Селяни - Реймонт Владислав

Сьогодні сам Ісус ходить по світу і лічить, мов господар, скільки ще в нього душ залишилось, аж поки не візьме всіх до себе... Так мати моя казала, я добре пам'ятаю, та й старі люди так кажуть.

— Ісус ходить сьогодні по світу? — шепотів Вітек, насторожено оглядаючись.

— Та хіба побачиш його? Це тільки святі його бачать, та ще ті, хто найбільше натерпівся на цьому світі.

— Дивіться-но, Кубо, щось там світиться, і люди якісь!..— скрикнув з жахом Вітек, показуючи на ряд могил біля самої огорожі.

— Там поховані ті, кого в лісі вбили... Так... і мої пани там лежать, і мати моя...

Вони протиснулись крізь зарості й стали на коліна біля могил, що запали в землю і так обсипалися, що їх майже не було видно. Не було на них хрестів, не росло поруч жодного деревця,— лише пісок, сухі стебла коров'яку й тиша, забуття, смерть...

Біля цих могил стояли на колінах Амброжій, Ягустинка і старий Клемб. Миготіли дві лампадки, встромлені в пісок, а вітер колихав їхні вогники, підхоплював слова молитов і ніс у нічний морок.

— Так, матуся моя тут лежить... Я пам'ятаю,— говорив Куба тихо, звертаючись більше до самого себе, ніж до Вітека, який тулився до нього, бо холод пронизував його наскрізь.— Магдалена її звали... Батько свою землю мав, але служив у маєтку кучером... все старого пана возив рисаками. Потім він помер, а землю дядьки захопили. Я тоді панські поросята пас.Так. Магдаленою матір звали, батька — Петром, а на прізвище — Соха, так само, як і я... А потім мене пан до коней приставив, щоб я, як батько покійний, панів возив. І все, бувало, ми на полювання їздили та до інших поміщиків... Стріляв і я непогано... Молодший панич мені рушницю дав. Мати моя в маєтку в старої пані робила... Я добре пам'ятаю. А коли всі пішли воювати, взяли й мене. Цілий рік я там з ними був і все робив, що наказували. Не одного солдата вбив... не двох... А молодому панові влучило в живіт — аж кишки повилазили... Добрий він був, ну, і пан мій, що там казати... Я його на плечі взяв, виніс... Він потім у теплі краї виїхав, а мені наказав, щоб я старшому панові листа відніс. Я й пішов. Змучився тоді, як собака... Ногу мені прострелили, вона ніяк не гоїлась... бо весь час у лісі ми були... просто неба... Снігу тоді насипало до пояса, і морози були люті. Пам'ятаю... доплентався я вночі до маєтку... шукаю... Ісусе, Маріє! Наче мене обухом по голові вдарило! Маєтку немає, будівель немає... огорожі навіть не залишилось! Дощенту все спалили... А старий пан, і пані, і мама моя... і Юзефка, покоївка, всі в саду лежать вбиті. Ісусе! Все пам'ятаю, все... Діво Маріє! — тихо стогнав Куба. Сльози, мов горох, котилися по його обличчю, і він вже не витирав їх, тільки зітхав від горя й туги, бо все, про що він оповідав, мов живе, стояло в нього перед очима. А Вітек спав — натомився, бідолаха, від плачу й страху.

Ніч насувалась дедалі ближче, вітер дужче гойдав дерева, і довгі коси беріз замітали могили, а білі стовбури їхні, наче вдягнені в савани, бовваніли в темряві. Люди розходились, вогники згасали. Співи старців змовкли. Урочиста тиша, повна дивних шелестів і тривожних голосів, запанувала серед могил. Кладовище начебто наповнювалось тінями, юрбою привидів, якимись невиразними обрисами, музикою стогнучих голосів, океаном дивних тремтінь, хвилями мороку, блискавками тривоги, німими риданнями, таємницею, повною жаху. Навіть зграя ворон злетіла з каплиці і з криком полинула в поле, а собаки в усьому селі завили протяжно, розпачливо, жалібно...

Незважаючи на свято, на селі було тихо, вулиці безмовні, корчма замкнена. Тільки подекуди крізь спітнілі шибки миготіли вогники і лунав тихий побожний спів та голосно проказувані молитви за душі померлих.

Люди з тривогою виходили з хат, з тривогою прислухались до шелесту дерев, з тривогою шукали — чи не стоять вже де-небудь, чи не з'явилися ті, що в цей день блукають по землі, гнані тугою і волею божою, чи не стогнуть вони на перехрестях, каючись у гріхах своїх, чи не заглядають з журбою у вікна?

Де-не-де господині, за стародавнім звичаєм, виносили на призьби рештки вечері, побожно хрестилися й шепотіли:

— На, підживися, душе християнська.

Так у тиші, журбі, спогадах і страху минав цей вечір поминання.

У хаті Борини, на половині Антека й Ганки, сидів Рох — прочанин із святої землі,— читав уголос і розповідав усякі божественні історії.

Слухачів набралося чимало: прийшли Амброжій, Ягустинка, Клемб, сиділи тут і Куба з Вітеком, і Юзька, і Настуся. Не було тільки старого Борини — він тепер до пізньої ночі просиджував у Ягусі.

Тихо було в хаті, тільки цвіркун виспівував за комином та в печі потріскували сухі дрова.

Всі посідали на лавах біля вогню, один лише Антек притулився осторонь, біля вікна. Рох час від часу ворушив палкою жарини і тихо говорив:

— Вмирати не страшно, ні! Як птахи на зиму линуть у вирій, так і втомлена душа летить до Ісуса. Як дерева, що зараз стоять голі, прагнуть, щоб навесні господь одягнув їх зеленим листям і пахучим цвітом, так і душа людини лине до бога за радістю, весною, вічним убранням. Як цю землю, родючу, натруджену, пестить сонце промінням своїм, так і господь приголубить кожну душечку, і не страшні їй будуть ні зима, ні горе, ні сама смерть. А на землі судилися людині тільки сльози, скорбота й муки. І проростає злоба, як бур'ян, і розростається в дрімучі ліси. Все марне й даремне, все, мов тлін, мов бульбашки на воді: вітер їх надимає, і вітер їх розганяє.

X

— Кажу я це з амвона і кожному зокрема, а ви тільки гризетесь, як собаки, тільки... — Вітер упхнув ксьондзові решту слів у горло, він закашлявся, а Антек, який ішов поряд, мовчав і вдивлявся в темряву між деревами.

Вітер усе дужчав, кружляв куряву на дорозі і, налітаючи на тополі, так гойдав їх, що вони хилилися аж до землі й сердито шуміли.

— Казав я йому, лайдакові,— почав знову ксьондз,— щоб він сам відвів кобилу до ставка, так ні ж — пустив її вперед саму! Ну, вона й заблукала десь... Адже сліпа, залізе між тини, ще й ноги поламає,— бідкався він і заклопотано видивлявся свою кобилу, заглядаючи за кожне дерево, блукаючи поглядом по ланах.

— Таж вона завжди сама ходила...

— Дорогу до ставка вона добре знає. Аби тільки налив хто-небудь води в бочку та повернув її, а вже додому вона й сама потрапить... Але це вдень! А сьогодні хтось — Магда чи Валек — випустив її вже смерком... Валеку! — гукнув раптом ксьондз голосно, бо між тополями майнула чиясь тінь.

— Валека я бачив ще завидна на тому березі, біля нашої хати.

— Це він побіг її шукати — вчасно схаменувся!.. Кобилі майже двадцять років — при мені вона народилася. Заробила собі вже дармовий корм... А любить мене, зовсім як людина... Боже мій, коли б з нею чого не трапилось!

— Що з нею там буде! — буркнув роздратовано Антек. Як же — він прийшов до ксьондза поскаржитись на батька, спитати поради, а той тільки нагримав на нього та ще й потяг із собою кобилу шукати! Звісно, і кобили шкода, хоч вона стара й сліпа. Але насамперед людині треба приділити увагу.

— Ти схаменися й старого не клени, чуєш? Адже він тобі рідний батько! Ти це пам'ятай.

— Я це добре пам'ятаю! — відповів Антек сердито.

— Гріх це смертний, непростимий! Нічого доброго не дочекається той, хто, оскаженівши, підіймає руку на батьків, іде проти заповіді божої! Маєш розум,— повинен це збагнути.

— Я тільки справедливості хочу.

— А сам про помсту думаєш? Антек не знав, що відповісти.

— І ще я тобі скажу: покірливе телятко дві матки ссе.

— Усі тільки це мені й кажуть! А мені ця покірливість уже в горлянці кісткою стоїть! Не можу я більше терпіти! Що ж воно таке? Виходить, якщо він батько, то йому все дозволено, хоч би він і розбійник був, і дітей кривдив? А дітям себе й захистити не можна? Їй-богу, такі порядки в світі, що хоч плюнь та тікай світ за очі!

— Що ж, іди, хто тебе тримає! — розсердився ксьондз.

— Може, й піду, що мені тут робити, що? — шепнув Антек із сльозами в голосі.

— Дурниці плетеш, от і все! Інші й смужки землі не мають, а сидять на місці, працюють, та ще й богу дякують. Краще б ти за роботу взявся, ніж пхинькати. Чоловік здоровий, дужий, є до чого руки прикласти.

— Як же, цілих три морги! — кинув Антек з гіркотою.

— У тебе жінка й діти, ти про це пам'ятати повинен.

— Як не пам'ятати! Пам'ятаю,— процідив Антек крізь зуби. Вони дійшли до корчми. У вікнах ясніло світло, і гучні голоси чути було аж на дорозі.

— Що це, знову пиячать?

— Це гуляють рекрути. Їх у неділю поженуть хтозна-куди, от вони й п'ють, гуляють.

— Корчма повнісінька! — сказав пошепки ксьондз, зупинившись під тополями, звідки добре було видно крізь вікно всю корчму, де юрмилися люди.

— Так, чоловіки сьогодні хотіли зібратися, порадитися про той ліс, що його поміщик продав на поруб.

— Адже не весь ліс продав, ще он скільки залишилось!

— Поки з нами не погодять, жодної сосонки зрубати не дамо.

— Як це не дасте? — спитав ксьондз трохи злякано.

— А так — не дамо, й годі! Батько хоче з ним судитись, а Клемб та інші кажуть, що суду не треба, але рубати ліс вони не дозволять, і якщо буде потрібно, всім селом підуть, з сокирами й вилами, а свого не віддадуть.

— Ісусе, Маріє! Коли б лиха не вийшло! Адже тут без бійки не обійдеться.

— Звісно, не обійдеться. Коли проламають сокирами дві-три голови в маєтку, відразу доб'ються справедливості!

— Антеку, з глузду ти з'їхав від люті, чи що? Дурниці мелеш, мій любий!

Проте Антек, уже не слухаючи його, метнувся вбік і зник у темряві. А ксьондз поспіхом рушив додому, почувши здалека стукіт коліс і тихе, жалібне іржання своєї кобили.

Антек ішов у напрямі до млина,— другим берегом ставу,— аби тільки не проходити мимо Ягусиної хати.

Мов скалка, стриміла вона йому в серці, мов гостра скалка,— ні витягти, ні втекти від неї!

А з вікон її хати струмувало світло, таке яскраве й веселе... Антек зупинився — хотілося глянути хоч один разочок або хоча б вилаятись, зігнати злість! Але щось рвонуло його з місця, він вихором помчав геть, навіть не оглянувшись.

— Не моя вона більше,— батькова! Батькова!

Він біг до сестриного чоловіка, коваля. Поради, звісно, той ніякої не дасть, та хотілося побути серед людей, тільки б не там, у батьковій хаті...