Залежна психопатом - kxduarte

Ларія.

– Я чітко пам'ятаю, що він повинен був повернутися.

– Він дав дозвіл.

– Він казав, що приїде. І я не зауважую, що він це казав не мені, бо я не чула його голосу вже майже два місяці.

– Ти не повинна перейматися через це. Просто їдь, і він забере тебе через тиждень.

– Він чи його люди?

– Ларіє, їдь і спокійно відпочинь із сестрою. Я і без цього підставляю себе. Я не знаю про вагітність. Ти не розповідала мені це, затямила?

– Ти справді нічого не сказав?

– Ти просила.

– Знаєш, я думала, що це ти нас відвезеш до Афіни.

– Дуже смішно, в мене є важливіші справи.

– Важливіші за мою сестру?

– Набагато.

Я зітхаю. Він знає, що програв. Фуего знає, що вже програв своє серце моїй маленькій дівчинці. Але проблема не в нас. Проблема в них. Вони не хочуть зізнаватися у почуттях ні за які гроші. Якби це було моєю найбільшою мрією, навіть тоді Рафаель не сказав би, що має почуття до мене. Але на щастя, це відійшло на другий план. Мені важливо, щоб моя дитина була щасливою і жила в любові. Рафаель не дасть мені цього. Я найменше у світі бажаю бачити його з Валентиною. Я ненавиджу кожну спільну фотографію, на якій красуються їхні задоволені обличчя. Мені морально важко бачити їх разом. Якби ж я була у віці Афіни, це б розбило мене ще більше, але я б не прийняла це за правду вже через кілька років. У моєму ж випадку я виношую нашу дитину. Звичайно, я забезпечу життя цій дитині через кілька місяців, коли шлюбний контракт вичерпається. От тільки я не зможу стримувати своє серце, яке буде боліти кожного разу, коли я побачу випадкове фото Рафаеля з іншою.

Мені набридло боротись.

Більше ніяких ревнощів. Ніяких думок. Нічого. Якщо йому зараз так добре, то чому ж я повинна тьмяніти день за днем. Нічого такого більше не буде. Пора вставати на ноги заради себе. Заради дитини.

– Можна ще одне питання? –Ланс киває. – Він хоть інколи думає про мене?

І мені не соромно запитувати це. Фуеґо завжди скаже так, як воно є. І він ніколи не буде розповідати це запитання Рафаелю. Мені просто стане краще, якщо я знатиму правду.

– Ні. –він переводить погляд, а я вже готова попрощатись із ним і сісти в машину. – Можливо й думає, але вголос про це не говорить.

Я затихаю. Мені нічого сказати. Сльози підступають до очей, але я висушую їх, не даючи шансу впасти жодній сльозі. Всміхаюсь.

– Добре. Я готова.

– А речі?

– Все вже в машині, чи ти різко втратив пильність?

– Не дочекаєтесь, моя пані. – кланяється мені, низько опустивши голову.

– Навіть не проведеш?

Бачу його посмішку на обличчі, але він вмить ховає її, піднявши на мене погляд.

– На руках? Мені не можна піднімати жінок. У мене буде грижа.

Тепер він не стримується і все ж всміхається, не маючи змоги сховати це від мене. Я також хихочу. Смішно чути це від нього, коли він такої сильної і величезної будови тіла. От тільки уявити його з Афіною страшно. Якщо для мене він здається титаном, то ким тоді він буде для Афіни... Можливо, й на краще, що вона нарешті припинила намагання закохати його в себе.

– Дякую.

– За те, що тримаю твою таємницю? Це тільки через те, що ти сама хочеш розповісти йому новину.

– Тільки через це. Але все ж, дякую тобі.

– Та без проблем. Гарної дороги.

Я посміхаюсь йому, мабуть, вперше в житті, ледь не заревівши через Фуеґо. Вже звикла до нього так, ніби він мій противний брат, який завжди може сказати щось доречне, щоб підняти настрій. І вже востаннє розглядаю його обличчя, бо знаю, що більше ми ніколи не побачимось.

***

Афіна зустріла мене так, ніби ми не бачились рік. Я також скучила за нею. Лі приїхала зі мною, бо вона зовсім не хотіла залишатись там. Здається, що і те місце стало для мене чужим. Я більше не вважала Сицилію своїм другим домом. Я хотіла насправжки додому. До Нью-Йорка. До сестри і до колишнього життя.

– Я досі ображена на вас обох.

Ми чули ці слова протягом трьох днів. І ще вона весь час ниє, бо тепер я не можу пити алкоголь. Та я б також дуже хотіла, якщо вона не може здогадатись.

– То це означає, що суші ми будемо їсти удвох? Звичайно, це дуже сумно. – нахнюпившись, випалює Лі.

Сестра закочує очі і вибігає з кімнати, щоб відчинити двері кур'єру. Як завжди, пакунок із їжею нам вручає охорона Блашеса. Це вже просто посеред горла. Таке відчуття, що ще день, і вони будуть заходити в будинок, щоб перевірити нас тут. В такі моменти мені дуже заздрісно Лієссі. Вона в будь-який час виходить із дому та йде до нас. Потім від нас додому чи в магазин. Сьогодні я відчую себе вільною. Відчую себе Ліссою. Я ні на мить не сумнівалась, що вона допоможе. Завжди поруч для підтримки настрою. Якби ж то я могла їм обом чимось віддячити. Замало слів і їжі, щоб цим виразити їм свою вдячність за все, що вони для мене зробили.

– Ти все одно не будеш їсти ці суші.

– Ну чому?!  –Афіна ниє, дивлячись то на мене, то на Лі щенячими очима.

– Так ти ж ніби ображена на нас, – вставляю і я свої п'ять копійок.

– Хто таке сказав? Я не чула нічого подібного. Вам могло причутись.

– Напевно, так і було.

– Нам це сто відсотково причулось.

Афіна крутить пальчиком і розкладає їжу на ліжку. Я тягнусь за пультом, щоб увімкнути телевізор. За ці майже два місяці ми подивились безліч фільмів та серіалів з наших підліткових часів. Це єдине, що безперечно відволікало мене від поганих думок. Будучи з Лі, мені здавалось, що зі мною підтримка від усього світу. Ми якомога частіше дзвонили Афіні, щоб бачити її личко і вислуховувати історії про те, яким же чудовим буде її навчання з наступного семестру. Третій курс в коледжі елітних учнів є найпростішим. Найскладнішими вважаються перший і останній. Я пишаюсь тим, що моя сестра нарешті повертається до навчання. І тепер вона не шукає всього того лайна, яке було до її знайомства з Лансом. Вона була більш дика. І я вже навіть інколи задумуюсь над тим, чи міг цей чоловік так сильно змінити її, що тепер вона думає про те, як їй здати екзамени і перейти на третій курс, а не про те, як і де б піти напитися та зайнятися сексом з дурнуватими хлопчинами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍