Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

А потім, після Свєтки, в нього було кілька жінок. Ні з ким він не підтримував тривалих стосунків — свідомо. Він поважав їх, вони поважали його, і свобода була важливішою за взаємні домагання.

Були випадкові зв’язки, на одне побачення, більш-менш запальні. На пікніку, проти Нового року, на корпоративі. Стосунки, за яких наступного дня тобі дивляться в очі відсторонено й просто, а іскра, що була заясніла між вами, давно полетіла в космос і світить тепер іншим…

У глибинах акваріума згасло денне світло, і кімнату освітлювали тепер лише фосфоресцентні риби з рубіновими очима. Ліза, виявляється, давно не спала; цікаво, скільки часу вона лежала непорушно й чекала, доки прокинеться Крокодил.

— Вітаю, — він провів рукою по її потилиці, і дотик жорсткого волосся до долоні примусив його задихати глибше.

— Вітаю, — вона не відповіла, випручалася з його обіймів, відсунулась. — Котра приблизно година?

— Вечір. Близько восьмої.

— Я геть не відчуваю часу. Мені все здається, що я сплю, сплю і ніяк не можу прокинутися…

— Добрий сон, правда ж? — Він знов потягнувся до неї, і вона знову відсунулась:

— Не знаю… Ти гарний, так. А сон…

У сутінках вона відступила в дальній кінець кімнати, до тісної душової. Крокодил торкнувся долонею плеча: на ньому відтиснулося Лізине вухо.

Він зітхнув крізь зуби.

Ліза не була схожою на Свєтку. На превелике щастя. Вона була схожа на ранок, на прекрасний сонячний ранок на самому початку — коли ще сутінки, холодно, непевно, роса…

— Honey, would you like some dinner?[1]

— Не треба, — Ліза вийшла одягнена, її сорочка й шорти біліли в сутіні. — Не говори так, я однаково нічого не розумію.

— Це ж твоя рідна мова. Я б хотів, аби хтось поговорив зі мною російською.

— А я не хочу. Мені неприємно.

— Я спитав, чи хочеш ти повечеряти.

— Я маю вечерю в цьому… в їдальні для мігрантів.

Крокодил сів:

— Ти на щось образилася?

— Ні. Та що ти. Все добре.

— Я щось не так зробив або сказав?

Вона всміхнулась:

— Ти прекрасний.

— Чому ж ти йдеш? Лишайся…

Вона відвела очі й певний час дивилась у підлогу, в траву.

— Пробач, Андрію, — сказала вона нарешті. — Я так не можу. Ти мені подаєш руку, тому що я поки слабка. Я розгубилася… Та я не слабка. Мене не треба жаліти й підтримувати. Я спершу поверну свою силу, а потім побачимо.

Крокодил помовчав, перебираючи можливі відповіді. Діапазон був від «Дурна, хоч об дорогу вдар» до «Розумію, звичайно, ти не повинна виявляти слабкість ні в якому разі, ти ж горда дочка Землі».

— Я проведу тебе до монорейки, — сказав він, так і не дібравши підхожої відповіді.

В усьому лісі горіли ліхтарі — штучні, на сонячних батареях, природні, під крилами жуків і метеликів, на вудках лісових вудильників. Невидима мошкара налипала на кульки-ліхтарі, їхнє світло тьмяніло; тоді яка-небудь жаба з величезним ротом ворушилася в розгіллі, начисто вилизувала свій ліхтарик і, заново вивісивши його на довгому гнучкому вудилищі, прикрашала ліс блискучою приманкою.

— …Так що вони мають рацію: мігрантам дуже важко складати Пробу. Це майже безнадійна справа. Сам я пройшов випадково: опинився в слушний час у потрібному місці. І тепер, якщо чесно, не знаю, що з цим робити, з моїм громадянством. Залежним опікуються, роботу йому, навчання, житло… А повноправний — крутись, як хочеш.

— Вони не дадуть тобі померти з голоду, — відсторонено сказала Ліза.

— З голоду ніхто не помирає, — погодився Крокодил. — Диви.

Він підвів Лізу до круглої тумби, обвитої ліанами-трубками, вибрав червону трубу, легко переломив, простягнув дівчині:

— Скуштуй.

— Що це?

— Напій на кшталт молока чи йогурту. Утамовує спрагу, голод, і в ньому є все, що треба для життя: калорії там, вітаміни. І смачний. Можна тільки харчуватися й лиха не знати.

Ліза підставила палець, упіймала біло-рожеву краплю, спробувала кінчиком язика.

— Не бійся, — заохотив Крокодил. — Це не гидко.

— Це безкоштовно?

— Цілковито. Захотів їсти — знайшов тумбу з ліанами — й ситий.

— Цю штуку ти мав на увазі, коли кликав мене повечеряти?

— Ні, — Крокодил знітився. — З їжею тут немає проблем, їжа росте й на деревах, і в землі. Можна робити замовлення…

— Отже, можна взагалі не працювати?

— Можна, — Крокодил зітхнув. — Та знаєш, що найбільше дивує? У них тут відсотків дев’яносто всієї роботи — для симбіонтів. Тобто ти правиш за частину певної біологічної системи. Під’єднуєшся, і тебе використовують як синтезатор білка, наприклад, або як розподільник інформації, або ще якось. Те саме, якби ти працював колесом. Приходиш уранці, стаєш на своє місце й вирубаєшся як людина. І весь робочий день ти колесо. А потім ти вільний, гуляєш, читаєш, сам пишеш оповідання про те, як з’їздив у відпустку…

— А на Землі що, інакше?

Крокодил здивувався:

— По-моєму, так.

— А по-моєму, ні! — сказала Ліза виклично. — Приходиш до офісу, під’єднуєшся до комп’ютера, і ось ти вже не людина, а приросток. Мізки вимикаються. Відсидиш свій день, але таки не вільний: не можеш гуляти, читати і їздити у відпустку, тому що комусь вічно винен, винен, винен!

— За що ти на мене лютишся? — спитав, розгубившись, Крокодил.

— Не на тебе, — вона дивилася вбік. — Ось ця штука їде — це мій вагон?

— Буде твоїм, якщо ти в нього сядеш.

— Спасибі тобі, Андрію, —