Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Два тижні тому у вас знімали з обліку білу «Волгу», номерний знак КИФ 22–35. Пам'ятаєте цей випадок?

Молодший лейтенант хмуриться й дивиться на мене насторожено.

— У нас, знаєте, щодня… зняти з обліку, поставити… Круговерть…

Я розумію Харченка: біс його зна, чого це з'явився настирливий капітан з карного розшуку. Може, вони проґавили щось, і найкраща позиція: знати не знаю й відати не відаю…

— Звичайно, круговерть, — погоджуюсь, — і чорта з два щось запам'ятаєш. Але ж по очах бачу: пам'ять у вас дай боже кожному, та й «Волга» примітна — біла й нова. І велика в мене підозра: знімав з обліку її не справжній господар, а, можливо, вбивця.

Очі в молодшого лейтенанта округлюються. Вбивця — це серйозно, і він одразу сам стає зосередженим, перехиляється до мене через стіл і каже:

— Здається, пригадую… Гарна машина, три тисячі на спідометрі, я ще подумав: спекулянт клятий, злупить за неї ого скільки!

Я розкладаю на столі перед молодшим лейтенантом три фотографії, в тому числі знімок Євгена Максимовича Бабаєвського.

— Один з них — власник отої «Воліти», — кажу.

Харченко заперечливо хитає головою.

— Ні, з обліку знімав зовсім інший.

— І ви добре запам'ятали його? — запитую з надією.

— Звичайно, — відповідає, і без удаваної скромності додає: — У мене взагалі гарна зорова пам'ять. Побачу, як сфотографую.

— І що ж підказує вам ця фотопам'ять? — Не втримуюсь від іронії, але тут же розумію, що цілком залежу від цього веснянкуватого молодшого лейтенанта, і одразу поправляюсь: — Усний портрет, товаришу Харченко, я вас дуже прошу: усний портрет!

Молодший лейтенант замислюється. Я не кваплю його, розуміючи, з яким навантаженням працює зараз його мозок.

— Так… — починає нарешті. — Чоловік років сорока чи менше. Мішки під очима й зморшки від носа до кінчиків губів. Лисий, лишилося зовсім обмаль волосся, зачісує зліва направо. Чоло високе, зморшкувате, ніс в горбинкою, великий, а очі запали, темні очі й пронизливі. Губи бліді, вузькі, вуха хрящуваті. Зріст біля ста вісімдесяти. Кадик увесь час рухається.

Я киваю вдячно: усний портрет виразний і зроблений професійно.

— Як тримався? — уточнюю.

Харченко ледь помітно посміхається.

— У нас — машини… — каже невизначено. — А в кожної машини можна знайти недоліки. І ці недоліки, якщо вони серйозні, ми знаходимо. Ну, знаєте, як люди тримаються… Одні вдячні, другі запобігають, посміхаються тобі, як найкращому другові. Оцей також — солодкий, увічливий, у чині мене підвищив, лейтенантом називав. Я ще подумав: у тебе «Волга» тільки обкатку пройшла, чого запобігати? По закону все зробимо. Ще запитав: «Продаєте?» Трохи знітився, руками розвів: мовляв, що поробиш, обставини. «Дачу, — одповідає, — хочу купити, і гроші потрібні…» Звичайно, бреше, сучий син, очі нещирі, бігають… Однак усі документи в порядку — підписав, і котись під три чорти.

— А у вас справді гарна пам'ять, — кажу я, бо пам'ятати через стільки днів такі деталі зможе не кожен. — Пригадайте, будь ласка, один він був чи з кимось?

— Один, — ні на мить не завагався молодший лейтенант. — До речі, — зрадів, — ще одна деталь: якщо шукатимете цього пройду, згодиться. На підборідді в нього ямочка, знаєте, таке роздвоєне підборіддя…

— Чорнявий чи блондин?

— Лисий… — розводить руками. — Хоча, чорнявого запам'ятав би. Точно блондин, я ж казав, зовсім мало волосся лишилося, але блондин.

— Паспорт у нього дивилися?

— Це ви на предмет фотографії? — догадується. — Паспорт був в ажурі. Всі документи гарні, не причепишся. До речі, а що із справжнім власником?

— Якби знав…

— Шукаєте?

— Почали.

— Але ж його нема вже два тижні! — до молодшого лейтенанта нарешті дійшла суть того, що трапилося. — Отже?..

— Усе може бути, — одповів я ухильно. — Прощавай, молодший, ти мені допоміг.

Вийшов на вулицю, зиркнув на годинник. Пів на третю, і сьогодні вже нема чого робити.

Тепер найперше — магазин: встановити, кому продано білосніжну красуню. Покупець спілкувався з лисим, який знімав машину з обліку, принаймні два дні: на автомобільному базарі, де домовлялися, і в магазині, де оформляли продаж. Та й сам автомобіль обдивитися треба. Мало не два тижні, як у нового власника, та чого на світі не буває, може, щось і збереглося.

Магазин сьогодні вихідний, раніше, ніж завтра о десятій, до нього не потрапиш. Я роззирнувся й попрямував до найближчого телефону-автомата дзвонити Марині.

«Волгу» могли продати в Узбекистан, Грузію, куди завгодно, а виявилося, що новий власник її живе в Биковні, на околиці Києва, і дістатися до нього можна автобусом за півгодини.

Я постояв трохи перед будинком Микити Власовича Горобця. Це було вражаюче видовисько: двоповерховий цегляний красень з широкими вікнами й великою скляною верандою, він наче пишався сам собою, виставляв себе на показ, бо садиба була обнесена не суцільним глухим дерев'яним парканом, а огорожею з високих металевих прутів, загострених угорі. За прутами, правда, густо, одна до одної, росли підстрижені ялинки, вони утворювали ще одну, на зріст людини, вічнозелену огорожу — це було справді красиво й зручно, і я подивувався смаку господаря будинку. Напевно, професор чи відставний полковник, подумав чомусь: грошенята водяться, захотілося пошикувати, поїздити на «Волзі» — офіційно придбати її важко, от і подався на базар.

Чесно кажучи, мені зробилося трохи шкода Микиту Власовича: мабуть, «Волгу» доведеться поки що, до з'ясування всіх обставин, забрати, та й далі справу вирішуватиме суд — приємного мало.

На мій стукіт у хвіртку відгукнувся пес. Гавкав люто й дзеленчав ланцюгом, проте ніхто не йшов відчиняти.

Я погрюкав ще раз і лише тоді побачив, як розчинилися двері скляної веранди і на високому ґанку з'явився літній сивий чоловік у синіх спортивних штанях і білій майці. Не поспішаючи, він спустився з ґанку,