Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

— Сергію, де ти подівся! — загорлав він так, що ледь витримала мембрана. — Я тобі дзвоню вже вп'яте, шляк би тебе трафив!

Грицько кілька років працював десь під Львовом і полюбляє специфічні західнянські висловлювання, вважаючи, що вони якось поліпшують його в принципі не дуже багату лексику.

Я мав добре забезпечені тили й не підтримав деякої Грицькової легковажності, навіть панібратства.

— По-моєму, сьогодні вихідний, — одповів офіційним тоном, — і вам, лейтенанте, це відомо так само, як мені.

Колісник не образився на мою сухість. Здається, він взагалі ні на що не ображався й рідко коли втрачав гарний настрій.

— Кинь, старий, — реготнув коротко, — не викаблучуйся і приїжджай завтра на дев'яту. Сам Борода викликає.

Полковник Каштанов носить коротку сиву борідку, і це, звичайно, визначило його прізвисько.

Я вже збагнув, що гриби мої плакали, і все ж зробив досить невдалу спробу відкараскатися від виклику:

— Ми з дружиною домовились…

— Старий, моя справа — передати, — обірвав мене Колісник, — а про що ти домовився з дружиною, перепрошую, мені, їй-бо, не цікаво.

Він мав рацію, і залишалося тільки пробуркотіти:

— Краще б ти до мене не додзвонився…

— Привіт дружині! — Грицько зареготав і кинув трубку.

У будь-якій неприємності завжди можна відшукати й щось позитивне. Я пояснив Марині, що завтра можемо спати зайвих три години, проте її це чомусь не потішило, вона навіть почала кидати в мене подушками, і я подякував богові, що коханій дружині не потрапили під руку важчі речі. Вона, правда, не стала нарікати на Бороду й на карний розшук, разом узяті, не запропонувала мені перейти до адвокатури, як робила на початку нашого подружнього життя, — я переконався, що дружини мудрішають з часом — просто демонстративно повернулася спиною до мене й удала, що відразу заснула.

Я вчинив так само, та заснути не міг. Розмірковував, що могло трапитись? Якщо вбивство або якийсь нещасний випадок — існують чергові опергрупи, і сам бог звелів їм займатися цим. Якщо справа не дуже серйозна, Каштанов навряд чи потурбував би мене у вихідний. Отже, не вбивство, не квартирна крадіжка… Зрештою, все одно ніколи в житті не здогадаєшся. Треба спати. Але не спалося, і я крутився до другої — ось тобі й відпочив зайвих три години.

Мушу сказати, що дружина в мене — чудо. Інша б закапризувала, а Марина, поки я голився, зготувала яєчню з шинкою й заварила крутого чаю. Якщо відверто, чай я полюбляю більше, ніж каву, він ароматніший і щоразу має трохи інший присмак, я його п'ю несолодким і натщесерце, після нього і апетит з'являється, і гарний настрій, і тверезе мислення.

Марина знімає з плеча якусь неіснуючу пір'їнку, підштовхує мене до дверей, я цмокаю її у щоку, нам не хочеться розлучатися, і я справді вважаю в ці секунди Каштанова Синьою Бородою. Але двері нарешті грюкають за мною, я натискаю на кнопку ліфта, бо маю поспішати.

Я полюбляю добиратися на роботу пішки, проте іноді й три-чотири хвилини, які виграєш у тролейбусі, мають значення. Сьогодні — мають, я навіть запізнююсь на дві хвилини, що дозволяю собі дуже рідко, однак, зрештою, сьогодні вихідний, і ніхто не дорікатиме мені.

Те, що Каштанов уже в кабінеті, я знав ще на вулиці — полковницька «Волга» стояла біля під'їзду, та, відчинивши двері, не побачив начальства на звичному місці за столом. Каштанов стояв спиною до мене й розглядав щось за вікном.

Я привітався. Полковник не відповів, тільки зробив запрошувальний жест рукою. Постояв трохи біля вікна, зітхнув і запитав:

— Бачив троянди в сквері?

— Угу… — Чесно кажучи, троянди мене зараз не цікавили.

— Сорт «Глорія Деї», — повідомив Каштанов так, наче вробив якесь відкриття.

У квітах я розбирався погано й делікатно промовчав.

— Троянда, яка за період цвітіння тричі міняє колір, — повчально вів далі Каштанов.

— Невже? — запитав я знов-таки виключно з делікатності.

— Квіти вирощувати, це тобі не за квартирними злодюжками ганятися. Благородна справа…

Я не міг погодитися з полковником: ловити досвідченого злодія складніше, ніж голіруч рвати найколючіші троянди. Зрештою, Каштанову це відомо значно краще за мене, але начальство на те й начальство, що хід думок його значно складніший і звивистіший, ніж у підлеглих.

— Так, благородна справа… — повторив Каштанов. Відійшов од вікна, сів у крісло поруч столу, запропонувавши мені друге. — Є справа, Серього, — мовив.

Каштанов називає мене Серьогою лише сам на сам, і я це сприймаю, як вияв довір'я, бо знаю, що багатьом своїм підлеглим полковник не дарує такої ласки. І все ж не втримуюсь від невеличкої шпильки:

— Без справи, Михайле Карповичу, до вашого кабінету рідко хто заходить.

Каштанов настроєний благодушно і ніяк не реагує на мою зухвалість.

— Ось тобі тека, Серього, — знімав зі столу звичайну канцелярську паку з не менш банальними мотузочками. — зник інженер Бабаєвський…

— І треба негайно його розшукати! — легковажно перебиваю полковника.

— Краще не можна сформулювати. — Все ж в очах Каштанова я помічаю веселі зайчики. Але веде далі, як і раніше, нудно й сухо: — Місяць тому інженер Євген Максимович Бабаєвський пішов у відпустку. Спочатку відпочивав тут, у Києві, потім вирішив покупатися в морі. Два тижні тому поїхав до Криму й досі не повернувся, хоча вже п'ять днів тому мусив вийти на роботу.

— Загуляв… — кажу я.

— Все можливо, — зупиняє мене Каштанов, — проте я не став би тривожити тебе в неділю, якби не такі обставини: по-перше, Бабаєвський один з провідних конструкторів… — полковник називає відомий науково-дослідний інститут, — і його зникнення чи затримка вже є надзвичайною подією. По-друге, деякий час Бабаєвський працював в Алжірі. Повернувся звідти недавно й придбав «Волгу». На новій машині поїхав у відпустку.

— Може, розбився? — роблю я припущення, хоча знаю, що в таких випадках