Мігрант - Марина та Сергій Дяченко
Ага.
Крокодил тер щоки, відчуваючи, як горить шкіра під долонями. За «докризових» часів, коли світ Раа був незайманим і незмінним, існували певні обряди ініціації — як у будь-якому первісному племені. Та тільки після появи стабілізаторів, після виникнення на Раа місцевих відділів Усесвітнього Бюро міграції, постала Проба в тому вигляді, в якому Крокодил познайомився з нею. Штучний механізм добору.
На планеті, де, якщо вірити джерелам, від самого початку не було природного добору в природі. Ага.
Мігранти, чужинці не могли пройти Пробу. Та могли залишити потомство, якщо пощастить, якщо місцеві чоловіки та жінки захочуть зв’язати з ними життя. Чи якщо однакові за статусом прибульці притуляться одне до одного, зібравшись у родину, і злипнуться, ніби дві кульки ртуті…
І ось їхні діти пнуться зі шкури, аби пройти Пробу. Тому, що такий закон усередині суспільства, неписаний, але непорушний: так залізний остружок шикується вздовж силових ліній магнітного поля. І через покоління вже зовсім немає мігрантів: є жителі Раа, чия єдина мета — зробити так, аби діти їхні, хлопчики та дівчатка, успішно пройшли Пробу.
Проба, виходить, основна цінність Раа. Не комплекси орбітальних заводів, не економіка, здатна прогодувати всіх. Не природа, однаково щедра й прихильна на всіх широтах, і навіть не люди. Проба як священний обов’язок, Проба як громадська святиня. Інструктори — особлива каста, але кожен шмаркач знає: складаючи Пробу, ти проходиш випробування перед очима суспільства, а інструктор — усього-на-всього інструмент. «Скніючи над складним кресленням, — подумав Крокодил, — ти відповідаєш не перед лінійкою з поділками, а перед законами природи»…
Та чому саме так?
— Інформаторій! Владний устрій на Раа, хто такі консули, принцип роботи місцевого міграційного офісу…
— Держава-громада Раа функціонує на принципах-засадах. Відбувається індексування громадян за рівнем соціальної відповідальності… Увага! Ваш ресурс для користування житлом вичерпується за хвилину. Ви не можете користуватися послугами інформаторію з цього термінала. Будь ласка, переконайтеся в тому, що ви нічого не забули в приміщенні.
— О, круглий хліб… Блін!
Ця дивовижна кімната пам’ятала його гордість і його відчай, вона пам’ятала візит Лізи… Ціле життя за три дні. Швидко дорослішають мігранти; дивна річ: тепер Крокодилові було набагато легше. Тепер принаймні він знав, заради чого прожити найближчі дні: знайти який-небудь гуртожиток, де можна мешкати без ресурсу, під’єднатися до тамтешнього термінала і питати, питати, вивідувати…
— Андрію Строганов!
Крокодил здригнувся.
— Вам надійшов виклик від Айрі-Кая. Прийняти?
— Від кого?
— Айрі-Кай, він же Махайрод, бажає з вами поговорити. Прийняти?
* * *
На сонце можна було дивитися, не мружачись. Біля станції монорейки стояла дівчинка років шістнадцяти й гладила чорну з сивизною звірину, схожу на помісь пантери з величезним равликом. Чи велетенського кота з праскою; звірина пересувалася, витоптуючи траву єдиною жорсткою підошвою, туди-сюди і в такт крутила головехою. Їй так подобалися пестощі, що звірина зажмурила шість очей, колом розташованих на пухнастій, і вухатій, і вусатій — оце так страхіття — голові.
Крокодил зупинився подивитись на них. Не втримався.
— Ви мігрант? — привітно спитала його дівчинка.
— Так, — сказав Крокодил. — Та я пройшов Пробу.
І, хоч як було смішно вимахуватися перед дівчиною, майже дитиною, він гордовито показав їй посвідчення на ланцюжку.
— Я теж пройшла, — відповіла вона з не меншою гордістю й витягла з брижів просторої блузки схоже посвідчення. Звірина, подібна до помісі кота з праскою, захвилювалася: її майже припинили погладжувати.
— Таких не буває, — сказав Крокодил, дивлячись на звірину.
— Не буває, — погодилася дівчина. — Він штучний. Та живий.
— Це твій?
— Братів. Я везу його до ветеринара. Тобто Мурзика, а не брата. Брат не може.
Крокодил кілька разів прокрутив подумки кличку Мурзик. Фонетично — незвично, дивно. А за смислом… Кличка кота. Не собаки, не кролика. Мурзик.
— Він захворів? Тобто Мурзик, а не брат?
— Ні, вже одужав. Це плановий огляд.
Підкотив вагончик. Крокодил сів у нього слідом за дівчинкою та твариною, Мурзик одразу заходився вигладжувати жорстким черевом траву на підлозі кабіни.
— Як у вас там? — раптом спитала дівчинка. — У тому світі, звідки ти приїхав? Дуже погано, так?
— Як сказати, — Крокодил одразу втратив ґрунт під ногами.
— Було б добре, ти б не поїхав, хіба не так? — уточнила дівчинка.
— Напевне.
— А які там люди, як живуть? Як працюють, як розважаються?
— По-різному, — Крокодил над силу простягнув руку і погладив Мурзика. Здивувався, яка холодна в того шерсть на голові. А сивизна — це іній, виявляється.
— Він холодний, — сказав, аби змінити тему.
— Як сніг, — погодилася дівчина. — Він же Мурзик!
— Не боїшся перетворитись на бурульку? — пожартував Крокодил. — Ти одного разу заснеш, а він залізе до тебе під бочок, і…
— Я нічого не боюся. — Вона не мала почуття гумору, як, схоже, й страху.
— Взагалі нічого?
— Раніше боялася. Не скласти Пробу, — вона щиро всміхнулась. — А тепер — чого мені боятись?
— Та й справді, — Крокодилова усмішка стала трохи солодшою, ніж йому хотілося б. — Слухай… Розкажи мені, як дівчата проходять Пробу.
— А, це, — вона порожевіла, але не знітившись, а від задоволення. — Це страшенно складно! Складніше, ніж у парубків! Живемо в лісі, їжу самі добуваємо, кроси бігаємо — годинами, просто з ранку до вечора! Уже язик висолопиш, а таки біжиш!
— Найважче — це кроси?
— Ні, — вона затнулась. — Найважче — це влада
