Селяни - Реймонт Владислав

І нікому не можна сказати про це, треба носити в собі, мов розжевріле вугілля, як вогонь, що спопеляє кістки... Ні, ні, це над людські сили!

А через тиждень весілля.

— Хазяїн іде! — несподівано гукнув Вітек, і Антек навіть здригнувся від страху.

Вже вечоріло. Присмерк сипався на землю, мов непрохололий попіл, ще рудий від захованого під ним жару. Догоряла вечірня зоря, бліда від сірих хмар, які вітер гнав на захід і нагромаджував там величезними горами. Ставало все холодніше й холодніше, земля тужавіла, повітря було свіже й різке, мов перед приморозками, і якось особливо чітко лунали всі звуки — голосніший був тупіт і мукання корів, що йшли на водопій, рипіння воріт і журавлів над криницями, собаче гавкання, гомін, вигуки дітей, які чулися з-за ставу. Де-не-де вже світилися вікна хат, і падали на воду довгі, нерівні, тремтячі відблиски. А з-за лісу поволі зводився місяць уповні, величезний, червоний, і небо пломеніло над ним загравою, наче у лісі бушувала пожежа.

Борина переодягнувся у свою буденну одежу і пішов по двору, заглянув у клуню, потім до коней, корів, навіть до поросят, нагримав за щось на Кубу та заодно й на Вітека — чому не доглядає телят — і вони вилізли з загорожі, й товчуться серед корів. Коли він повернувся до хати, там його вже чекали. Сиділи мовчки, втопивши в нього очі, але відразу опустили їх, коли він, зупинившись посеред кімнати, оглянув усіх і сказав глузливо:

— Всі зібрались! Наче на суд!

— Не на суд, а прийшли до вас із проханням,— несміливо відгукнулась Магда.

— А твій чому не прийшов?

— Робота в нього негайна, от він і залишився вдома.

— Еге ж, робота! Знаємо,— багатозначно всміхнувся Борина. Він скинув каптан і почав стягати чоботи. Всі мовчали, не знаючи, з чого почати. Магда відкашлялась і стала вгамовувати дітей, які розпустувались, а Ганка, присівши на порозі, годувала найменшеньке, неспокійно поглядаючи на Антека, який сидів біля вікна і, перебираючи в думках усе, що хотів сказати, весь тремтів він нетерпіння. Одна тільки Юзя спокійно чистила біля печі картоплю, підкидала у вогонь дрова і з зацікавленням поглядала на всіх, не розуміючи, що відбувається.

— Ну, кажіть — чого вам треба? — гостро спитав Борина, роздратований цим мовчанням.

— Та от... Кажи Антеку!.. Прийшли ми до вас поговорити про той запис...— запинаючись, почала Магда.

— Так, запис я зробив, а вінчання в неділю — так і знайте!

— Це ми знаємо, не за тим прийшли...

— А навіщо?

— Ви їй записали цілих шість моргів.

— Записав, бо так хотів, а схочу, то й усе запишу, хоч зараз.

— Коли все буде ваше, тоді й запишете! — відрубав Антек.

— А чиє ж воно? Чиє?

— Наше.

— Дурний ти, як баран! Земля моя — що схочу, те й зроблю з нею.

— А може, і не зробите!

— Ти мені заборониш, чи що?

— Я, і ми всі, а як ні — суд заборонить! — крикнув Антек, спалахнувши люттю і вже не в силах стриматись.

— Судом мені погрожуєш? Судом? Гей, заткни пельку, поки я добрий, бо пошкодуєш! — гримнув Борина, кидаючись до сина з кулаками.

— Скривдити себе не дамо! — заверещала Ганка, схопившись на ноги.

— А ти чого? Принесла в придане три морги піску та стару спідницю і ще будеш тут рота роззявляти?

— Та ви й цього Антеку не дали, навіть тих моргів, що мати залишила, а працюємо на вас, як наймити, як воли!

— Зате врожай з трьох моргів собі забираєте.

А вам обробляємо не три, а двадцять моргів, може, й більш.

— Що ж, коли вам недобре тут, ідіть пошукайте, де краще.

— Нікуди не підемо шукати, бо тут наша земля! Наша з діда-прадіда! — з силою сказав Антек.

Старий з ненавистю глянув на нього і, нічого не відповівши, сів біля печі. Він так розгрібав кочергою головешки, що іскри летіли. Обличчя його було червоне, волосся раз у раз падало на очі, які блищали, наче в дикого кота. Він ще володів собою, та видно було, що ледве стримується.

В кімнаті залягло мовчання, тільки чулося сопіння одних, важке дихання інших. Ганка, стиха схлипуючи, заколисувала дитину, яка раптом розкричалась.

— Ми не проти вашого одруження, одружуйтесь, коли хочете...

— Та хоч би й проти — дуже мене обходить!

— Тільки землю назад заберіть,— додала крізь сльози Ганка.

— Замовчиш ти, чи ні, псякрев? Скиглить і скиглить, мов та сука! — Борина з такою силою ткнув кочергою у вогонь, що головешки посипались на підлогу.

— А ви тихше, вона не дівка ваша, нічого на неї гримати!

— А чого вона верещить?

— Має право, вона свого домагається! — кричав Антек дедалі голосніше.

— Вже коли ви записали на неї шість моргів, то решту перепишіть на нас,— почала Магда тихо.

— Дурна! Гляньте на неї,— мою землю вона ділитиме! До вас на хліб не піду, не турбуйтеся! От вам і все!

— А ми не поступимось. Хочемо, щоб було по справедливості.

— Як візьму ціпок та як покажу вам справедливість...

— Тільки зачепіть — до весілля не доживете!

Сварка дужчала. Батько й син наскакували один на одного, грюкали кулаками по столу, вигукували погрози, згадували всі свої претензії й кривди. Антек так оскаженів, що себе не тямив, раз у раз хапав старого то за плече, то за груди і ладен був його вдарити. А старий ще стримувався, відштовхував Антека, на образи відповідав рідко — не хотів бійки, щоб не влаштовувати посміховиська для сусідів, для всього села.

Обидві жінки плакали, лементували, діти ревли, в хаті знявся такий крик і галас, що Куба й Вітек прибігли знадвору і заглядали у вікна, але нічого не могли розібрати, бо там кричали всі разом, а під кінець, коли вже голосу не вистачило, хрипіли,— і чути було тільки прокльони й погрози... Ганка знову заридала і, прихилившись до печі, вигукувала крізь ридання нестямним голосом:

— Що нам тепер робити? Старцювати, з торбами йти? О, господи Ісусе! Працювали, як наймити, дні й ночі... А тепер що? Покарає вас бог за це! Покарає! Цілих шість моргів записали... Вся одежа матері-покійниці, корали всі, все — кому це, кому? Такій свині! А щоб ти за нашу кривду під тином здохла, щоб тебе черви сточили, затіпанко, шльондро!

— Що ти сказала?! — гукнув Борина, підскочивши до неї.

— Сказала, що шльондра, все село знає... весь світ!

— Не смій чіпати її, голову розтрощу! — і він став трусити Ганку за плечі, але Антек підскочив, затулив дружину й теж почав кричати:

— І я скажу, що паскуда, шльондра, так! Спав з нею, хто хотів! Я!..— гукав він безтямно, повторював усе, що спадало на думку.

Але не договорив — старий, остаточно розлютившись, так ударив його по обличчю, що Антек упав головою на скляну шафку і разом з нею звалився на підлогу. Та відразу ж схопився, весь закривавлений, і кинувся на батька.

Вони зчепились, мов скажені собаки, хапали один одного за груди, кружляли по всій кімнаті, стукались об ліжка, скрині, стіни так, що голови тріщали. Знявся невимовний галас, жінки намагались їх розборонити, але вони повалились на підлогу і, охоплені ненавистю, почуттям взаємних кривд, тягали один одного, душили, терзали.

На щастя, прибігли сусіди й розтягли їх.

Антека перенесли на другу половину хати й відливали водою,— він дуже ослаб від боротьби та втрати крові, і обличчя в нього було все порізане склом.

А старий нітрохи не постраждав, тільки сорочка на грудях була трохи пошматована та подряпане обличчя, яке посиніло від люті. Він з лайкою вигнав усіх, що збіглися в хату, замкнув двері в сіни й сів біля печі.

Однак заспокоїтись не міг: усе згадував сказане про Ягну, і наче ніж повертався в нього в серці.

"Не подарую тобі цього, пес ти такий, ніколи не подарую! — присягався він собі.— Таке сказати про Ягусю!"

Але тут спадало йому на думку все, що він не раз чув про неї, все, що говорили люди вже давно та на що він не звертав уваги. Його обсипало жаром, ставало душно й важко.

— Неправда це, вигадують усе, плетуть на неї, заздрісники! — крикнув він голосно, проте дедалі більше зринав у пам'яті людський поговір. Уже коли рідний син таке каже, чого ж чужим не брехати! Паскуди! Але ця згадка пекла його вогнем.

Юзя прибрала всі сліди побоїща, потім, хоч і з запізненням, подала на стіл вечерю. Та старий покуштував картоплю й поклав ложку: не міг нічого проковтнути.

— Коням корм засипав? — спитав він у Куби.

— Аякже...

— Вітек де?

— Побіг до Амброжія,— щоб Антека оглянув... Обличчя в нього спухло, як горщик,— додав Куба і поспіхом вийшов: ніч була місячна, і він сьогодні збирався в ліс на полювання.— 3 жиру казяться,— пробурмотів він на ходу.

Борина теж пішов на село, але до Ягни не зайшов, хоча у вікнах у неї горіло світло; дійшовши до самих дверей, повернув назад і побрів дорогою до млина.

Ніч була холодна, зоряна, легкий морозець скував землю, високо в небі стояв місяць і світив так яскраво, що став іскрився сріблом, а дерева кидали на порожні вулиці довгі тремтячі тіні. Була вже пізня година, вогні в хатах згасли, тільки стіни ще дужче біліли на тлі безлистих темних садків. Тиша й ніч оповили село, лише млин торохтів та монотонно дзюрчала вода.

Мацей ходив то одним, то другим берегом ставу, не знаючи, куди подітись. Він усе не міг заспокоїтися... де там! Його дедалі дужче мучили гнів і ненависть. Нарешті він пішов до корчми, послав по війта, і мало не до півночі вони пиячили.

Наступного ранку, тільки-но вставши, він одразу заглянув на Антекову половину. Антек ще лежав, обличчя в нього було обв'язане закривавленою ганчіркою. Побачивши батька, він трохи підвівся.

— Зараз же забирайтеся з моєї хати, щоб духу вашого тут не було! — крикнув Борина.— Хочеш воювати, судитися,— іди в суд, подавай на мене скаргу, вимагай свого. Що для себе посіяв, улітку збереш, а тепер забирайся! Щоб очі мої вас більше не бачили! Чуєш? — гримнув він, коли Антек сів на ліжку. Проте Антек не відповів ні слова і почав повільно одягатись.

— Щоб до полудня вас тут не було! — гукнув старий ще раз, уже з сіней.

Антек промовчав, ніби не чув.

— Юзю, поклич Кубу, нехай запряже кобилу і відвезе їхнє добро, куди схочуть!

— А з Кубою щось негаразд, лежить на нарах і стогне. Каже, що зовсім устати не може, бо кульгава нога в нього дуже болить.

— Нога в нього болить! Відпочити йому захотілося, ледареві! — І старий сам почав поратися по хазяйству.

А Куба, видно, справді захворів не на жарт. Він не казав, що з ним, хоча як розпитував його Борина. Відповідав тільки, що хворий, і так стогнав, так охав, що коні іржали, підходили до нар, обнюхували й лизали його обличчя, а Вітек раз у раз носив йому воду у відерці і крадькома прав у струмку якесь закривавлене ганчір'я...

Хазяїн нічого не помічав: він стежив, щоб Антек з родиною швидше виїхав.

І вони збиралися.