Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Добре, — він востаннє торкнувся її жорсткого рудого волосся.

— Бувай.

— Бай, — сказав він пошепки.

Вагон поїхав.

Крокодил знайшов собі місце під деревом, блискучим, як новорічна ялинка, і сів, притулившися спиною до стовбура. Усе, що врухомлювало його м’язи, очі, бажання, думки, — усе це вичерпалося враз, ніби на шланг наступили ногою.

Ось він, повноправний громадянин Раа.

Він може працювати, а може не працювати. Може навчатись, а може не навчатись. «А на Землі що, інакше?»

І на Землі те саме. Він сідав за комп’ютер і ставав колесом… Гаразд, перекладачем. Краще б колесом — так чесніше. У його житті не було нічого, чого варто було б триматися, — лише звичка. Лише чергування дня й ночі. Блондинок і брюнеток. І от сталося диво: добрий чарівник викрав його з Землі й переніс на Раа, де дав сенс життя.

І дав його досягти. Тепер Крокодил — єдиний мігрант, що спромігся домогтися статусу повноправного громадянина. Маєш; тепер він із чистим сумлінням може вивчитися на донора сперми.

І всі, виявляється, так живуть у цьому чарівному лісі, повному світлячків, цикад і співучих джерел. «На Землі в тебе немає майбутнього, Андрію». А на Раа що, інакше?

Він скоцюрбився, обхопивши коліна руками, і з подивом зрозумів, що згадує дні, проведені на острові, з ностальгією.

Ой людоньки! Таж він усе життя згадуватиме Пробу мало не як найкращу пору на всьому віку! Кажуть, так ветерани згадують війну…

Він заплющив очі, щоб не бачити святкових вогнів навкруги, і вимкнувся, як тостер.

Попереду мерехтів вогник. Сутінки густішали, сніг скімлив під лижами, і здіймався вітер. Та до хатинки лишалося геть небагато. Рукою сягнути.

— Ти не втомився, малий?

— Нє-а.

— Не змерз? Ми невдовзі прийдемо.

— Мені не холодно, татку.

Рип-рип.

— Як ведеться в школі?

Нема відповіді. Дурне запитання. Яка школа, якщо навколо снігові схили, далекий ліс і вогник хатинки попереду?

— Хочеш, ми зробимо робота з картонних коробок?

Нема відповіді. Їм не потрібні роботи з коробок, вони купують китайських роботів у крамниці. Чи грають роботами на екрані компа.

«Я не знаю, про що з ним говорити, — жахнувшись, подумав Крокодил. — Ми ніколи не зрушимо ні на крок, усе так само будемо рипіти лижами. І вогник, наче в’язанка хмизу перед носом осла, не наблизиться ні на п’ядь»…

— Андрій Строганов?

Він сів і затряс головою. Просто перед обличчям похитувався, мов соняшник, великий комунікатор на зеленій ніжці. На траві лежали сонячні плями: високо над лісом, над кронами, світила добра й м’яка зірка Раа — місцеве сонце.

— З вами хоче мати розмову представник Ювенальної прокуратури Раа.

— Чого-чого?!

І враз виник, як біс із коробочки, чоловік у чорному форменому костюмі з високим коміром. У костюма не було рукавів; круглі плечі й рельєфні м’язи представника прокуратури дивний мали вигляд укупі з його пісним, дуже смаглявим, немолодим обличчям.

— Андрію Строганов, громадянське звання зобов’язує вас бути присутнім на судовому процесі як свідка кількох епізодів, як потерпілого в одному епізоді.

— Свідка? — Крокодил продер очі. — Потерпілого?!

— Засідання призначено на сьогодні. Отримайте направлення, перепустку й транспортну карту.

Чоловік увічливо помахав рукою й зник. Комунікатор виплюнув стрічку бересту, склався, мов квітка на заході сонця, і втягнувся в м’який дерен. Крокодил застогнав і взявся за голову.

Він уявляв собі склепінчасті зали, довгі ряди крісел, суворих людей у мантіях. Він тридцять разів по-різному уявляв залу суду, поки міський трамвайчик віз його, згідно з мапою шляху, через червоні, бежеві, медові квартали мегаполіса Раа.

Трамвайчик являв собою кульку на підвісці, прилиплу до сотні подібних кульок, здалеку схожих на риб’ячу ікру. Прозорість стінок регулювалася доторком: варто було натиснути сильніше, і стінки поволі зникали, розчиняючись, так що пасажир линув у повітрі над вулицею. Варто було стукнути кістками пальців, і стінка ривком затемнялася. Злегка побарабанивши по дзвінкому покриттю, можна було опинитися в цілком затемненій кабіні: тоді загорялося світло.

Забавки з трамвайчиком прикрасили Крокодилову дорогу. З кожною хвилиною він нервував дедалі більше. Щоб розрадитись, геть прибирав затемнення, дивився вниз, де широкими вулицями текли ріки, а вузькими — струмки, причому течія ніяк не була пов’язана з рельєфом місцевості. Ріки текли вгору й повертали під гострим кутом, коли це потрібно було містобудівникам. Вантажні тунелі-труби здавалися здутими венами, сонячні батареї піднімались на лапки-присоски й переповзали з місця на місце, забираючись із тіні на світло. Трамвайчик ішов неквапно, за крученим маршрутом, і Крокодил дивувався, яким безкінечним був цей їхній Сіті, що здавався здаля скупченням шпилястих будівель.

Потім він утомився видивлятись і сів, схрестивши ноги, і знову уявив склепінчасту залу на кшталт інквізиторської, крісла, суддів, адвоката, прокурора. Він подумав, підбадьорюючи себе, у безумній надії, що, може, його визнають потерпілим у справі про викрадення людей під виглядом міграції, він упізнає співробітника Всесвітнього Бюро, який направив його замість Кристала на Раа, і зможе повернутися на Землю?

Трамвайчик почав знижуватися, поплив над самою водою, а потім занурився в ріку. Крокодил зціпив зуби; вода була прозорою, всередині плавали величезні риби й повзали схожі на раків механізми, чи то фільтри, чи то насоси. Пройшовши під аркою, трамвайчик випірнув зовсім сухим і відразу ввійшов, як у лузу, у круглий темний отвір.

Стінки автоматично втратили прозорість. Усередині ввімкнулося світло.

— Гей, — сказав Крокодил, занепокоєний, — чи можу я принаймні бачити, куди їду?

Звичайно, він не сподівався почути відповідь. Та, м’яко відбиваючись від стінок, усередині раптом пролунав бадьорий голос, юний, дівочий:

— Андрій Строганов?

«Невдовзі