Спекотний липень - Ростислав Феодосійович Самбук

До речі, що завтра?

Я торкаюсь пасма Марининого волосся, пещу його, вона притискається до мене щокою, і я шепочу їй на вухо:

— А завтра?..

Марина завжди розуміє мене з півслова, принаймні у більшості випадків, тому й відповідає не вагаючись:

— По гриби.

По гриби — це подарунок мені.

Я — грибівник, і всі в управлінні знають, що в міліції я фактично не за основним покликанням — мені бути б лісничим, днювати й ночувати у поліській безмежній діброві. Та і я впевнений, що ніхто з міліцейських капітанів і навіть майорів не розуміється так на груздях і підберезниках, не кажучи вже про опеньки, маслюки й рижики. Особливо рижики. Нема на світі кращих грибів. І смажені, і солені, й мариновані.

Однак про рижики думатимете завтра, шановний капітане, бо трамвай уже вирулює до причалу й різко сигналить, попереджуючи якогось рибалку на човні, — бовдур, а не рибалка, хіба незрозуміло, що річковий трамвай розжене навіть звиклу до всього верховодку.

Ми з Мариною вискакуємо на берег першими, скидаємо туфлі й, вгрузаючи по кісточки в непрогрітий ще з ночі пісок, бредемо через острів до основного дніпрового русла. Там вода холодніша й течія швидша, народу, певно, буде море, проте ми з Мариною, якщо захочемо, можемо усамітнитися навіть у людському вирі.

Справді, десь між дев'ятою й десятою годинами пляж заповнюється, і до води доводиться пробиратися ледь не переступаючи через людські тіла. І все ж нам добре: ми ранні пташки й лежимо біля самої води, я — горілиць, підклавши під голову руки, а Марина закопалася в пісок — уткнулася підборіддям у підставлені долоні й читає мені Уолта Уїтмена:

Свежий, простой и прекрасный, освободившийся из плена зимы, Как будто никогда не бывало на свете ни моды, ни политиканства, ни денежных дел, Из пригретого солнцем закоулка в траве, невинный, тихий, золотой, как заря, Первый одуванчик весны кажет свой доверчивый лик.

У поезії я розуміюся менше, ніж на грибах, але чомусь не. соромлюся признатися в цьому — і все ж Уїтмен справляє на мене враження, мені не вдається висловити його словами, а може, просто не хочу і кажу, дивлячись на сонце:

— Гарно…

Від сонця в мене починають сльозитися очі, я заплющую їх, хочу сказати щось розумніше, та слів, котрі передавали б справжню суть моїх почуттів, так і не знаходжу і повторюю:

— Гарно…

— Так, гарно, — погоджується Марина.

Я зазираю їй у вічі й починаю розуміти Уїтмена ще більше. Відбираю у Марини книжку, гортаю і мало не одразу натрапляю на такі рядки:

Когда я читаю о горделивой славе, о победах могущественных генералов — я не завидую генералам, Не завидую президенту, не завидую богачам во дворцах, Но когда говорят мне о братстве возлюбленных – как они жили, Как, презирая опасность и людскую вражду, вместе были всю жизнь до конца, Вместе в юности, в зрелом и старческом возрасте, неизменно друг к другу привязаны, верны друг другу, – Тогда опускаю я голову и отхожу поспешно – зависть съедает меня.

Дивовижну силу все-таки має справжня поезія. Я зачитався Уїтменом і забув навіть про Марину, не кажучи вже про людське пляжне море.

Потім ми з Мариною довго купаємось.

Вода в Дніпрі тепер навіть на течії трохи зеленкувата — пливуть з Київського моря синьо-зелені водорості, але у цей день ніякі в світі водорості не змогли б зіпсувати нам настрій. Не зіпсувало його і зовсім уже тепле пиво, й підсохлі бутерброди на обід, і невеличкий післяобідній дощик. Усе було гарно, ми навіть детально обговорили план завтрашньої грибної поїздки: автобусом до Козина й далі праворуч лісом до Безрадичів — знайомі місця, де можна взяти по три-чотири десятки боровиків. Потім перед вечором ще раз скупалися в Русанівській протоці й пішли в кіно.

Важко сказати, сподобався мені фільм чи ні, здається, все ж сподобався: демонструвалася досить банальна західнонімецька комедія, але ж і день у мене був такий, що ніяка банальщина не могла його зіпсувати.

Ми повернулися додому пізно із щасливим усвідомленням, що після чаю маємо не менше шести годин сну — до п’ятої, коли трамваєм можемо переїхати міст Патона, а потім спробуємо влізти в переповнений грибівниками автобус.

Близько дванадцятої задзвонив телефон. Він не дзенькнув спочатку пробачливо, набираючи сили, а задзеленчав одразу вимогливо й сердито, наче диск крутив сам полковник Каштанов, впевнений у тому, що я негайно відповім йому.

Я відразу потягнувся до трубки, проте Марина зупинила мене коротким доторком — зрештою, нас могло й не бути вдома; я завагався, однак тільки на кілька секунд, бо чомусь завжди почуття обов'язку перемагає в мені. Адже іноді дзвонять Маринині подруги, так пізно міг зателефонувати й Сашко Левчук. Цілий тиждень він перебував у відрядженні десь на Херсонщині, а оце, либонь, уже повернувся, й вони завтра з Сонею складуть нам компанію.

Я взяв трубку й мовив сухо, вже навіть самим тоном не схвалюючи такі пізні дзвінки й підкреслюючи, в усякому разі, нечемність того, хто собі це дозволяє:

— Хаблак слухає.

І відразу збагнув, що не відкрутитися, бо почув у трубці бадьорий тенорок чергового по управлінню Грицька Колісника.

Грицькові мої засуджувальні інтонації до лампочки: йому доручено знайти мене, і він не зупиниться навіть перед