Селяни - Реймонт Владислав

Та лань я звалив... тільки ногами задриґала. Ще б пак! З півжмені дробу влучило їй у бік! А стогнала так, що я навіть злякався, як би лісник не почув,— довелося дорізати.

— І ви її в лісі залишили? — спитав хлопець, захоплений розповіддю.

— Де залишив, там залишив, тобі до цього зась! А якщо ти хоч слово кому скажеш, ось побачиш, що я з тобою зроблю.

— Якщо ви так наказуєте — нікому не скажу. А Юзі можна?

— Ще чого? Щоб усе село вмить дізналося! На тобі п'ятачок, купи собі що-небудь.

— Я й так не розкажу, тільки візьміть мене як-небудь з собою, Кубо, любий, дорогий! Візьмете?

— Снідати! — закричала Юзя з ґанку.

— Візьму вже, візьму, тільки мовчи!

— І дасте мені хоч разок стрельнути, дасте, Кубо? — благав Вітек.

— Думаєш, порох мені дурно дають?

— А в мене є гроші, мені хазяїн перед ярмарком дав два злотих! Я їх заховав, щоб на поминання сьогодні в костьол віддати, візьміть їх!

— Добре, добре, навчу тебе,— шепнув Куба й погладив хлопчика по голові — так Вітек розчулив його своїми благаннями.

Через кілька хвилин після сніданку обидва вже простували по дорозі в костьол. Куба шкутильгав бадьоро, а Вітек трохи відставав, бо йому прикро було, що в нього немає черевиків і він іде босий до костьолу.

— А босому в ризницю можна, га? — запитував він тихо.

— Дурний! Думаєш, Ісус на чоботи твої дивиться, а не на молитви?

— Та певно, що так, а все ж у чоботах пристойніше...— сказав Вітек сумно.

— Ще купиш собі чоботи, ось побачиш.

— Куплю, Кубо, обов'язково куплю! Нехай тільки трохи підросту, відразу поїду до Варшави і наймуся там до якогось пана за конюха... Адже в місті всі в чоботях ходять, правда ж, Кубо?

— Правда, правда! Невже пам'ятаєш?

— Ого, ще й як! Мені п'ять років було, коли мене Козлиха привезла, я все пам'ятаю. Холодно було, ми пішки йшли на машину, а навколо ясно-ясно! Ще й досі в мене в очах рябіє. Все пам'ятаю! Там будинки стоять один біля одного, і такі височезні, як костьол!

— Вигадуєш! — кинув Куба зневажливо.

— Ні, Кубо, я добре пам'ятаю. Такі височезні, що й дахів не видко. А колясок скільки!.. Вікна до самої землі... Цілі стіни начебто із скла. І такий дзвін стоїть!

— Костьолів, мабуть, багато,— не дивно, що дзвонять.

— Напевно, так, бо звідки ж подзвіння?

Вони замовкли, зайшли на цвинтар і стали протискуватись крізь великий натовп, який стояв біля костьолу, бо всередині вже не могли всі вміститися.

Жебраки стояли двома рядами, утворюючи коридор від костьолу аж до самої дороги. Кожен по-своєму намагався привернути до себе увагу, кричав, голосно молився чи просив милостині, одні грали на скрипках і співали жалібними голосами, інші — на пищалках чи гармоніях, і гамір стояв такий, що у вухах лящало.

В ризниці теж було повно народу, а біля столиків, де органіст і його син Ясь, той, що вчився в школі, приймали гроші на помин душі, була така тиснява, що аж ребра тріщали.

Куба протовпився і подав органістові чималий список імен. Органіст записував і брав по шість грошів за душу або по три яйця, якщо в кого не було грошей.

Вітек залишився трохи позаду — йому кілька разів боляче відтоптали босі ноги, але він все ж, як міг, протискувався слідом за Кубою, хоч люди навколо бурчали, навіщо він лізе попід ліктями і заступає дорогу старшим. Гроші він міцно стискав у кулаці, та коли його нарешті випхали наперед і він опинився біля стола органіста, йому наче язик відібрало. Як же: тут були всі господарі з їхнього села, всі багатії, і мельничиха в капелюшку, наче яка-небудь поміщиця, і коваль із своєю жінкою, і війт із своєю... І всі дивляться на нього... Підходять до стола, пригадують вголос своїх небіжчиків, подають на помин їхніх душ — і по десять, і по двадцять імен... за цілі родини, за батьків, дідів і прадідів... А він, Вітек? Хіба він знає, хто його мати? Хто батько? Йому нікого поминати... Ісусе!.. Він стояв нерухомо, роззявивши рота, мов дурник, широко розкривши блакитні очі. Серце в нього стискалося від болю так, що він ледве дух переводив. Йому здавалось, що він зараз умре від цього болю! Але він недовго так простояв, його відштовхнули в куток, під кропильницю, і він притулився головою до олов'яної чаші, щоб не впасти, а сльози, мов намистини, мов зерна чоток, рясно котилися з очей,— даремно він намагався їх стримати. І так тріпотіло все в ньому, кожна кісточка тремтіла, зуби цокотіли, і навіть встояти на ногах йому було важко. Він присів у кутку, далі від людських очей, і плакав гіркими сирітськими сльозами.

"Матусю, матусю!" — стогнало в ньому щось і краяло серце. Він ніяк не міг зрозуміти, чому це в усіх є батьки й матері, тільки він один —сирота, тільки він один?

— Ісусе! Ісусе! — схлипував він і задихався, мов птах, придушений сильцем. Тут знайшов його Куба й спитав:

— Вітеку, ти вже подав гроші на поминання?

— Ні,— Вітек схопився, витер очі і рішуче пішов до стола. Так, так, і він подасть імена... навіщо людям знати, що в нього нікого немає? Сирота — то й сирота, знайда — то й знайда; це нікого не обходить!

Він з викликом обвів очима тих, що стояли біля стола, і впевнено назвав імена — перші, які спали йому на думку: Юзефа, Маріанна й Антоній.

Заплатив, узяв здачу й пішов за Кубою до костьолу молитися й слухати, як ксьондз поминає небіжчиків.

Посеред костьолу стояла на катафалку труна, довкола неї стирчали запалені свічки, і ксьондз з амвона поминав безконечний ряд імен, а коли він зупинявся, йому відповідав хор голосів, який читав молитву за всіх умерлих, за всіх, хто перебуває в чистилищі.

Вітек опустився на коліна поряд з Кубою, а той витяг з-за пазухи чотки й читав одну за одною всі молитви, як наказував ксьондз. Вітек теж спробував молитися, але його хутко заколисали монотонні голоси, розморила задуха, втома від сліз, він притулився до Куби й заснув...

*******

Опівдні сім'я Борини пішла на вечірню, яку щороку в цей день правили в каплиці на цвинтарі.

Ішли Антек і Ганка з дітьми, ішли коваль з жінкою, Юзя і Ягустинка, а позаду шкутильгав Куба з Вітеком,— коли свято, то вже свято!

День примружував сірі втомлені повіки, пригасав і поволі поринав у сумну, моторошну безодню темряви. Знявся вітер, із стогоном кружляв у полях, метушився між деревами і віяв холодним, гнилим подихом осені.

Стояла тиша — особлива, похмура тиша поминального дня. Юрби людей сунули дорогою в суворому мовчанні, лунав тільки глухий тупіт ніг та неспокійно похитувались і шелестіли придорожні дерева. Тихий, сумний шелест гілок тремтів над головами, а тужливі співи старців ридали в повітрі й змовкали без відгомону.

Перед ворітьми цвинтаря і навіть серед могил, уздовж огорожі стояли чималі бочки, а біля них сиділа юрба старців.

На всю широчінь тополевої дороги народ сунув до цвинтаря. В присмерку, що вже присипав день сірим попелом, миготіли вогники свічок, гойдалося жовте полум'я лампадок. Перш ніж зайти на цвинтар, кожен витягав з клуночка хлібину чи сир, шматок сала, ковбасу чи пасмо пряжі, пригорщу розчесаного льону, в'язку грибів,— і все це побожно складав у бочку. Окремо стояли бочки для ксьондза, для органіста, для Амброжія, а решта була для старців. Хто не клав нічого в бочки, той клав мідяки в простягнені руки жебраків і бурмотів імена своїх небіжчиків, за яких просив помолитися.

Хор молитов, співів, імен, що їх поминали старці, стогнучим ритмом линув над ворітьми цвинтаря, а люди проходили далі, зникали серед могил, і незабаром скрізь: у хащі дерев, серед засохлих трав, мов світлячки, заясніли, замиготіли вогники свічок.

Тривожний, приглушений шепіт молитов тремтів у тиші. Часом на якій-небудь могилі зривалося гірке ридання, розпачливе голосіння й губилося серед хрестів. Раптом чий-небудь короткий, повний відчаю крик, мов удар грому, краяв повітря, або тихий дитячий плач — сирітська скарга — лунав у темній хащі, мов писк пташеняти.

Хвилинами залягало глибоке мовчання, тільки дерева похмуро шуміли, та линула в небо луна людських ридань, скарг, болючих вигуків, смутку й розпачу.

Люди безшумно блукали серед могил, боязко шепотілись і з тривогою вдивлялись у захмарену далечінь.

— Всі помремо! — зітхали важко, з кам'яною покорою, і брели далі, сідали біля рідних могил, читали молитви або сиділи мовчки, задумливі, байдужі до життя, байдужі до смерті, байдужі до болю, як дерева навкруги, і як ці дерева, тріпотіли їхні серця в невиразному передчутті тривоги.

— Ісусе наш! Боже милосердний! Діво Маріє! — вихоплювалося з сердець, змучених розпачем. Люди підіймали обличчя, сірі й застиглі, мов земля, з очима, тьмяними, як калюжі, що скрізь поблискували в темряві. Важким сонним рухом опускалися на коліна, ніби приносили до ніг Христових свої стривожені серця, і вибухали плачем, повним розпачу й покори.

Куба й Вітек ходили разом з іншими, а коли вже зовсім смеркло, Куба поплентався на старе кладовище.

Тут, на занедбаних могилах, було тихо, порожньо й похмуро, тут лежали забуті, про яких і пам'ять давно вмерла, так само, як дні й часи їхні. Тут тільки кричали зловісно якісь птахи та сумовито шелестіло гілля. Де-не-де ще вціліли напівзотлілі хрести — під ними лежали цілі роди, села, покоління. Тут уже ніхто не молився, не плакав, не засвічував лампад... Лише вітер гудів у гілках і, зриваючи останнє листя, гнав його в ніч, на погибель. Тільки якісь голоси — не голоси, тіні — не тіні билися об голі дерева, мов сліпі птахи, і наче благали милосердя.

Куба витяг з-за пазухи кілька прихованих скибок хліба, покришив їх і, ставши на коліна, розтрусив по могилах.

— Підживися, душе християнська... поминаю тебе у вечірню годину... підживися, душе покутня,— шепотів він тихо й схвильовано.

— А вони візьмуть? — так само тихо й стурбовано запитував Вітек.

— Аякже! Ксьондз їх годувати не дає! В бочки люди на помин інших душ всякого добра накладуть, а цим бідолахам нічого не перепаде. У ксьондза, ба навіть у старця останнього, свині мають корм, а душі грішні голодують...

— А вони прийдуть, Кубо?

— Не бійся! Прилетять усі, хто в чистилищі мучиться. Господь їх у цей день відпускає на землю — своїх відвідати.

— Своїх відвідати! — повторив Вітек і затремтів.

— Та ти не бійся, дурнику! Сьогодні нечистий не має до людей доступу, відганяють його молитви й свічки.