Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

Колись я любила свята... Миготіння ялинкових прикрас, колядки, спалахи феєрверків високо в небесах, коли чорне полотно прорізають сотні різнокольорових зірочок своїми вибухами. Все здавалося магією, дивом... Я щиро загадувала бажання в новорічну ніч за давнім рецептом бабусі Валі: під бій курантів слід записати те, чого найдужче бажаєш, потім спалити листочок, попіл кинути в келих з шампанським і встигнути випити до дна, поки не проб'є останній удар. Чи здійснювалися мої мрії? Майже завжди... Мій батько-мільйонер міг хоч зірку з неба дістати для донечки, однак чим старшою я ставала, тим більше прагнула йти власною доріжкою. В душі бунтарка, я всього намагалася досягнути власною працею. Врешті все одно найголовнішого не купиш за гроші… А для мене цим найголовнішим було справжнє взаємне кохання… Лише про це були всі мої мрії...

Вже за пару місяців почнуться новорічні свята. Рідний Київ покриється мережаними гірляндами на вітринах магазинів і встановленою велетенською красунею-ялинкою на головній площі міста. Колись я дуже любила всю цю передсвяткову метушню, але лише не тепер. Вже зараз я відчувала, що люди працюють з усіх сил, аби потім, на свята, провести час з рідними й коханими. Я ж тим часом почувалася шалено самотньою.

Я ніколи не була обділена увагою чоловіків, але той, кому я віддала своє серце, немов не бачив мене. Боляче? Чи треба відповідь? Це й так зрозуміло...

Євген з'явився в моєму житті тоді, коли я відкрила свою перекладацьку фірму. Він одним з першим долучився до проєкту і посів крісло спеціаліста з пошуку клієнтів. З першого погляду, з першого слова між нами промайнуло особливе тепло. Ми в багатьох речах були схожими, мали спільні цілі, однакову мету. Спрацюватися було легко... Та ось лише... Минав час, а мене вже не влаштовували лише ділові стосунки. А ось йому цього цілком вистачало...

На мої жіночі чари, хитрощі велися всі чоловіки в фірмі, а ось Женя наче й не помічав нічого... Поводився привітно і приязно, але відсторонено, холодно... Чому? Що я робила не так? А тим часом моє серце все сильніше стискалося від любові і болю. Ці два почуття так тісно переплелися в мені, що я вже не уявляла одне без іншого. Не життя, а суцільний маскарад, де я була змушена всього лише вдавати щасливу... Це необхідно. Особливо тепер! Навпроти свят зовсім не хотілося псувати настрій рідним. Лише Славко знав про мій стан, з ним можна було не кривлятися. Вірний друг з часів універу був завжди надзвичайно пильним... Якби ж Євгену хоч крихітку цієї уважності до мене, моє серце не було б розбитим. Та сьогодні все зміниться! Я наважуся і зроблю крок... Більше не можна просто мовчати. Навіть психологи кажуть, що необхідно викрити свої почуття і припинити страждати. Хай буде, що буде!

Такі думки крутилися в моїй голові, коли поверталася в офіс з чергової ділової зустрічі, що відбулася у кафе неподалік. Під ногами було трохи слизько, а проте я поспішала і зовсім не думала про безпеку. А варто було...

Не дійшовши кількох метрів до вхідних дверей свого офісу, я послизнулася і мало-мало не впала, ризикуючи розбити ніс. В пригоді став юнак, що йшов навпроти. Він то й зумів мене підхопити і врятувати від фатальної неприємності.

— Пані, ви як? Стоїте? — ласкаво запитав він, дивлячись на мене повними захвату очима. До такої реакції я, пишноволоса русявка з блакитними чистими очима і природним мейком, звикла. В пальто смарагдового кольору довжини міді, в чобітках на підборах, в темних штанах і з дизайнерською сумочкою, я мала чудовий вигляд. Про свою красу знала, однак воліла б бути звичайною, простою, аби чоловіки цінували мене не за вроду, а намагалися зазирнути в душу.

— О, дякую вам! Все добре, — дзвінкоголосо прощебетала у відповідь, вмить побачивши за спиною свого рятівника постать Євгена. Вийшовши з будівлі офісу, він написав смс на своєму смартфоні і кинув погляд в мою сторону.

— Ще раз дякую. Бувайте, — кинула юнаку і поспішила до свого коханого.

— Олександро Адамівно, ви ховаєте від нас свого шанувальника? — тепло всміхнувся колега, явно розцінивши неправильно картину, яку побачив.

— Що ти! Це незнайомий хлопець. Він лише врятував мене під падіння, не більше, — затараторила я, виправдовуючись. Женя весело розсміявся.

— Та добре, нехай! Чого ти так розхвилювалася?

— Не хочу, щоб ти думав, ніби в мене хтось є... Я абсолютно вільна... — і чого ми завжди такі дурепи, коли спілкуємося з тими, хто нам подобається?

— Ти красива дівчина. Знайди собі когось... Вже за кілька місяців Новий рік, не варто на нього бути самій, — порадив він, поставивши мене в дещо неприємну ситуацію.

— Ну, загалом я подумала, може ти погодишся прикрасити мої самотні вечори? — замість того, щоб поговорити відкрито, я знову дарувала натяки. О, як безглуздо! Від цієї згубної тактики я не могла позбутися вже кілька місяців. — Може сходимо сьогодні кудись? Що скажеш?

Він подарував мені теплий погляд і лагідно всміхнувся. Серце билося, мов скажене. Скажи «так»! Будь ласка, скажи мені «так»...

— Сашо, ти чарівна. Будь-який хлопець був би на сімнадцятому місці від щастя, якби така дівчина запропонувала йому провести з нею час...

— Але...? — прошепотіла я.

— Я не хочу дарувати тобі марних надій, розбивати твоє серце. Для мене ти чудова подруга, моя колега, мій бос... Я не можу поєднувати особисте й роботу. Це суперечить моїм принципам, — сказав, мов відрізав він. Душу враз обдало крижаним холодом. Здається, я почервоніла... Однак, швидко промовила: