Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук
Проходимо до кімнати, в якій, певно, жив син: одну стіну займають стелажі з книжками, на письмовому столі сувеніри з Алжіру, тахта, застелена гуцульським ліжником.
Старий сідає на тахту, а я влаштовуюсь на стільці біля столу. Тепер мені треба розбалакати його, щоб тримався невимушено, — роззираюсь довкруж і кажу:
— Зручна квартира, затишна. Дім арсенальський?
Мені не слід це запитувати, бо вже знаю, що арсенальський: Микола, шофер Каштанова, живе в цьому районі і вже встиг поінформувати мене.
— Арсенальський, — киває дід, і зморшки на його обличчі розгладжуються. Одразу видно, що згадка про завод йому приємна. — По війні будували й рідко кому давали окремі квартири, але нам!.. Ще мій батько жив, а він на «Арсеналі» з початку віку.
— А ви?
— Усе життя. От вийшов на пенсію.
— Арсенальська династія?
— Отож. Хотів, щоб і Женя, однак так уже вийшло…
— Конструктор — це перспективно.
— Наче на «Арсеналі» конструктори не потрібні! — не вгодився зі мною старий. — А він — до Алжіру, тепер — інститут. Скоро на заводі не буде кому працювати.
— Покличуть пенсіонерів, — пожартував я, але старий не сприйняв цього жарту.
— А що! — випнув груди. — Ми ще можемо!
— Не треба, — засміявся я, — відпочивайте, молодих у нас ще ого-го!
— Легковажність одна, — пробуркотів. — От і мій Женька… Проте, — затурбувався, — щось трапилось?
Я не став заспокоювати його. Запитав:
— Ваш син давно з Алжіру?
— З півроку.
— Машину купив по сертифікатах?
— Так.
— Новенька?
— Ще обкатує. Три тисячі наїздив.
— Виїхав дванадцятого червня?
— Уранці. До Алушти.
— Скажіть, Максиме Сидоровичу, ваш син з Алжіру часто писав?
— Не так уже й часто, один-два листи на місяць…
— І вас не здивувало, що з Алушти не одержали жодної звістки?
— Так то з Алжіру, з Алушти про що писати?
— Ну, що доїхав, добре влаштувався… Мав кудись путівку чи просто так?
— Ні, дикуном. Женя по Криму хотів поїздити: цікаво, знаєте, машина нова…
— Якого кольору?
— Біла-біла як сніг.
— А ви просили його писати?
— Наказував: ти, як приїдеш, обов'язково напиши.
— Мав в Алушті знайомих чи розраховував на автостоянку?
— Казав, там платна стоянка біля самого моря. Якщо не влаштується, то в Ялту чи в Севастополь.
— Речей багато взяв з собою?
— Не дуже. Ну, валізу та ще магнітофон… Японського має, — не втримався, щоб не похвалитися, — там, за кордоном, купив.
— Заїжджати нікуди не збирався?
— Казав: наступного дня в Криму.
— А може, дівчина?.. Жінки нашому братові голову крутять…
— Якби ж то… — махнув рукою Максим Сидорович. — Жені вже під тридцять, а неодружений. Я йому: так усе життя проґавиш, он які Хрещатиком швендяють, а він: устигну. Не дуже цікавили його дівчата.
— А Женя їх?
— Чому б ні? Хлопець, хоч і помішався на кресленнях, показний, весь у матір, а вона в перших арсенальських красунях ходила. Рано померла, коли Женя десятий кінчав. Не встигла й сином попишатися.
Я подумав: невідомо, що важче — не встигнути попишатися сином чи пережити його, і біль, якого, можливо, зазнає цей симпатичний дідуган, буде неймовірним. Запитав:
— Отже, крім японського магнітофона, ваш син ніяких цінних речей не брав?
— Одяг, — одповів старий, — літній одяг, різні труси, майки… Ну, светр на всяк випадок.
— Якої фірми магнітофон, не пам'ятаєте?
— Чому не пам'ятати, я все пам'ятаю. «Соня» — ось як! Женя ще казав: один з кращих магнітофонів у світі, але що ж то за найкращий, коли зіпсувався?
— І що ж з ним сталося?
— Я в цьому не дуже той… Із звуком щось. Женя хотів у Криму десь полагодити.
Я попросив Максима Сидоровича показати фотографії сина. Він охоче почимчикував до сусідньої кімнати, притягнув альбом з акуратно заправленими знімками. Було тут їх багато, починаючи від голого немовляти й кінчаючи алжірськими: Євген Максимович у шортах і розстебнутій сорочці на фоні якоїсь екзотичної рослинності, потім у трусах на березі Середземного моря.
Відібравши дві фотографії, я попросив старого позичити їх нам — потрібні для розшуку його блудного сина; як тільки знайдеться, повернемо.
Посіявши таким чином зерно надії у дідову душу, я розпрощався з Максимом Сидоровичем далеко не так оптимістично настроєний, як він.
Наступний візит — до районної автоінспекції. Тут починаються операції, пов'язані з продажем автомобілів, тут машини мусять пройти технічний огляд, після чого їхні власники одержують відповідний документ до міської ДАІ. Отже, два тижні тому, а точніше, чотирнадцятого червня, тут бачили Євгена Максимовича Бабаєвського або людину, яка знімала з обліку його «Волгу». Я навіть знаю, хто саме бачив цю людину: на довідці, що зберігається в міській ДАІ, стоїть підпис автоінспектора — молодшого лейтенанта Павла Харченка.
Молодший лейтенант попереджений про мої відвідини і, коча сьогодні йому тут нема чого робити, нудиться в темнуватій кімнаті, заставленій пошарпаними столами й шафами з картотекою й номерними знаками.
Ми вітаємося, і молодший лейтенант пропонує мені найзручніше місце в кімнаті: крісло за столом, певно, начальника районної автоінспекції. Не погоджуюсь і примощуюсь на стільці навпроти нього — не тому, що такий уже й скромний, просто звідси мені ближче до Харченка.
Я хочу, щоб молодший лейтенант пригадав усе, що може пригадати, а для цього треба зазирати йому у вічі, крім того, либонь, існує якийсь невидимий зв'язок між людьми, І я чомусь упевнений: чим ближче люди одне до одного, тим легше здійснюється цей зв'язок.
Прохально зазираю у вічі Харченка й запитую:
