Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

«Світиться день, і темніє ніч, я зводжу своє житло — бо маю право. Висять стабілізатори на орбітах, утримуючи матерію в стані «первинно», а ідею, відповідно, в стані «вторинно». Я сам-один, я молодий і сильний, нехай і мігрант; я владнаю своє життя, в крайньому разі, навчуся бути частиною системи, що синтезує білок…»

Він зажмурився й побачив себе дирижаблем, ізсередини розписаним червоними квітами. Він почув далекі посвисти вітру в Щілинах і віконницях: так зимовими ночами свище вітер де-небудь на рівнині, в одинокій хатині.

Він побачив, як вони з сином поряд ідуть на лижах, і раптом з ясував, що може керувати цим сном. Чудове відчуття. Він навіть зняв із сином розмову, спитав, чи не змерз той і чи не втомився, і показав хатинку попереду — там світився вогник серед снігу і горів Дедалі яскравіше в міру того, як навколо западали сутінки…

Слухаючи рипіння снігу, Крокодил зрозумів, що не знає, про Що ще говорити з сином.

І заснув глибоко, без сновидінь.

— Андрій Строганов?

— Що? Чого-чого?

Він підхопився, сонний, не розуміючи, де перебуває.

— З вами просять зв’язку. Міграційна служба Раа.

— Так! — він умить протверезів зі сну. — З’єднуй!

Він чомусь чекав добрих новин і повороту на краще. Акваріум мигнув, свічення його згасло, зате посеред кімнати, майже сягаючи підлоги, раптом з’явилась людина. Крокодил навіть сахнувся — настільки реальним і відчутним на дотик здавався офіцер міграційної служби, незнайомий, молодий.

— Добридень, Андрію. Наша служба прийняла мігранта з Землі, чи не хотіли б ви проконсультувати одноплеменця на Раа?

Крокодил закліпав очима.

— Ідеться про відповіді на питання, добрі поради, побажання, — офіцер сприйняв його розгубленість за вагання.

— Так, прошу, — пробурмотів Крокодил. — Тільки я сам, чесно кажучи, ще не зовсім призвичаївся…

— Тобто ви згодні? Коли вам буде зручно зустрітися із земляком, чи вам більше до вподоби дальній зв’язок?

— Можна зустрітися, — сказав Крокодил без ентузіазму. — Так навіть краще.

Йому достобіса обрид цей ліс. Нудило від пташиних пісень. Рябіло в очах від барвистих комах. Джунглі, хащі, ліани; бородаті стовбури, стіни чагарників, величезне коріння над купами злежалої глиці. Вагони монорейкової дороги, що линуть під корінням, як іграшковий потяг під ногами дитини.

Маршрут, розрахований саме для Крокодила автоматичною транспортною системою, зупинив вагон у доволі-таки людному місці: компанія пристаркуватих людей, улігшись на траві над урвищем, пила росу з широкого листя й про щось невимушено розмовляла. Жоден із них точно не був мігрантом. Парубок і дівчина чекали на свій транспорт, граюча в щось на кшталт спортивного «плескання»: долоні їхні мигтіли зі страшною швидкістю, а обличчя були дуже зосереджені. Ще одна дівчина, в шортах і вільній сорочці, стояла біля джерела й дивилась на воду.

Крокодил роззирнувся уважніше. Ні, жодних «одноплеменців на Раа» в полі зору.

Підкотив новий вагон. Парубок і дівчина, взявшись за руки, пірнули всередину й одразу ж про щось гучно засперечалися. Крокодил зачекав: ні, з вагона ніхто не вийшов. Чмокнули двері, вагон розчинився в лісі; Крокодил подумав, що розв’язки в хащах обладнані чимось на кшталт моментальних порталів. Інакше незрозуміло, як вагони примудряються виникати й зникати, і чому не буває заторів, і звідки таке розмаїття маршрутів.

Дівчина біля джерела проводила вагон задумливим поглядом. Потім подивилася на Крокодила; вона була рудоволосою і синьоокою, з ледве помітним слідом від окулярів на переніссі. «Хай йому грець», — подумав Крокодил.

— Вітаю, я Андрій. Коли мені казали, що прийде землянин, я чомусь вирішив, що це чоловік.

— Шовініст, — дівчина ледве всміхнулася, видно було, що їй дуже ніяково. — Я Ліза. З Глазго.

— Що ти пам’ятаєш останнього? — Крокодил не бажав гаяти час.

— Тобто?

— Перед тим, як ти виявила, що мігрувала, що ти пам’ятаєш?

— Ну… Ми з хлопцями в кампусі святкували Новий рік…

— Який?

— Дві тисячі одинадцятий.

— І що було з Землею?

— А що? — Ліза відсунулася трохи назад.

— Ніяких катастроф, пошестей, війн? Метеоритів? Прибульців?

— Прибульців точно не було, — Ліза потерла перенісся. — А катастрофи, хвороби та війни — в асортименті… Ну, як звичайно.

— Ти знаєш, чому мігрувала? Причину?

— Посварилася зі своїм хлопцем.

— Що?!

— Посварилася зі своїм хлопцем, — безнадійно повторила Ліза. — Так я сказала в цьому… в зверненні до себе. Найцікавіше, що ми з цим Меттом проти Нового року ледь-ледь познайомились. Він брат у перших моєї подруги.

— Слухай, а це правда? Ти справді могла назавжди залишити Землю через сварку з мужиком? Це в твоєму дусі?

Ліза знову подивилась на джерельце біля своїх ніг:

— Знаєш, узагалі це я думала тобі питання ставити. Як старожилові.

Два рудих пасма впали їй на щоки. В очах забриніли і вмить висохли сльози.

— Звичайно, — Крокодил зніяковів. — Питай усе, що хочеш.

Цікаво, що Свєтці він не зраджував. Принаймні протягом тих кількох років, що вони жили справжньою родиною — в одній квартирі, із дитячим ліжечком, із пральною машиною, вічно повного білизни, і пакунком памперсів у комоді. Сусідка-пенсіонерка взялася няньчити — вона гуляла у дворі з коляскою, а Крокодил і Свєтка, яка ледь одужала після пологів, «надолужували втрачене», втонувши в постелі, як у хмарі. У ті роки — або в ті місяці — обом вірилося, що сім’я все-таки складеться. Свєтці — тому що вона втомилась і хотіла спокою. Крокодилові — тому що Свєтка після появи Андрійка стала