Залежна психопатом - kxduarte

— Я розумію тебе. Але іноді, щоб побачити, потрібно грати за правилами. Ти і сам прекрасно це знаєш.

— Можливо, та я не хочу грати. Не в цьому місці. Тут не стане навіть цікаво, якщо хтось вб'є мого брата. Тут ніколи не стане таким цікавим, як у сараї із трупами ворогів. Я б радше був там.

У цей момент до мене зі спини підкрадається Лоренцо. Його усмішка фальшива, і я бачу, як він намагається приховати своє невдоволення.

Він завжди в центрі уваги. Навіть якщо він не хоче бути там, а це стає вкрай слабким, він усе одно потрапляє в центр подій. його важко не помітити. Молодий і пихатий. Та ще й вбивця-професіонал, якому не потрібна допомога, щоб самотужки знищити ворогів. Але от же лайно, його ворогом опинився я. І тут його перемоги завершуються.

— Привіт, братику! — вигукує він, ніби ми старі друзі. — Давно не бачились!

— Здається, недостатньо давно, — відповідає я, стискаючи зуби.

Він вишкірюється і очікує від мене більшої реакції. Очікує, що я накинувся на нього з кулаками тут, перед усіма. Дебіл малий.

— Давайте не будемо псувати вечір, — втручається Валентина, відчуваючи напруження між нами. — Ми всі тут зібралися, щоб відсвяткувати.

— Маєш рацію, — погоджується мій брат, але його очі сяють від азарту. — Але чомусь я не бачу своєї сестрички.

— Моя дружина вдома.

— У Нью-Йорку? — отримується він.

— Вдома. У Сицилії, — гарчу я.

Валентина намагається змінити тему, але я не можу відвести погляд від брата. Він завжди був для мене суперником, і зараз я бачу в його очах бажання знищити мене. Але я не збираюсь давати йому й найменшого шансу.

— Як справи в Ндрангеті? — запитуючи, намагаючись виграти час і розуміючи його наміри.

— Все йде за планом, — відповідає він, зберігаючи спокійно. — Але я чув, що у вас у Стідді не все так гладко.

— У нас все під контролем, — відповідаю, дивлячись йому прямо в очі. — І якщо хтось думає, що може забрати моє місце, він сильно помиляється.

— Це добре чути, — каже він, усміхаючись. — Ми всі тут, щоб підтримати один одного. Чи не так?

— Звичайно, — мило відповідаю я, але в середині мене кипить лють. Я знаю, що він не зупиниться, поки не витягне з мене всю злость.

Я відходжу геть, не кажучи більше ні слова, бо ніж у мене за пазухою потрапити йому в ребро, а потім я розірву його горло. І навіть на цьому не зупиняюся. Валентина йде поруч, доганяючи і приймаючи мій ритм ходьби.

— Тобі треба бути обережним, — шепоче вона, коли ми відходимо достатньо далеко. — Він небезпечний.

— Я знаю, — сміюся. Каже так, ніби він не мій брат. Ніби я не знаю його краще за всіх. — І я не дам йому зруйнувати все, що я будував протягом стількох років. Він може обісратись.

Валентина торкається мого обличчя, змушуючи мене перевести погляд на неї. Я майже відстрибую від її дотику.

— Ми впораємося. Разом, — обіцяє.

Мене це ще більше веселити. У поганому значенні. Я хочу в кабінеті свій стіл, а не це дикунство.

— Так. Моя дружина буде завжди поруч, і ми впораємося з усіма разом. Дякую за підтримку, нам важливо це.

Нічого не важливо.

Я забираю її руку зі свого обличчя і йду до виходу, поки ще при собі, щоб не прийняти і не влаштувати різанину.

Хочу до Ларії.