Селяни - Реймонт Владислав

Ведмідь перекидався, витівав різні штуки, качався по підлозі, кумедно підскакував, гарчав, обіймав дівчат своїми дерев'яними лапами й пускався з ними в танець під звуки сопілки. А поводирі й хлоп'ята виробляли таке, що дивно, як хата не розвалилася від усього цього гамору, біганини та сміху.

Клембова їх щиро обдарувала, і вони нарешті пішли, але довго ще з вулиці було чути крики й гавкання собак.

— А хто ж це ведмедя вдавав? — спитала Соха, коли всі трохи заспокоїлись.

— Ясек Незграба. Невже не впізнали?

— Та як його впізнаєш під кожухом?

— Дивіться, на різні штуки в цього опудала розуму вистачає,— зауважила Кобусєва.

— Ото, наче Ясек вже зовсім дурний, — заступилась Настка. Матеуш підтримав її й став наводити докази того, що Ясек зовсім не дурний, тільки несміливий дуже. Він так гаряче захищав Ясека, що з ним ніхто не став сперечатися, люди тільки перезиралися з прихованими хитрими усмішками.

Всі знову посідали на місця й весело гомоніли, а дівчата, на чолі з Юзькою, найсміливішою з-поміж усіх, оточили Роха, який сидів біля печі, і давай лащитись та просити, щоб він розповів яку-небудь історію, таку, як восени розповідав у Борини.

— А ти хіба пам'ятаєш, Юзю, що я тоді розповідав?

— Ще б пак! Розказували нам про Бурека, Христового пса.

— Ну, добре, розкажу вам сьогодні про королів, якщо вже ви такі цікаві.

Йому поставили під лампою стільчик, розсунулися трохи — і він лишився посередині, один, мов старий, сивий дуб на галявині, оточений тісним півколом низеньких похилих кущів. Помовчавши, Рох заговорив повільно й неголосно.

В кімнаті запала тиша, тільки веретена дзижчали та часом потріскував вогонь у печі чи шелестіло чиєсь зітхання. А Рох розповідав різні чудеса про королів і криваві війни, про гори, де спить зачароване військо, чекаючи, поки розбудить його сурма, щоб прокинутися, напасти на ворогів, перемогти їх і визволити землю від нечисті; про величезні замки з золотими покоями, де зачаровані королівни в білих шатах ридають місячними ночами й чекають визволителя; де в порожніх залах опівночі звучить музика й сходяться гості на бенкет, але тільки-но проспіває півень, усе зникає, і гості знову лягають у могили; про дивні країни, де живуть люди, високі, як дерева, і такі силачі, що перекидають гори; про землі, де сховані незліченні скарби й стережуть їх пекельні змії-дракони, де водяться жар-птиці, де є чарівні палиці-самобийки, відьми, упирі та інші страхіття й чари.

Ще інші історії розповідав Рох, такі чудесні й неймовірні, що в жінок падали з рук веретена, серця линули в цей зачарований світ, палали очі, текли сльози невимовної насолоди — дивно, як серця не вискочили з грудей від туги й подиву.

Наостанку розповів Рох про короля, якого панство на глум прозвало "мужицьким королем", тому що він був володар людяний, справедливий і робив народові добро; розповів про тяжкі війни, які довелося йому вести, про його мандри, про те, як перевдягався він у селянську одежу й ходив по селах, кумався й братався з простим людом, дізнавався про всі кривди і виправляв завдане народові лихо, гамував злобу, а потім, щоб зовсім поріднитися з селянами, одружився з сільською дівчиною з-під Кракова, на ім'я Софія, повіз її в свій краківський замок, мав од неї дітей і довгі роки керував народом, як рідний батько і перший господар.

Всі слухали Роха з дедалі більшою увагою, боячись пропустити хоч одне слово, затаївши подих, щоб не обірвати цього ланцюга чудес. А Ягуся й зовсім перестала прясти, руки в неї опустились і, припавши щокою до прядки, вона не зводила своїх синіх, повних сліз очей з Роха, який здавався їй святим, що зійшов з ікони. Він і справді нагадував святого — сивий, з довгою білою бородою і збляклими очима, наче втопленими в якийсь інший, таємний світ. Ягуся слухала його всією душею, всією силою серця, повного кипучих почуттів. Вона так гаряче сприймала цю розповідь, що ледве дихала Від хвилювання, бачила все, як живе, і наче йшла за Рохом туди, куди він вів її своїми словами. А найбільше зворушила її історія про короля і селянську дівчину. Ісусе, як це було прекрасно?

— І це сам король так жив із селянами? — спитав Клемб після довгого мовчання.

— Сам король.

— Господи, та я, мабуть би, вмерла, коли б король зі мною заговорив,— прошепотіла Настка.

— А я б пішла за ним світ за очі за одне тільки слово! Світ за очі! — пристрасно вигукнула Ягна, охоплена таким могутнім, палким хвилюванням, що, здається, з'явився б король перед нею в цю мить, сказав слово — і пішла б вона за ним, як була, в цю ніч, у мороз, у далекий світ!

Посипалися на Роха запитання: де є такі замки і таке зачароване військо, де є такі багатства і чудеса, і королі такі,— де вони?

А він відповідав їм трохи сумно і так мудро змішував правду з вигадкою, що люди лише глибоко зітхали, міркуючи про те, що діється в світі.

— Тільки сьогоднішній день наш, а завтрашній — у божій руці,— сказав Клемб.

Втомлений Рох став відпочивати, а жінки, ще схвильовані чудесами, які він розповідав, стали спочатку тихо, а потім уже вголос, щоб чули всі, згадувати різні історії, хто що знав.

Розказала щось одна, за нею — друга, потім третя й четверта згадала своє, і так кожна розказувала що-небудь нове, і снувалася бесіда, як нитки пряжі, вигравала, як місячне проміння в тьмяних мертвих водах, схованих у лісовій хащі.

Розказували про потопельницю, що приходила ночами годувати своє голодне дитя, про упирів, яким треба було пробивати в труні осиковим кілком серце, щоб вони не вставали з могил і не пили з людей кров, про полудниць, які блукають по межах і душать людей, про дерева, що говорять, як люди, про вовкулаків, про страшні видіння опівночі, про всякі страхіття, про самогубців, чаклунок і неприкаяні душі — про такі дивні й страшні речі, що волосся наїжувалося в слухачів, серце завмирало від тривоги, холодне тремтіння пробігало по тілу, і всі раптом змовкали, боязко оглядаючись і насторожено прислухаючись, бо їм вчувалося, що хтось ходить по стрісі, хтось причаївся за вікнами, і крізь шибки дивляться налиті кров'ю очі, а в темних закутках клубочать невиразні тіні... Не одна з жінок поспіхом хрестилась і, цокаючи зубами, бурмотіла молитву. Але цей страх минав, як минає тінь, коли хмарина раптом закриє сонце і зникне так само швидко,— не знати навіть, чи була вона. І знову починалися розповіді, жінки пряли й снували далі нескінченні казки, які Рох слухав з увагою. Він і сам розповів їм нову казку — про коня:

"В одного бідного селянина, який мав лише п'ять моргів землі, був кінь, страшенно норовистий і ледачий. Даремно хазяїн догоджав йому і вівсом годував,— кінь все не хотів працювати, шматував упряж, бив копитами так, що не підступись. От бачить селянин, що добром нічого не вдіє, розсердився одного разу, запріг коня в плуг і навмисне став орати старий переліг — думав, що кінь змучиться і злагідніє. Але кінь не схотів тягнути плуга. Тоді хазяїн відшмагав його добряче й примусив працювати. Кінь запам'ятав свою кривду і тільки чекав слушної нагоди, щоб помститися. Раз, коли хазяїн нахилився, щоб зняти з нього путо, кінь ударив його задніми копитами і вбив на місці, а сам утік світ за очі, на волю!

Влітку жилося коневі непогано, вилежувався він у затінку, напасався досхочу на чужих полях. Але підійшла зима, випав сніг, вдарили морози, коневі вже й паші не стало, і холод проймав до кісток. Побіг він далі шукати корму. Біг дні й ночі, однак скрізь була зима, сніг, морози. А вовки гналися за ним і вже не один з них добре обдер йому пазурами боки.

Біжить кінь, біжить і от прибігає нарешті туди, де зими вже немає. Зеленіє лука, стоїть теплінь, трава по коліна, струмочки дзвенять, іскряться на сонці, а на берегах — прохолода й вітерець тихий віє. Допався кінь до трави, бо зголоднів дуже, але тільки смикне — зирк! — а замість трави на зубах у нього гостре каміння — зникла трава! Води хотів напитися — не стало води, сама смердюча грязюка! Прилягти хотів у тіні — щезла тінь, сонце пече, як вогнем. Цілий день так мучився кінь. Хотів був повернутися назад у ліс — і лісу не сталої Заіржав, бідолаха, жалібно, а вдалині відгукнулись якісь коні. Він поплентався на ці голоси і побачив за луками чудовий палац, що був наче із срібла, замість шибок — коштовне каміння, а дах — немовби небо в зірках. І люди якісь там ходили. Кінь поплентався до них — краще, думає, важко працювати, ніж з голоду здихати. Простояв він цілий день на сонці, і ніхто до нього з вуздечкою не підійшов. Тільки надвечір підходить до нього хтось — наче хазяїн. А це й був сам Ісус Христос, найсвятіший наш господар. От він і каже коневі:

— Не потрібен ти нам, ледар ти і вбивця! От коли тебе будуть благословляти ті, хто тепер проклинає, тоді я накажу пустити тебе до моєї стайні.

— Бив мене хазяїн, то я й захищався.

— За биття буде переді мною відповідати; закон і справедливість у моїх руках.

— Я такий голодний, так пити хочу, так змучився,— простогнав кінь.

— Я своє сказав. Іди геть, бо ще й вовкам накажу, щоб роздерли тебе.

І повернувся бідний кінь до зимового краю, біг, голодний, змерзлий, охоплений великим страхом, бо вовки — Христові собаки — гналися за ним невідступно, лякаючи своїм виттям. І от, уже навесні, добрів він уночі до хати свого хазяїна й заіржав, щоб його прийняли назад. Вибігла вдова з дітьми і впізнала його відразу, хоч став він худий та змучений, а впізнавши, давай лупцювати чим попало, гнати й проклинати за те горе, яке він їм завдав. Після смерті хазяїна вона дуже збідніла й жила з дітьми у великих злиднях.

Повернувся кінь до лісу, вже не знає, що йому робити. Аж тут напали на нього дикі звірі. Він навіть і захищатися не став, все одно йому було —— вмирати чи жити, але звірі його тільки обнюхали, і найстарший сказав:

— Не з'їмо тебе, шкода зубів, самі в тебе кістки та шкура. Гаразд, змилуємося над тобою, допоможемо.

Повели вони коня на поле його хазяїна, запрягли в плуг, який стояв на ріллі: вдова тепер орала ним, запрягаючись сама разом з коровою і дітьми.

— Поорють тобою, підгодуєшся, а восени ми з'їмо тебе,— сказали звірі..

Вранці прийшла вдова і, побачивши, що кінь уже стоїть запряжений у плуг, аж скрикнула від подиву.