Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук
Каштанов докірливо дивиться на мене. Терпляче наше начальство: інший давно б вигнав мене не тільки з кабінету, а й взагалі з карного розшуку — справді, стільки ідіотських запитань за кілька хвилин може поставити лише цілковитий нездара. Та полковник знає, що інспектор Хаблак не такий уже простачок, яким прикидається.
— Не розбився, — посміхається Каштанов, — це ми можемо твердити категорично, бо на четвертий день по від'їзді Бабаєвський продав «Волгу» через комісійний магазин. Це ми встановили вчора. Зняв з обліку в автоінспекції і продав.
Справа починає набирати зовсім неочікуваного повороту, І тепер, певно, вогники цікавості зблискують у моїх очах. Каштанов підводить пальця.
— Знаєш, скільки коштує нова «Волга» на базарі? — каже. — Мало не вдвічі дорожче. Сумнівно, щоб Бабаєвський взяв такі гроші з собою. Крім того, нікому на роботі, а також батькові — живе він з батьком — не казав, що хоче продати автомобіль. Отже, поїхав на південь машиною. Батько навіть допомагав вантажити валізу до багажника. Відбув дванадцятого червня, і жодної звістки.
Я вже давно усвідомив: якщо цей Бабаєвський сам не з'явиться найближчими днями, справа може виявитися заплутаною й малоперспективною. Здається, такої ж думки дотримувався й Каштанов, бо викликав саме мене: знав мою любов до справ найзаплутаніших.
Полковник подивився на годинник і сказав:
— Почекаємо ще п'ять — десять хвилин. Справа в тому, що вчора в автоінспекцію їздив Чижов. Ознайомитися з документами, на підставі яких «Волгу» Бабаєвського зняли з обліку. Ну, знаєш, у Чижова око настріляне: чомусь не сподобався йому підпис Бабаєвського в документах. Учора ж узяли зразок підпису Євгена Максимовича, і ось зараз мусять принести результати експертизи. Особисто для мене на дев'яносто відсотків ясно: злочин.
— Маєте на увазі, що машину продав не Бабаєвський, а хтось інший?
— Точно.
— Нічого складного… — поплескав я долонею по картонній паці. — Дізнаємось, хто придбав машину, і через покупця вийдемо на злочинця.
— Давай, давай, — каже Каштанов розважливо. — Раз плюнути!.. — Але дивиться гостро, і я відводжу очі. Справді, виявив півнячий норов, а я, слава богу, скоро вже десять років у карному розшуку, і Каштанов вважає мене одним із своїх кращих учнів. Ну, може, не кращим, просто учнем, і цього достатньо, це фірма ого яка: Каштанов у післявоєнні роки займався ліквідацією озброєних банд, і в тому, що в нас зараз фактично нема бандитизму, його чимала заслуга.
Для мене, та хіба тільки для мене, Каштанов — професор криміналістики, він не тільки знає все, що належить знати начальникові розшуку, — просто відчуває злодія, як гончак зайця. У нього бісова інтуїція, котра рідко коли підводить. Дехто вважає це талантом, проте я та деякі інші старі працівники карного розшуку знаємо, якою колосальною роботою виплеканий цей талант, який досвід стоїть за плечима Каштанова.
Отже, я знітився й кажу:
— Звичайно, не раз плюнути, та все ж, як на мій погляд, і мороки великої не буде.
Каштанов лише знизав плечима: мовляв, поживемо — побачимо. В цей час задзеленчав телефон, полковник зняв і рубку, вислухав повідомлення, коротко подякував і, кинутий трубку на важіль, повернувся до мене.
— Все ясно, товаришу капітан, — сказав. — Підпис Бабаєвського підроблено. Досить спритно, але підроблено. Отже, злочинець скористався паспортом Бабаєвського. Без паспорта він не міг зняти машину з обліку й продати її. Точніше, двох паспортів, особистого паспорта Бабаєвського і технічного на машину.
Так, ситуація для нас одразу прояснилася: варіантів може бути, певно, лише три.
Перший: Бабаєвський загинув, і хтось спритно скористався з його документів, щоб продати машину.
Другий: злодії вбивають Бабаєвського, щоб заволодіти його документами, й продають машину.
Третій: Бабаєвський перебуває невідомо де й невідомо з ким, в цей час у нього викрадають машину й документи.
Особисто я майже переконаний, що інженера вбито. Діяли бандит чи банда. Відчувається рука досвідченого рецидивіста.
Чому?
Дуже просто. Треба заманити Бабаєвського в пастку, прибрати без розголосу — інакше втрачається весь сенс афери. Далі: кваліфіковано підробити документи інженера, адже для зняття машини з обліку необхідно звертатися в міліцію, а дешева липа там не пройде. Нарешті, слід взагалі до тонкощів вивчити правила продажу автомобілів, детально продумати план операції, врахувати можливі перепони.
Так, голова тут потрібна!
Я думаю, і Каштанов не підганяє мене.
— Мабуть, убивство, — нарешті порушую я мовчанку.
— Так, — киває полковник. — Якщо вбивство, то відбулося воно два тижні тому. Уявляєш, скільки часу мали бандити, щоб замести сліди? Я тебе тому й позбавив вихідного. Вибач, сам розумієш, мусимо поспішати. До речі, Марина сильно лаялась? — зазирає співчутливо у вічі.
— Не дуже. — Я не відводжу очей, бо кажу правду. — Вже звикла.
— Це погано, що звикла, — зітхає Каштанов. — Моя й досі лається, і це, скажу я тобі, правильно. Якщо б не лаялася, зовсім вихідних не мав би. Йди, Серього, працюй, а я ще посиджу трохи.
Я дивлюсь на сиву бороду Михайла Карповича, згадую, що два роки тому сивина тільки пробивалася в ній, і мені зовсім не заздрісно, що полковник десь через годину-дві приб'ється до своєї Наталі Петрівни.
Голова моя вже зайнята справою Бабаєвського. Уточнюю в Каштанова:
— Я правильно зрозумів, що інженер холостий-нежонатий?
— Холостий, — стверджує полковник. — І поїхав до Криму сам. Побувай зараз у його батька, квартира Бабаєвських на Кловському узвозі. Скажи Миколі, нехай підкине, мені машина все одно зараз не потрібна.
Будинок на Кловському узвозі фундаментальний, правда, післявоєнної забудови, але квартири ще з високими стелями й досить просторими коридорами. Батько Бабаєвського стоїть у цьому довгому коридорі в смугастій піжамі — не видно, щоб спав: очі не заспані й зачесаний гладенько, либонь, просто зручно почувається в піжамі й не збирається нікуди йти.
Старий дивиться на мене з надією і тривогою, звичайно, переживає, аж руки трусяться. Він ще нічого не знає про синову машину, і
