Селяни - Реймонт Владислав
І так не залишилося нічого — тільки земля під ногами та небо над головою.
Цілий день просидів Яструб на порозі, наче змертвілий, а надвечір, коли задзвонили до вечірні, раптом схопився і почав страшним голосом проклинати бога.
Марно спиняла його жінка, марно в ногах у нього повзала, благаючи замовкнути, він проклинав і проклинав, кричав, що даремно він кров проливав за справу господню, страждав від ран, терпів голод, даремно був чесним і побожним,— господь покинув його і прирік на погибель!
Страшно він ганив бога, кричав, що краще вже нечистому продатися, бо тільки він не покидає людину в біді.
Ясна річ, на такий заклик нечистий одразу з'явився перед ним. А Яструб від злості вже не тямить себе, одне кричить: "Допомагай, дияволе, якщо можеш, бог мене тяжко скривдив!"
Дурний, він не зрозумів, що господь його перевірити й випробувати хотів.
"Допомогти тобі? А душу мені продаси?" — проскреготів нечистий.— "Продам, хоч зараз!"
Склали договір і підписав його чоловік кров'ю з безіменного пальця.
І з того дня знову почало йому щастити. Сам він мало що робив, тільки доглядав та порядкував, а все за нього робив Міхалек — так наказав звати себе нечистий. Допомагали й інші чорти, перевдягнені наймитами або німцями. І незабаром господарство в Яструба стало ще більше й багатше, ніж раніш.
Тільки дітей не було — як же вони без благословення божого могли народитися!
А Яструба це дуже засмучувало, і ночами він іноді думав про те, що доведеться після смерті горіти у вічному вогні, і не тішило його тоді багатство, ніщо не тішило... Одначе Міхалек довів йому, що всі багачі, пани, королі, вчені і навіть найвищі єпископи продали душі нечистому, а ніхто з них цим не переймається, не думає, що там буде з ним після смерті, а тільки розважаються всі, пиячать та бенкетують!
Отож Яструб заспокоювався й ще більше поставав проти бога: власними руками зрубав хрест, що стояв біля лісу, ікони всі з дому повикидав і добирався вже до статуї Ченстоховської божої матері на перехресті — хотів її розтрощити — вона нібито орати йому заважала! Ледве жінка благаннями й сльозами втримала його від цього.
Роки за роками линули, мов бистра річка, і надмірно зростали багатства Яструба, а за ними й шана. Сам король до нього заїжджав, запрошував до двору і садовив за стіл разом із своїми придворними.
Яструб цим дуже пишався. Став чванливий, бідноту зневажав, усяку совість і чесніть втратив і вже цілий світ мав за ніщо. Дурний, не думав про те, як доведеться йому розплачуватись...
І настала нарешті година розплати, в бога вже не вистачило терпіння й поблажливості до запеклого грішника.
Надійшов час суду й покари.
Спочатку звалились на Яструба тяжкі хвороби й не відпускали ні на мить.
Потім скотину мор знищив. Потім блискавкою спалило всі будівлі. Потім градом побило хліб у полі. Потім втекла від нього вся челядь.
Потім настала така посуха, що все в полі спопеліло дотла, дерева посохли, річки обміліли, земля порепалася.
Потім покинули його всі люди, і нужда сіла на його порозі.
А він хворів тяжко, м'ясо в нього відвалювалося шматками, кістки порохнявіли.
Даремно благав він порятунку в Міхалека та в його пекельних товаришів: навіть нечистий не допоможе тому, над ким тяжіє рука божого гніву! Чорти не хотіли рятувати нещасного, він уже й так належав їм, і для того, щоб швидше помер, вони дмухали в його страшні рани, щоб вони ще дужче ятрилися.
Тільки милосердя боже могло його врятувати.
Раз уночі, пізньої осені, знялася така хуртовина, що вітром зірвало покрівлю, повиривало всі вікна й двері. Враз тут де не взялася ціла юрба чортів і давай танцювати навколо та вбігати з вилами в дім, бо Яструб уже конав.
Жінка боронила його, як могла, то затуляла святою іконою, то робила свяченою крейдою знаки на порогах і на вікнах. Вона зовсім знесилилась від думки, що чоловік помре без святого причастя, не помирившися з богом. І, хоч він і в останню годину свою залишивсязапеклим грішником і заборонив їй це, хоч нечиста сила перешкоджала, жінка обрала слушну хвилину й побігла в плебанію до ксьондза.
Але ксьондз збирався в гості й не схотів іти до безбожника.
"Кого бог залишив, того чорти повинні забрати, я вже тут нічого зробити не можу!"
І поїхав до поміщика грати в карти.
Заридала жінка з горя, впала на коліна перед статуєю божої матері і з щирою тугою, з кривавими сльозами благала про милосердя. Змилувалась над нею божа мати і мовила: "Не плач, жінко, благання твої почуто".
І зійшла до неї з вівтаря, як була, в золотій короні, в блакитному плащі, всипаному зірками, з чотками на поясі, осяяна святою добрістю, схожа на ранкову зорю. Жінка впала перед нею ниць.
Підняла її діва Марія своїми святими руками, обтерла їй сльози, пригорнула до серця і сказала ласкаво:
"Веди мене в свій дім, може, я тобі чимось допоможу, слуго моя вірна".
Вона глянула на вмираючого, і тяжко засмутилася її милосердна душа.
"Без ксьондза тут не обійдеться! Адже я — тільки жінка і не маю тієї сили, яку Ісус дав ксьондзам. Ксьондз у нас ледачий, про людей не дбає. Поганий він пастир і дасть за це відповідь богові. Але тільки він один може відпустити гріхи. Я сама піду в маєток, покличу того картяра. Ось, візьми мої чотки, захищай ними грішника, поки я вернусь".
Та як іти? Ніч темна, вітер, дощ, грязюка, дорога далека, і до того ж скрізь чорти пройти не дають.
Але цариця небесна не злякалася, ні! Прикрила тільки голову плахтою від зливи і пішла в темряву. Добрела до маєтку страшенно втомлена, промокла до нитки. Постукала й покірно просить, щоб ксьондз зараз же йшов до хворого. Проте ксьондз, побачивши, що це якась жебрачка, а надворі така собача погода, звелів їй переказати, що прийде вранці, бо зараз йому ніколи,— й далі грав у карти, пив і веселився з панами.
Мати божа лише зітхнула, засмучена тяжкою підлотою. На її знак з'явилася золота карета, запряжена баскими кіньми, з лакеями на приступках, сама ж вона перевдяглася у вельможну пані і зайшла до кімнати.
Звісно, ксьондз негайно поспішив з нею до хворого.
Приїхали вони ще вчасно, але смерть уже сиділа на порозі, а чорти силоміць рвалися до Яструба, щоб схопити його живцем раніше, ніж приїде ксьондз із святими дарами. І тільки жінка то захищала Яструба чотками, то іконою затуляла, то вголос читала святу молитву.
Сповідався Яструб, покаявся, перепросив бога, дістав розгрішення і в ту ж мить віддав богу душу. Богородиця сама закривала йому очі, благословила жінку, а зляканому ксьондзові сказала: "Іди за мною!"
Він ще нічого не розумів, але пішов. Виходить, дивиться — ні карети, ні лакеїв, надворі злива, грязюка, темрява, і смерть іде за ним слідом. Ще більше злякався ксьондз і побіг за святою дівою до каплиці.
Бачить — вона вже в мантії й короні, оточена хором ангелів, вступає на вівтар, на своє колишнє місце. Впізнав він тоді царицю небесну, страх охопив його, впав він на коліна і заридав, простягаючи до неї руки й благаючи милосердя.
А Марія глянула на нього гнівно і каже: "Так будеш ти стояти на колінах і плакати довіку, поки не спокутуєш гріхи свої".
І ксьондз у ту ж мить скам'янів і так з того часу й стоїть на тому самому місці. Тільки ночами плаче, простягає руки й чекає помилування. От вже багато віків стоїть він там на колінах. Амінь! І досі можна бачити цю кам'яну статую в Домброві під Пшедбожем. Стоїть вона біля костьолу, як вічне нагадування і застереження грішникам, що кара за зло нікого не минає...
Рох скінчив. Довге й глибоке мовчання залягло в кімнаті. Кожен міркував над щойно почутою легендою, і серце кожного було сповнене святої тиші, добрості, подиву й страху. Та й що можна сказати в таку мить, коли душа людини розтоплюється, як залізо на вогні, наповнюється такою ясністю, що, здається, торкни її — і розіллється вона зоряним дощем, і розкинеться райдугою поміж небом і землею.
Так сиділи всі в мовчанні, поки в серцях не згасли останні жарини.
Матеуш вийняв флейту і став тихо награвати якусь щиру й мінливу мелодію — наче сипалися роси на тонке павутиння. Соха затягла: "Під твою оборону..." — і всі тихо підспівували їй.
Потім потроху розговорилися — про те, про се, як звичайно. А молодь уже почала пересміюватись, бо солдатка Тереза загадувала хлопцям кумедні загадки; раптом хтось у хаті сказав, що Борина вже повернувся з суду і п'є зараз у корчмі із своєю компанією. Ягуся потихеньку накинула хустку і вийшла, не покликавши з собою Юзю, а за нею крадькома вибрався з кімнати й Антек. Він наздогнав її ще в сінях, біля порога, міцно взяв за руку й повів іншими дверима на подвір'я, а звідти садком поза клуні
Їхнього зникнення майже ніхто не помітив, бо Тереза голосно вигукувала:
— "Ні тіла, ні душі не має, а під периною зростає!" Що це таке?
— Хліб! Хліб! Це кожному відомо! — хором відповідали їй дівчата й парубки, що оточили її.
— Або от ще: "Біжать гості по липовім мості".
— Горох у решеті!
— Кожна дитина цю загадку знає!
— Скажіть іншу, розумнішу!
— Ну, то слухайте: "У сорочці в світ приходить, а по світу голий ходить".
Довго думали, що це; нарешті Матеуш здогадався, що це сир, і сам загадав таку загадку:
"Липове дерево весело співає, а кінь на барані хвостом махає". Насилу зміркували, що це скрипка.
Потім Тереза загадала іншу, ще важчу загадку: "Ні рук, ні ніг, ні голови, ні пуза не має, а де не повернеться, скрізь співає".
Це мало означати вітер. Тут усі почали сперечатися, кепкувати з Терези, загадувати ще кумедніші загадки, і вся хата загула гомоном і сміхом.
Так ще довго, весело розважалися на досвітках у Клембів.
XI
...Вони вбігли до саду, тихенько просковзнули під навислими гілками і швидко, тривожно, мов сполохані олені, майнули за клуні, в сніговий морок, у беззоряну ніч, у незмірну тишу замерзлих полів.
І ніч вкрила їх. Зникло село, обірвалися раптово людські голоси, завмерли найслабші відгомони життя, і обоє відразу забули про все на світі. Обнявшись і міцно притулившись одне до одного, радісні і стривожені, мовчазні, хоча все співало у них всередині, вони бігли, трохи похилившись, щодуху мчали кудись далеко, в світ, оповитий синявою й мовчанням.
— Ягусю!
— Що?
— Це ти?
— А хто ж?
Тільки такими короткими вигуками й обмінювалися вони, часом зупиняючись, щоб звести дух.
Їм заважало говорити тривожне биття сердець, могутній крик затаєного щастя рвався з грудей.
