— Хай йому грець, — сказав Крокодил, виснажений абсурдністю подій. — Хлопчик, між іншим, валявся з розбитою головою! Я, по-вашому, повинен був згадати лекцію про ритуали та звичаї Раа?!

— Отже, ви не усвідомлювали, на що даєте згоду, — сказала жінка з дивним задоволенням.

— Чудово усвідомлював, — Крокодил випрямив спину. — У нас на Землі в таких ситуаціях не потрібна довідка з печаткою. Сказано: «Я згоден» — і все.

— У вас на Землі? — недовірливо спитав старий. — У таких ситуаціях?!

— А що ви знає про Землю? — Крокодил широко всміхнувся. — Про наші ритуали та культурні особливості, га?