Селяни - Реймонт Владислав
Рох казав, що на свято до нього пускатимуть. Поїду! Та от що, Ягустинко, треба ті діжки з комори забрати.
— Звісно, треба — третій день м'ясо солиться. Зараз піду. Вона пішла до комори, але швидко повернулась, дуже зніяковіла, і заявила, що половина м'яса зникла.
Ганка кинулася в комору, за нею — Юзька, і обидві злякано зупинилися біля діжки, не розуміючи, куди могло подітися м'ясо.
— Це не собака: ось видно, що ножем відрізано. Чужий злодій забрав би все, а не кілька фунтів. Це Ягусина робота! — вирішила Ганка і, розлючена, кинулася в кімнату, але Ягни там не було, а старий лежав, як завжди, з витріщеними очима.
Аж тоді Юзька згадала, що Ягуся, йдучи вранці з хати, щось ховала під фартухом, але вона подумала, що це убрання, яке та шила собі на свято разом із дочкою Бальцерків.
— Значить, до матері понесла... Хто з'їсти схоче, не спитає чиє,— зауважила Ягустинка.
— Юзю! Клич Петрека! Треба решту перенести до мене в комору,— наказала Ганка.
Діжку ту ж мить перенесли. Ганка хотіла була при цій нагоді пересунути на свою половину й діжки з зерном — там їй було б зручніше пошукати гроші, але передумала: діжок було надто багато і Ягна одразу б донесла про це ковалеві.
Весь день пантрувала вона, коли повернеться Ягна, і, коли та смерком прийшла додому, відразу ж напалась на неї.
— Ну, й з'їла! Воно таке ж моє, як і ваше! Відрізала собі шматок і з'їла! — гостро відповіла Ягна, і хоча Ганка цілий вечір не давала їй спокою, вона на всі її наскоки не озивалася більше й словом, наче навмисне дратуючи ту. Навіть вечеряти прийшла, мов нічого не сталось, і з усмішкою дивилася Ганці в очі. А Ганка мало не скаженіла від люті, що нічого не може їй зробити, і цілий вечір зганяла злість на інших, допікала їм за кожну дрібницю і навіть спати погнала раніше, бо завтра, мовляв, страсний четвер, і треба до свята прибрати в хаті.
Сама вона теж лягла раніше, ніж завжди, але довго не могла заснути, і, почувши скажене гавкання собак, вийшла на подвір'я. У Ягни ще горіла лампа.
— Пізно, нічого гас палити, його дурно не дають! — гукнула вона в сіни.
— Пали й ти хоч цілу ніч! — відгукнулась Ягна з-за дверей. Ганка знову так розлютилась, що задрімала тільки після перших півнів.
А ранком, вдосвіта, Юзька, хоча найбільше від усіх любила поспати, перша схопилася з ліжка, згадавши, що їй сьогодні їхати в місто за покупками, і побігла будити Петрека, щоб він запрягав. Почувши, що Ганка наказує Петрекові запрягати у віз гніду, вона збунтувалася:
— Я на дошках і сліпій кобилі не поїду! — верещала вона з плачем.— Старчиха я, чи що, щоб мене возом з-під гною возили? В місті знають, чия я дочка! Батько ніколи б цього не дозволили!
Вона зняла такий галас, що кінець кінцем домоглася свого й поїхала в бричці, запряженій парою коней, з наймитом на козлах, як завжди їздили багачки.
— Червоного паперу купи, і золотого, і всякого, який тільки буде! — кричав їй Вітек з городу, де він з самого світанку копав і розрівнював граблями грядки, бо Ганка ще сьогодні збиралася висадити розсаду. Коли хазяйка довго не виглядала з хати, Вітек тікав на вулицю й разом з іншими хлопчиськами стукотів торохкавкою під чужими тинами, бо дзвони в костьолі, як завжди в страсний четвер, рано перестали дзвонити.
Погода була така ж, як учора, проте якась тиха й невесела: вночі похолодало, ранок уставав сивий від роси, імлистий і вологий. Хоча було вже не рано, ластівки щебетали, зіщулившись на стріхах, і голосніше ґелґотали гуси, вигнані на став. А село прокинулось іще вдосвіта. Задовго до сніданку вже скрізь забігали, заметушилися жінки, повиганяли надвір дітей, щоб не заважали, і вони гасали по вулицях та стукотіли торохкавками й калаталами.
Навіть у костьол на обідню, яку правили сьогодні без дзвону й органа, пішло дуже небагато людей. В ці останні передсвяткові дні час було почати прибирання, а головне — пекти хліб, місити тісто на пироги та на всяке солодке печиво. Майже в кожній хаті вікна й двері були щільно зачинені, щоб тісто не прохололо, в печах бушував вогонь, а з коминів шугав у захмарене небо дим.
Голодна худоба ревла в хлівах, обгризаючи ясла, свині вискакували в городи, кури й гуси блукали по вулицях, діти робили все, що хотіли,— бились, лазили на дерева по воронячі гнізда, бо нікому було їх втихомирити. У всіх жінок було повно роботи — місили тісто, виробляли паляниці, вкривали перинами діжі й корита з тістом, саджали паляниці в піч. Вони забули про все на світі і турбувалися тільки, щоб пироги не вийшли з закальцем або не підгоріли.
Так було скрізь — у мельника, в органіста, в плебанії, в заможних хазяїв і в халупників. Кожен бідняк, хоч би й у борг або на останні копійки, вважав за потрібне приготувати собі щось на розговини, щоб хоч один-єдиний раз на рік проти святої неділі попоїсти досхочу м'яса та інших смачних наїдків.
Не в усіх були варисті печі, і доводилося пекти в сусідів. Тому в садках поміж хатами раз у раз пробігали дівчата з оберемками дров, а до ставу час від часу вибігали розпатлані, у борошні жінки, які урочисто і обережно, наче корогви на хресний хід, несли на стільницях та в коритах прикриті подушками сирі паляниці й пироги.
Навіть у костьолі кипіла робота: ксьондзів наймит возив з лісу ялинки, а органіст, Рох і Амброжій прикрашали плащаницю.
Наступного ранку, в п'ятницю, метушні ще побільшало, і майже ніхто не помітив, як приїхав додому на свята й походжав по селу, заглядаючи у вікна, органістів син Ясь — нікуди не можна було зайти і ні з ким було поговорити.
Як тут зайдеш, коли всі проходи й навіть садки заставлені шафами, ліжками, всякими меблями, а в хатах квапливо білять стіни, мастять долівки, а на ганках миють образи, що рядком стоять попід стінами.
Скрізь був такий галас, метушня, біганина, всі підганяли одне одного і здіймали ще більший гамір. Навіть малюків примушували працювати, вигрібати з подвір'їв грязюку та посипати землю жовтим піском.
За давнім звичаєм, на страсному тижні від п'ятниці до неділі не годилося їсти гарячої страви, і всі голодували во славу божу, вдовольняючись сухим хлібом і печеною картоплею.
Звісно, і в Борин у ці дні діялося те ж саме, що й в інших хатах, з тією тільки різницею, що тут було більше робочих рук і не так скрутно з грішми, отож всі приготування закінчились швидше.
В п'ятницю, вже смерком, Ганка з допомогою Петрека скінчила білити хату всередині і знадвору і стала швидко митися і вбиратися, щоб іти до костьолу, куди вже прямували інші жінки помолитися біля плащаниці.
Бушував у печі вогонь, і на ньому в казані, такому величезному, що й удвох важко було б його підняти, смажилося ціле свиняче стегно, вчора нашвидку підкопчене, в меншому казані сичали ковбаси, і по кімнаті линули такі смачні пахощі, що Вітек, стругаючи щось у кутку з дітьми, раз у раз шморгав носом і зітхав.
А біля печі, в яскравому світлі вогню сиділи рядком Ягна з Юзькою і захоплено розмальовували писанки; кожна складала свої окремо, щоб потім похвалитися своїм умінням. Ягуся спершу мила їх у теплій воді і, витерши насухо, наводила візерунок розтопленим воском, а потім опускала по черзі в кожне з трьох горняток, в яких кипіла фарба. Робота була марудна — то віск не хотів триматися, то писанки розбивалися в руках або лопалися в окропі, але кінець кінцем, вони розмалювали штук тридцять і стали показувати їх одна одній і вихвалятися найкрасивішими.
Ну, де ж було Юзьці рівнятися до Ягусі! Вона показувала писанки, фарбовані в житній полові та в цибульному лушпинні, жовті, в примхливих білих візерунках; гарненькі, правда, бо не всякий зумів би так зробити. Але побачивши Ягусині, Юзя аж рота з подиву розкрила й засмутилась. Від цих писанок рябіло в очах: були тут і червоні, і жовті, і бузкові, і темно-блакитні, як цвітучий льон, а малюнки на них були такі, що повірити важко: на одному — півні співають на тину, на другому — гуси сичать на свиней, які лежать у калюжі, на третьому намальовано зграю білих голубів над червоними полями, на четвертому — чудові візерунки, якими мороз розмальовує шибки.
Милувалися ними, по кілька разів розглядаючи кожну писанку. Повернулися з костьолу Ганка з Ягустинкою. Ганка теж подивилась, але не сказала нічого. А Ягустинка, оглянувши кожну, пробурмотіла з подивом:
— Звідки це в тебе береться! Ну-ну!
— Звідки? Сама не знаю. Що в голову йде, те з-під пальців виходить.
Ягна раділа, як дитина.
— Треба було б їх велебності кілька віднести!
— От святитиме він їх завтра, то я йому піднесу, може, візьме.
— Ще б пак! Не бачив ксьондз такого щастя! Здивує вона його! — ущипливо буркнула Ганка, коли Ягна пішла до себе.
В інших хатах того вечора теж довго не лягали спати.
Ніч була темна, хмарна, але спокійна. Тільки млин гуркотів, та мало не до півночі світилися в хатах вікна, і смуги світла падали на дорогу, тремтіли в темній воді. Молодиці шили собі до свят обнови, закінчували останні приготування. Настала субота. День був зовсім теплий, оповитий легким серпанком туману, і так радісно було на світі, що люди, хоч і втомлені після тяжкої вчорашньої роботи, уставали бадьоро й жваво для нових турбот і роботи.
Майдан біля костьолу аж гудів від гомону й біганини. З давніх-давен на селі був звичай рано-вранці в страсну суботу "ховати" затірку й оселедець, які набридли всім за довгі тижні великого посту. Цієї весни в Ліпцях не було парубків і позбиралися самі хлоп'ята на чолі з Ясеком Незграбою. Вони добули десь великий горщик із затіркою, намішали туди різної гидоти й умовили Вітека нести його на спині в сітці від сирів, а поруч ішов інший хлопчик, тягнучи на вірьовці оселедця, виструганого з дерева. "Затірка" й "оселедець" ішли попереду, а за ними — решта хлоп'ят з торохкавками й калаталами; стукотіли, торохтіли, горлали, скільки було сил. Вів їх усіх Ясек — він хоч і придуркуватий був і розтелепа, та на всякі витівки й штуки дуже вдатний. Процесія обійшла навколо ставу й біля костьолу звернула на тополеву дорогу, де мав відбутися "похорон". Несподівано Ясек стукнув лопатою по горщику, і горщик розбився, а затірка потекла по спині Вітека.
От була втіха! Хлоп'ята аж падали на дорогу від сміху, а Вітек розлютився й кинувся на Ясека з кулаками, потім побився з іншими і нарешті, ледве видершись від них, з плачем побіг додому.
Ганка додала йому ще й від себе за геть зіпсовану куртку й послала в ліс по соснове гілля та "заячий вус".
