Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

«Я повноправний громадянин. Я все роблю сам, без підказки, і сам відповідаю за своє життя, безпеку, добробут. У крайньому разі, я житиму під кущем…»

Він знову зітхнув і тицьнув пальцем навмання. Таблиця змінилася: тепер принаймні можна було розрізнити окремі пропозиції: житло темно-зелене, вологість — п’ятдесят відсотків, портал. Житло світло-зелене, рівень інтерактивності сорок дев’ять і сім, вологість… тиск… над рівнем моря…

Крокодил сковтнув і знову тицьнув пальцем.

«Андрію Строганов, ви обрали як помешкання житло класу «метелик», світло-зелене, витрата ресурсів вісімдесят два до ста, доступ негайний. Потвердити?»

«Так».

«Андрію Строганов, прийміть транспортну схему для п’ять, вісім, шість, дванадцять, технічна інформація прихована…»

Не дожидаючи, поки звинеться екран, він висмикнув своє посвідчення з гнізда й попрямував до монорейки.

— Вітаю, Веню. Ти мене пам’ятаєш?

— Одноплеменець на Раа, — з дивним виразом сказав Вень. — Земляк. Як ся маєш?

— Я одержав повне громадянство.

— Смішно, — Вень радісно всміхнувся.

— Я не жартую. Я одержав повне громадянство. Ось, — Крокодил підніс своє посвідчення до віконця комунікатора.

Вень цмокав губами, явно не знаючи, що сказати.

— Е-е-е… Не траплялося таке раніше, — зізнався він чесно. — Що ж тепер ти робитимеш?

— Жити. Роботу знайду.

— Е-е-е, — протягнув Вень. — Ну гаразд… Хай щастить.

Ще хвилину вони обмінювалися безглуздими фразами, потім Крокодил вимкнув комунікаційний пристрій, роль якого виконував великий акваріум на всю стіну. У воді за грубими стінками хилиталися трави; вдень акваріум пропускав ізгори денне світло, а вночі фосфоресціював плавцями й стеблинами.

Крокодил прожив у «світло-зеленому» приміщенні повний день. Йому вистачало особистих ресурсів, щоб мешкати тут ще дві доби. Потім, згідно з довідкою інформаторію, він може перейти на «ощадливе проживання без витрачання особистих ресурсів». Та Крокодил не поспішав: йому подобалася кімната з акваріумом, розташована під корінням великого дерева. Тут було затишно й тихо, тільки іноді з-за стін долинав мелодійний спів: співали, хай це дивно, підземні звірі, схожі на пернатих кротів.

— Андрій Строганов?

— Зв’яжи мене з Махайродом.

Пауза. Крокодил мимоволі напружився: він давно вирішив, Що саме скаже Айрі і як пояснить свій виклик. Це звичайно: вони навіть не попрощалися.

— Махайрод, він же Айра-Кай, обмежив доступ для зовнішнього зв’язку. Спробуйте пізніше.

Крокодил розгубився. Він чомусь був певен, що Айра відповість.

Ось, значить, як. Обмежив доступ. Може, він просто відсипається, виснажений роботою на острові?

Після пам’ятної розмови на пляжі Айра, здається, став уникати його. «Потім» лунало у відповідь на всі питання; Крокодил хотів говорити, Айра вислизав, так повторювалось день у день. Буцім новий світ, досконалий і логічний у своєму безумстві, відкрився на хвилину — і знову сховався.

І Тимор-Алк не давався на розмови. Та Крокодилові й не хотілося розпитувати про те, що явно псувало хлопчині настрій, — про його батьків.

Після фінального свята, коли було знов-таки не до розмов, Айра зник і більше не з’являвся. Крокодил сподівався побачити його в човні, але Айра або лишився на острові, або поїхав іншим рейсом.

— Андрій Строганов?

— Шукаю джерело особистих ресурсів. В обмін на мої зусилля, звичайно ж. До роботи берусь, якщо, бува, не зрозуміло.

— Ваше посвідчення взято на розгляд… Оброблено… Увага, Андрію Строганов. Нема відомостей про ваш індекс соціальної відповідальності. Пройдіть стандартну процедуру для отримання індексу.

— Е-е-е… Яку процедуру?

Перед ним розгорнулась у повітрі кольорова заставка, схожа на сторінки глянцевого журналу з бухгалтерського обліку.

— Плаский хліб… Блін!

Це було щось на кшталт інтерактивного питальника, анімованої гри-анкети, за формою простої, як раз та два, за змістом гіршої за китайську грамоту для втомленого й голодного Крокодила. З усіх завдань цілком зрозумілим виявилось одне: «Виконавчий відділ громади Раа збільшує вдвічі квоту для мігрантів. Ваша оцінка: підтримаю беззастережно; з’ясую умови й прийму рішення; відмовлюся від рішення з огляду на некомпетентність; висловлю протест і незгоду…» Крокодил, поміркувавши, чесно вибрав пункт три. На решту питань відповідав навмання; «Ресурсомісткість полярного комплексу вдвічі менша, ніж в енергетичної станції ряду індиго. Чи згодні ви підтримати рішення, згідно з яким половину енергетичних станцій буде модернізовано протягом ста двадцяти років?» «Не згоден», — тицьнув пальцем Крокодил. І, нервово всміхнувшись, подумав: «Навряд чи ця дурна анкета хоч на що-небудь серйозно впливає».

Нарешті, виносна панель згорнулася, й знову замигтіло світло на поверхні акваріума:

— Андрію Строганов, за результатами процедури ваш первинний індекс відповідальності встановлено як один до п’яти мільярдів. Тепер ви можете повторити свій запит.

— Шукаю роботу!

— На жаль, для вашого кваліфікаційного профілю вакансій нема.

— Що, взагалі нема?!

— Для вашого кваліфікаційного профілю вакансій нема. Є доступ до освіти, з нульового рівня, ресурсомісткість — від п’яти одиниць… Показати таблицю?

— Так. Починаючи від найкоротшого й деше… нересурсомісткого.

Поверхня акваріумної стінки взялася брижами. На верхівці списку — Крокодил роззявив рота — виявилися триденні курси вартістю в п’ять одиниць за фахом «Донор сперми».

— Я пан сам собі, — сказав він уголос. — Я тут, бо маю право… Блін.

Він витратив кілька годин, намагаючись співвіднести пропозиції системи зі своїми можливостями. Випадало, що, коли він просто завтра покине «житло класу “метелик”» і перейде на «ощадливе проживання», його ресурсів стане на те, аби сплатити за курси сенсорів-симбіонтів тривалістю тридцять днів із можливістю подальшого навчання й роботи за спеціальністю «Симбіотичні системи й синтез білка»…

— Я тут, бо маю право, — повторив Крокодил глухим голосом.

Він ладен був рити канави, але на Раа, схоже, не було попиту на копачів. І на прибиральників теж.

Він ліг