Селяни - Реймонт Владислав
Але сумні спогади відразу охопили її, і вона стала проклинати й лупцювати коня.
Ох і попрацював же той кінь потім, ох і попрацював! Зігнала вдова на ньому свою кривду! Так ціле літо минуло в тяжкій і терплячій праці, в коня навіть шкіра облізла від хомута, проте він не заіржав ні разу, бо знав, що покараний справедливо.
Тільки через кілька років, коли в удови вже був новий чоловік і одержала вона кілька моргів, які лежали поряд з її землею, вона зласкавилась і сказала коневі:
— Скривдив ти нас, але за твою працю нас господь благословив, хліб уродив добре, і чоловік мені трапився непоганий, і земельки ми прикупили — то я вже прощаю тобі свою кривду від щирого серця.
І тієї ж ночі, коли в хаті справляли хрестини, прийшли вовки Ісусові, вивели коня із стійла й погнали до небесної стайні".
Всі дивувалися помислу божому й довго говорили про те, що бог завжди карає за зло й нагороджує за добро, і ні про кого, навіть про коня, приміром, не забуває. Ніхто, навіть хробачок нікчемний, що точить стіну, не зникне від його ока...
— Не зникне найтаємніша думка, найтаємніше грішне бажання,— додав Рох.
Почувши ці слова, Ягна здригнулась. Аж тут, як на те, увійшов Антек. Хоч у хаті було тихо, його майже ніхто не помітив, бо Валенто-ва саме в цю хвилину розповідала такі чудеса про зачаровану королівну, що веретена перестали дзижчати, всі опустили руки і, затаївши подих, сиділи й слухали, мов заворожені.
Так минав зимовий лютневий вечір.
Душі здіймалися в небо, палали, мов смолоскипи, і шелест зітхань, ледве чутно висловлених мрій і бажань линув по хаті — наче кружляв рій барвистих метеликів.
Усіх оповивала жива, мінлива тканина чудес, що виблискувала дивними барвами і цілком затулила смутну, сіру, вбогу дійсність. Люди блукали десь у темних полях, освітлених лише сяйвом видінь, що жаріли кривавими загравами; йшли до срібних струмків, слухали їхні таємні пісні, плескіт і тихі поклики. Люди зникали в зачарованих лісах, де блукають лицарі й велетні, бачили дивовижні замки, страшних привидів і зміїв, що викидають з пащі пекельне полум'я. В тривозі зупинялися на перехрестях, де з реготом пролітають упирі, де розпачливо стогнуть вішальники і літають відьми з крилами кажанів. Вони блукали по могилах разом з тінями грішних самогубців, а в пустельних зруйнованих замках і костьолах чули дивні голоси, бачили нескінченні хороводи моторошних привидів. Вони брали участь у боях, спускалися в підводні глибини, де висять гірлянди сплячих ластівок, яких кожної весни випускає на землю мати божа. Побували й у пеклі, бачили всі страхіття, пройшли крізь морок божого гніву і сліпуче сяйво його святої ласки, відвідали дивовижні країни чудес і таємниць, бачили такі світи, де людські душі блукають, як птахи, осліплі від громів і блискавок, осягнули думками такі місця, куди людина заглядає лише в години чудес або уві сні, дивиться, засліплена, і не знає, чи вона ще існує серед живих.
Ех, наче море встало щільною стіною, хвилею такого світла, чарів і краси, що зникала з очей земля, бідна хата й ця холодна ніч, і весь світ, повен скорботи, злиднів та горя, всяких кривд, плачу, жалю й чекань. І відкрився очам інший світ, новий і такий чудовий, що ніякими словами його не змалювати!
Їх оточував казковий світ, веселкою переливалося казкове життя, мрії ставали дійсністю. Вони майже вмирали від захвату і воскресали відразу ж у цьому новому житті, ясному, величному, могутньому, буйному й святому, що рясніло чудесами, мов стигла нива волошками та маками, де кожне дерево говорить, кожний струмок співає, кожен птах — зачарована душа, кожен камінь живе, кожен ліс повен чарів і кожна пригорща землі напоєна незвіданою силою, де все — величне і незвичайне — живе святим життям чудес.
Туди прагнули вони всією силою своєї туги і блукали, заворожені, там, де все спліталося в нерозривний ланцюг мрій і життя, чудес і прагнень, а чародійне коло блаженного існування, до якого одвіку, крізь усі злигодні земного буття, рвалися їхні наболілі, скалічені душі.
Що це життя, сіре і вбоге, що їм буденний день, схожий на погляди хворого, затуманені смутком? Усе — тільки морок, глуха, тяжка ніч, крізь яку тільки в годину смерті можна на власні очі побачити чудо.
Мов худоба, ярмом пригнута до землі, живеш ти, людино, поневіряєшся, клопочешся, щоб прожити день, і навіть не подумаєш про те, що діється навколо тебе, які медові пахощі здіймаються над землею, з яких святих вівтарів линуть голоси, які таємні чудеса криються скрізь!
Як сліпий камінь під водою глибокою живеш ти, людино!
В пітьмі ореш ниву життя й сієш на ній сльози, працю, біль.
По багні тягнеш ти зоряну душу свою, людино!..
Бесіда в хаті тривала, і Рох охоче брав у ній участь, сам дивувався і зітхав, і плакав, коли плакали інші.
Але часом западала тиша, така довга й глибока, що чути було биття схвильованих сердець. Вологі очі світилися, ніби вкриті росою, шелестіли зітхання подиву й туги. Серця линули до ніг бога і в костьолі чудес співали йому повний вдячності гімн. У тиші співали всі серця, переповнені чарами, сп'янілі від священного вина мрій, оповиті блаженним тремтінням,— так тремтить земля, купаючись у весняному сонці, так надвечір у тиху погожу годину біжать по воді легке мигтіння і райдужні переливи, так тихо хвилюється травневого вечора молода нива, протяжно шумить і хитає колосом, ніби шепоче вдячну молитву.
Ягуся витала в небесах. Вона так глибоко почувала, так вбирала в себе те, що чула, так щиро вірила цьому, що воно зростало в неї в серці, стояло перед очима, мов живе, і вона могла б вирізати все з паперу. Діти, яких навчав Рох, дали їй кілька списаних аркушів із зошита, і Ягуся, слухаючи розповіді, вирізала королів, упирів, зміїв і всяку всячину, та так майстерно, що кожен з першого погляду міг угадати, що це таке.
Вона нарізала цих фігурок стільки, що можна було б обклеїти ними весь сволок, та ще й розмалювала їх червоними і синіми олівцями, які їй підсунув Антек. Вона так захопилася розповідями й своєю роботою, що забула про все на світі, не звертала уваги навіть на Антека й не помітила, що він нетерпеливиться й крадькома робить їй якісь знаки. Та й інші, заслухавшись, цього не помічали.
Раптом надворі люто загавкали, завили собаки. Один з Клембових синів вискочив на ґанок; повернувшись, він розказав, що якийсь чоловік стояв під вікнами і, побачивши його, кинувся тікати.
Ніхто не звернув на це уваги, ніхто не помітив, як потім, коли собаки змовкли, чиєсь обличчя майнуло за шибкою й швидко зникло. Тільки одна з дівчат, злякано скрикнувши, здивовано протерла очі.
— Там під вікном хтось ходить! — гукнула вона.
— Чуєте, сніг рипить під ногами!
— Наче хтось на стіну вилазить.
Всі завмерли, охоплені раптовою тривогою, і прислухалися, боячись поворухнутись.
— Про вовка помовка, а вовк у хату! — злякано шепнула одна з жінок.
— Про нечистого казали, от і накликали, тепер він шукає, кого схопити!
— Господи Ісусе, царице небесна!
— Ану, хлопці, вигляньте,— нікого там немає, це, певно, собаки на снігу вовтузяться.
— Та я ж сама бачила за вікном — морда з цебер завбільшки і очиська червоні!
— Примарилось тобі,— сказав Рох, і через те, що ніхто не зважувався рушати з місця, сам вийшов у двір, аби заспокоїти всіх.
— Розкажу я вам одну легенду про святу діву, тоді забудете страхіття,— мовив він, повернувшись і знову сідаючи на своє місце. Всі трохи заспокоїлись, але раз у раз хто-небудь поглядав у вікно і здригався від жаху.
— Давно це діялось, багато віків тому, і лише в старих книжках про це написано... В одному селі під Краковом жив чоловік на ім'я Казимир, а на прізвище Яструб... Жив він у цих місцях давно, родовитий був і багатий, мав ліс, мав дім, як у панському маєтку, і млин на річці. Бог його благословив, в усьому йому щастило, комори завжди були повні, скрині грішми набиті, діти здорові й жінка хороша. А все через те, що й сам він був хороший чоловік — розумний і добрий, з лагідним серцем, справедливий до всякого живого створіння.
В громаді він верховодив, піклувався про бідняків, як батько рідний, стежив, щоб усе було по справедливості, податками не утискав, жив чесно і завжди перший готовий був допомогти чи врятувати людину.
Так і жив він собі тихо, спокійно й щасливо, мов у Христа за пазухою.
Та ось король став скликати по всій країні народ на війну проти язичників.
Тяжко засмутився Яструб, шкода йому було покидати свій дім і вирушати в запеклі бої. Але королівський гонець стояв уже біля дверей і квапив його.
Війна йшла велика: невірні турки ішли на Польщу, палили села, костьоли грабували, вирізали ксьондзів, а народ винищували чи гнали в свою погану країну.
Треба було ставати на захист батьківщини, бо вічне спасіння чекає того, хто з власної волі покладе голову за свій народ і святу віру.
Скликав тоді Яструб громаду, відібрав найміцніших хлопців, коней, вози, і рано-вранці, після утрені, рушили вони в путь.
Усе село з плачем і голосінням випроводжало їх аж до самого перехрестя, де стояла фігура Ченстоховської божої матері.
Воював Яструб рік, воював два, а там уже й чутки про нього не стало.
Інші давно додому повернулись, а Яструба нема й нема. Думали, що він загинув чи потрапив у турецьку неволю — про це стиха розповідали різні перехожі, старі жебраки та мандрівники.
Аж нарешті, наприкінці третього року, напровесні, повернувся Яструб — сам-один, без челяді, без возів і коней. Прийшов пішки, змучений, змарнілий, з ціпком, як жебрак.
Помолився він гаряче перед статуєю божої матері на перехресті, подякував їй за те, що дозволила йому побачити рідну землю, і хутко пішов до села.
Ніхто з ним не вітався, ніхто його не впізнавав, тільки собаки гавкали, і йому раз у раз доводилося їх відганяти.
Підходить він до свого дому, протирає очі, а впізнати не може.
Ісусе, Маріє! Комор немає, стаєнь немає, садків немає, тинів навіть немає, а від худоби та реманенту й сліду не лишилося... Замість хати обгорілий зруб стримить... Дітей нема, порожньо, страшної Тільки хвора жінка виповзла йому назустріч з якоїсь ями й заридала гірко.
Наче грім його вдарив!
Довідався Яструб, що поки він воював і громив ворогів, у його господу прийшов мор і винищив усіх дітей, потім блискавка спалила дім, вовки подушили худобу, лихі люди пограбували майно, сусіди загарбали землю, посуха спалила хліб на полях, а решту градом побило...
