Селяни - Реймонт Владислав
Вони саме обходили хати, оголошуючи людям, щоб завтра всі вийшли лагодити дорогу за млином, розмиту дощами.
Війт, тільки-но переступив поріг, розвів руками і закричав:
— Ач, старий чорт, найкращих дівок до себе скликав!
Тут і справді були тільки хазяйські дочки, родовиті, з великим посагом. Адже Борина був перший господар на все село, не стане ж він запрошувати до себе наймичок, халупниць чи таку бідноту, що в неї тільки й добра — один коров'ячий хвіст на десятьох.
Війт відкликав Борину вбік, поговорив про щось так тихо, що ніхто нічого не почув, пожартував з дівчатами і незабаром пішов: йому треба було скликати на завтра ще півсела. Незабаром і всі стали розходитись — година була пізня, та й капусту майже всю пооббирали.
Борина дякував усім разом і кожному окремо, а перед старшими жінками відчиняв двері і випроводжав їх у сіни. Ягустинка, виходячи, сказала голосно:
— Спасибі за частування, а все-таки не все гаразд у вас...
— Чом так?
— Господині вам бракує, Мацею, і через це у вас ніякого порядку не може бути.
— Що робити, що робити; така вже воля божа, що моя хазяйка померла.
— Та хіба мало дівчат? Либонь, кожного четверга так і виглядають по всьому селу — чи не йдуть од вас старости до якоїсь! — відгукнулась хитро Ягустинка, намагаючись випитати в нього що-небудь. Але Борина, хоча в нього вже була готова відповідь, лише чухав потилицю й усміхався, несвідомо шукаючи очима Ягусю.
А Ягуся вже збиралась іти. Антек тільки того й чекав. Він одягнувся й непомітно вийшов раніше.
Ягуся йшла додому одна — інші дівчата жили на тому кінці села, біля млина.
— Ягусю! — шепнув Антек, виринувши з темряви біля якогось тину.
Вона зупинилась, впізнала його голос і затремтіла.
— Я тебе проведу, Ягусю.— Він оглянувся навколо. Ніч була темна, незоряна, вітер гудів у височині і шарпав дерева.
Він міцно обняв її, і так, притулившись одне до одного, вони зникли у темряві.
VIII
На другий день прогриміла в Ліпцях чутка, що Борина заручився з Ягною.
Війт ходив старостою; жінка його, якій він суворо наказував нікому про це й словом не прохопитися, поки він не повернеться, надвечір побігла до сусідки — начебто позичити солі, а виходячи, не стерпіла, відкликала куму вбік і шепнула:
— Знаєш, Борина послав до Ягни старостів з горілкою! Тільки ти не кажи про це нікому, бо мій наказував мовчати.
— Як можна!.. Ще б я стала по селу бігати, язиком плескати! Пліткуха я, чи що? Такий дід — і третю жінку бере! Що ж на це діти скажуть? Людоньки, і що воно в світі діється! — з жахом застогнала кума.
І не встигла війтова жінка піти, як вона накинула на голову хустку і потай, садком, побігла до Клембів, які жили поруч,— попросити щітку, бо її, мовляв, десь поділась.
— Чули новину? Борина одружується з Ягною Домініковою. Щойно пішли до неї старости з горілкою.
— Що це ви за чудеса розказуєте? Хіба ж можна? Адже в нього діти дорослі і сам підстаркуватий.
— Це правда, що немолодий, але ж йому не відмовлять. Такий господар, багатій...
— А Ягна? Бачили, люди добрі! Тягалася з ким хотіла, а тепер буде перша господиня на селі! Є в світі правда, я вас питаю! Скільки ще дівчат у нас не засватаних... От хоча б, приміром, сестрині.
— А племінниці мої, від брата покійного, а Копжив'янки, а Настуся, а інші? Хіба ж то не хазяйські дочки, не пригожі, не чесні дівки?
— От вона тепер запаніє! Вже й так павою ходить і кирпу гне.
— Без гріха тут не обійдеться, адже коваль та й діти Боринині свого мачусі не подарують!
— Що вони можуть зробити? Боринина земля — його й воля...
— Звісно, земля його, по закону, а по справедливості й дітям належить.
— Ех, голубко, той справедливості доб'ється, у кого гроші на неї є. Так вони поскаржились одна одній на порядки, що повелися в світі, і розійшлись, а з ними чутка про заручини розійшлася по всьому селу.
Роботи в цю пору в селі небагато, поспішати нікуди, люди сиділи вдома, бо дороги геть-чисто порозмивало,— отже, про ці заручини загомоніли в усіх хатах. Все село з зацікавленням дожидало, чим це скінчиться. Вже заздалегідь пророкували, що почнуться бійки, суди й скандали. Всім відома була вперта вдача Борини — він коли затнеться, то й ксьондзу не поступиться. Всі знали також, який гордий і непоступливий Антек.
Навіть люди, яких позганяли лагодити дорогу біля розмитої греблі за млином, покинули працювати й обговорювали цю подію.
Висловив свою думку один, висловив інший і, нарешті, старий Клемб, чоловік розумний і статечний, промовив суворо:
— Згадаєте моє слово — буде від цього лихо на все село!
— Антек не стерпить — як же, зайвий рот біля миски! — зауважив хтось.
— Дурню, у Борини вистачить і на п'ятьох. За землю, от за що засперечаються!
— Без запису тут не обійдеться.
— Домінікова — баба розумна, вона їх усіх приборкає.
— Вона — мати, її суче право своє дитя оборонити,— зауважив Клемб.
— В костьолі завжди сидить, а на гроші ласа, мов той Янкель!
— Не кажи про людину хтозна-чого, язик відсохне.
Так цілий день село тільки й говорило про заручини Борини, та й не диво: Борини були родовиті, давні господарі, і Мацей, хоч і не посідав ніякої посади, а проте верховодив у громаді. Та й як могло бути інакше? Адже він сидів на одвічній селянській землі, жив у селі з діда-прадіда, був багатий, розумний, отже, хоч-не-хоч, всі слухали й шанували його.
Тільки ніхто з його дітей, навіть коваль, не знали про заручини. Сусіди не зважувались переказати їм цю новину — боялися, щоб зопалу, бува, ще й їм не перепало.
У хаті Борини сьогодні було тихо, навіть тихше, ніж звичайно. Дощ ущух, і небо зранку вияснилось, отже, Антек з Кубою й жінками відразу після сніданку поїхав у ліс — збирати хмиз на паливо та листя й мох на підстилку.
Старий залишився вдома.
Вже з самого ранку він був на диво роздратований і причепливий, так і шукав нагоди зігнати на комусь тривогу й злість, що його мучили. Вітека побив за те, що той не підкинув коровам соломи і вони лежали в гною; з Антеком полаявся, на Ганку нагримав, побачивши, що її хлопчик виліз надвір і став вовтузитися в грязюці. Навіть Юзі перепало за те, що вона довго одягалась і коні її чекали. А коли Мацей нарешті зостався сам, віч-на-віч з Ягустинкою, яку залишили в домі з учорашнього дня, щоб вона доглядала худобу, він уже зовсім не знав, що йому робити. Знову й знову згадував розповідь Амброжія про те, як його прийняла Домінікова, що сказала Ягна,— і все-таки ще не був певний успіху; не дуже-то він вірив старому: Амброжій заради чарки горілки міг і набрехати.
Він то ходив по кімнаті і поглядав у вікно на порожню вулицю, то з ґанку тривожно стежив за Ягусиною хатою і чекав смерку, як порятунку.
Сто разів йому хотілося бігти до війта і поквапити його та солтиса, щоб ішли швидше, але він залишався удома. Його втримували примружені очі Ягустинки, що невідступно стежили за ним та блищали зневагою і глузуванням.
"Іч, відьма чортова, свердлить очима, ніби шилом!" — думав він.
А Ягустинка блукала по хаті й по двору з веретеном під пахвою і стежила за порядком, не перестаючи прясти. Веретено дзижчало у повітрі, а вона намотувала нитку і йшла далі, до гусей, до свиней, у хлів. Лапа плентався за нею, сонний, обважнілий.
Ягустинка не обзивалася до Борини, хоча добре розуміла, що його так мучить і тривожить.
А він, не знаючи куди подітися, почав забивати підпірки біля стінки.
Вона кілька разів зупинялась перед ним і нарешті сказала:
— Не йде чогось у вас робота сьогодні.
— Не йде, не йде, чорти б її забрали!
"Ох, і содом тут буде, Ісусе, ох, і содом! — думала Ягустинка, відходячи.— Добре старий робить, що одружується! А то діти дали б йому такий хліб, як і мені!.. Цілих десять моргів віддала їм, поле як золото, і що? — Вона плюнула зо зла.— Тепер на заробітки ходжу, наймичкою стала!"
А Борина, видно, вже зовсім витримати не міг; він жбурнув сокиру на землю і гукнув:
— Під три чорти таку роботу!
— Бачу — щось гризе вас.
— Гризе! Правда, що гризе.
Ягустинка присіла на призьбу, витягла довгу нитку, накрутила її на веретено і тихо, з деяким побоюванням, сказала:
— От і нічого вам так тривожитись і турбуватись...
— Багато ти знаєш!
— Не бійтесь, Домінікова — розумна баба, а в Ягни теж голова на плечах!
— Ти так думаєш? — скрикнув Борина радісно й підсів до неї.
— Що ж то, в мене очей немає, чи що?
Обоє довго мовчали, ніби випробовуючи одне одного.
— Покличте мене на весілля, то я вам такого "хмеля" заспіваю, що точнісінько через дев'ять місяців хрестини справите,— почала Ягустинка іронічно. Але побачивши, що Борина нахмурився, додала вже іншим тоном: — Добре ви робите, Мацею, добре! Треба було й мені пошукати іншого чоловіка, коли мій помер, не ходила б я тепер на поденне! Дурна була, повірила дітям, пішла до них нахлібницею, землю їм відписала, а тепер що?
— Ні, я поки живий, не дам ні смужки! — сказав Борина рішуче.
— Розумно кажете! А я по судах тягалась, останні копійки на це пішли, а справедливості все одно не купила... На старість довелося піти в найми, на поневіряння... Щоб ви, прокляті, під тином здохли за мою кривду! Пішла до них у неділю, хотіла хоч глянути на хату й садок,— адже сама власними руками його щепила! — а невістка на мене почала горлати, що я підглядати, вистежувати до них ходжу. Господи Ісусе! Це на свою власну землю вистежувати ходжу!.. Думала, там і вмру — так мені гірко стало! Пішла до ксьондза, щоб він хоч вичитав їм з амвона, а він каже, що мені за ці кривди бог заплатить! Воно, звісно, так: коли в людини нічого нема, добра їй і божа ласка. А я краще б тут, на землі, похазяйнувала, в теплій хаті під периною виспалася б, смачно поїла б, пожила для своєї втіхи...
Ягустинка з таким запалом почала скаржитися на все і всіх, що Борина не витримав — устав і пішов до війта. Та й час було — вже почало смеркати.
— Ну що, швидко підете?
— Зараз, зараз, от тільки Шимон прийде.
Шимон прийшов, і вони всі разом рушили в корчму — випити по чарочці й захопити звідти рисової на частування. В корчмі вже був Амброжій, який відразу підсів до них. Але пили недовго — Мацей все квапив.
— Я вас тут почекаю. Якщо діло вийде, забирайте обох і приходьте сюди швидше! — крикнув він услід.
Старости йшли посеред вулиці, де грязюка так і бризкала в них з-під ніг.
