Селяни - Реймонт Владислав

Ех, що там — раз козі смерть!

— Ягусю, іди-но сюди, донечко, іди! — покликала Домінікова дівчину, яку саме в цю хвилину війт притиснув до прилавка й нашіптував щось таке, від чого вона голосно сміялась.

— От, Ягусю, Мацей тобі запише ті шість моргів, що біля дороги.

— Спасибі,— шепнула Ягна, простягаючи йому руку.

— Випийте-но з Ягною тієї солоденької!

Випили. Мацей, обнявши Ягну за талію, повів її до компанії, але вона вирвалась і підійшла до братів, з якими базікав і пив Амбро-жій.

Гамір у корчмі дедалі дужчав, народу прибувало; дехто заходив, почувши лункі голоси, подивитися, що тут діється, а дехто для того, щоб з цієї нагоди випити на дурничку.

Навіть сліпий дід з собакою-поводирем опинився тут — він сидів на видному місці, прислухався до розмов і весь час голосно читав молитви, так що його нарешті помітили, і сама Домінікова піднесла йому горілки, закуски й сунула в долоню пару мідяків.

Всі були добре напідпитку, говорили всі разом, обіймалися, цілувалися, кожен був іншому брат і друг, як завжди, коли люди захмеліють.

А Янкель безшумно снував серед них, приносив щоразу нові пляшки та кухлі з пивом і записував крейдою на дверях, хто скільки йому винен.

Борина навіть вчадів від радості — пив, цокався, частував, говорив багато, як ніколи, і весь час тягнувся до Ягусі, шепотів їй ласкаві слова, гладив по обличчю. Непристойно було так, на людях, обняти її й цілувати, а йому цього так хотілося, що він ледве стримувався, і тільки іноді хапав її за стан і тягнув у темний куток.

Домінікова швидко схаменулася, що вже час додому, і стала кликати дітей.

Але Шимек був уже п'яний і, почувши голос матері, тільки підтягнув пояс, грюкнув кулаком по столу й гукнув:

— Господар я, псякрев! Хто хоче, нехай іде... А я хочу пити, то й буду пити... Гей, Янкелю, горілки!

— Тихше, Шимеку, тихше, відлупцює вона тебе! — белькотів Єнджик, теж п'яний як дим, і тягнув брата за каптан.

— Додому, хлопці, додому! — грізно просичала Домінікова.

— Я сам собі хазяїн! Схочу залишитись, то й залишусь і горілку буду пити... Досить ти, мати, наді мною панувала... Не хочеш... вижену! Псякрев!

Але стара вдарила його в груди так, що він захитався і відразу отямився. Єнджик надів йому шапку і вивів на вулицю. Шимека на повітрі, видно, ще більше розібрало: пройшовши кілька кроків, він похитнувся, схопився за тин і почав бурмотіти й вигукувати:

— Хазяїн я, псякрев!.. Земля моя, і воля моя — працювати чи ні... Буду горілку пити. Єврей, рисової!.. бо вижену...

— Шимеку! Шимеку, ради бога, ходім додому, мати йде! — благав його Єнджик, гірко плачучи.

Незабаром їх наздогнали стара з Ягною і витягли з-під тину, де вони вже почали битися і качатися в грязюці.

А в корчмі після того, як пішли жінки, стало тихше, люди поступово розходились, і невдовзі залишився тільки Борина із старостами, та ще Амброжій і сліпий дід, який пив уже разом з усіма.

Амброжій, п'яний до нестями, стояв посеред корчми і то виспівував, то голосно розповідав:

— Чорний був, як чавун... Націлився в мене... та де йому влучити! Встромив я йому багнет у черево... закрутився, тільки хруснуло щось. Перший це був! Стоїмо, стоїмо, і раптом начальник іде... Ісусе Христе, сам начальник! "Хлоп'ята",— каже... "Люди",— каже... Зімкнись,— загорлав раптом Амброжій, виструнчився і поволі позадкував, стукаючи своєю милицею.— Випий зі мною, Петре, випий... сирота я...— пробурчав він невиразно, потім схопився з місця і вийшов з корчми.

Незабаром з вулиці долинув його хрипкий голос. Він щось виспівував.

До корчми зайшов мельник, здоровенний чолов'яга, одягнений по-міському, червонолиций, сивий, з маленькими й бистрими очицями.

— Гуляєте, хазяї? Ого, і війт тут, і солтис, і Борина! Весілля, чи що?

— Та вже ж не що інше! Випий з нами, пане мельнику, випий! — запрошував Борина.

Знову всі випили по черзі.

— Ну, коли так, скажу вам новину — відразу протверезієте! Всі витріщились на нього каламутними очима.

— Слухайте: години ще не минуло, як поміщик продав ліс за Вовчим Долом!

— Ах він живодер, куций пес! Наш ліс продав! — крикнув Борина і, не тямлячи себе, жбурнув пляшку на підлогу.

— Продав! Нічого, і на поміщика закон знайдеться, закон на всякого є! — бурмотів п'яний Шимон.

— Неправда це! Я, війт, вам кажу, що це неправда!

— Він продав, а ми взяти не дозволимо! Богом клянусь, не дамо взяти! — кричав Борина і гатив кулаком по столу.

Мельник пішов, а вони ще довго вночі обговорювали цю подію й погрожували поміщикові.

IX

Після заручин минуло кілька днів.

Дощ ущух, дороги трохи протряхли, тільки в борознах і де-не-де в низинах та на луках сіріли каламутні калюжі, мов заплакані очі.

Настав день поминання померлих, хмурний, без сонця, мертвий.

Навіть вітер не шарудів сухим бур'яном, не гойдав дерева, і вони безсило хилилися до землі.

Глуха гнітюча тиша залягла навколо.

В Ліпцях уже з самого ранку повільно і невтомно гули дзвони,— їхні скорботні, тужні голоси жалібно стогнали в порожніх, туманних полях. Смутком останнього прощання звучали вони в цей сумний день, у день, що вставав, збляклий, повитий млою до самого обрію, де зливаються безкраї далі землі й неба, день синій, мов бездонний вир.

Від вранішніх зір, які блідо горіли на сході, на розтоплену, захололу мідь, з-під синіх хмар пливли зграї ворон і галок.

Вони летіли високо-високо, так що насилу можна було розрізнити їх оком, і вухо ледве ловило їхнє дике жалібне каркання, схоже на стогони осінніх ночей.

А дзвони все гули.

Сумний гімн важко розливався в нерухомому повітрі, стогонами падав на поля, звучав жалобою по селах і лісах, плив по всьому світу, люди, поля і села, здавалося, стали одним велетенським серцем, що вистукувало гірку скаргу.

А птахи летіли, аж ставало дивно й страшно. Вони спускалися дедалі нижче і все більшими зграями, вкриваючи небо, наче сажею, а глухий шелест крил і каркання лунали чимраз голосніше, гуділи, мов близька буря. Птахи описували кола над селом і, наче купа листя, підхопленого вихором, кружляли над полями, падали на ліси, звисали на голих тополях, вкривали липи, біля костьолу, дерева на цвинтарі і в садах, покрівлі хат, навіть тини... Потім, раптом сполохані безупинним гудінням дзвонів, здіймалися вгору і чорною хмарою летіли до лісу, і різкий, пронизливий гамір плив за ними.

— Сувора буде зима! — казали люди.

— До лісу потяглись — це вже, певне, от-от випаде сніг. Дедалі більше людей виходило з хат подивитися, бо ніхто ще не бачив такого величезного згромадження птахів. Дивилися довго, з якоюсь незрозумілою тугою, поки птахи не зникли за лісом. Дивилися, зітхали важко, дехто хрестився, щоб охоронити себе від нечистого. Потім стали збиратися до костьолу, бо дзвони все кликали й кликали. З інших сіл уже йшли люди, бовваніли в тумані на всіх стежках і дорогах.

Глибокий смуток сповнював усіх, якась незвичайна тиша обгорнула серця, тиша скорботних дум і спогадів про вмерлих, про тих, хто вже лежить під цими похилими березами, під цими чорними спорохнілими хрестами.

— Ісусе милосердний! Ісусе! — зітхали люди і, підіймаючи сірі, мов земля, обличчя, довго вдивлялися в небо і йшли молитися за вмерлих.

Село ніби затопила гнітюча тиша; тільки часом долинали сюди від костьолу жалібні благальні співи старців.

І в Борини в хаті було сьогодні тихше, ніж завжди, але під цією тишею причаїлося пекло, готове кожної хвилини вибухнути полум'ям.

Діти вже все знали.

Учора, в неділю, був перший оклик з амвона про майбутній шлюб старого з Ягусею.

В суботу вони їздили в місто, і там, у нотаріуса, Борина записав на ім'я Ягусі шість моргів землі. Додому він повернувся пізно, з подряпаним обличчям: добре підпивши в місті, він поліз був до Ягусі, але скуштував тільки кулаків та пазурів.

Вдома він нікому й слова не сказав, хоч Антек навмисне весь час навертався йому на очі. Він одразу ліг спати, як був, у чоботях і кожусі, а вранці Юзя стала бурчати на нього за те, що він забруднив перину.

— Ну, ну, Юзю, не сердься! Трапляється таке й з тими, хто ніколи не п'є,— сказав Борина весело і вже з самого ранку пішов до Ягни й сидів там до вечора, а вдома його даремно чекали на обід і вечерю.

От і сьогодні він устав пізно — сонце вже давно зійшло,— вдягнув свій найкращий каптан, а святкові чоботи наказав Вітекові намастити салом, потім Куба його поголив, він підперезався, надів шапку і з нетерпінням поглядав крізь вікно на двір — там Ганка вичісувала свого хлопчиська, а йому не хотілося з нею зустрічатися. Нарешті, побачивши, що вона зайшла на хвилину в хату, старий крадькома вибрався у двір — і тільки його в той день і бачили.

Юзя цілий день плакала й метушилася по хаті, наче птах у клітці. Антек згоряв від муки, яка ставала дедалі гострішою і нестерпнішою, не їв, не спав, нічого не міг робити. Його так приголомшила новина, що він був наче божевільний, не розумів, що з ним діється.

Обличчя його потемніло, очі здавалися ще більшими і блищали, наче повні непролитих, застиглих сліз. Він зціплював зуби, щоб не заревти вголос, не вибухнути прокльонами, і все ходив по хаті, по двору, виходив за ворота, на дорогу, повертався і, впавши на лаву біля ґанку, сидів цілими годинами, втупившись в одну цятку, наче захлинався болем, який все зростав і дужчав. Хата завмерла, тільки й чути було в ній плач, зітхання й стогони, ніби після похорону. Двері до хліва й стайні були відчинені навстіж, корови й коні блукали по саду, заглядали у вікна, і нікому було загнати їх назад — лише старий Лапа, гавкаючи, налітав на них, але не міг нічого зробити.

В стайні на нарах Куба чистив рушницю, а Вітек з побожним захватом стежив за його роботою і поглядав у віконце, щоб їх хто-небудь не застукав.

— Оце так гримнуло! Я думав, це пан або лісник стріляє.

— Давно я не стріляв — надто туго набив її, от вона й гримнула, мов з гармати.

— А ви ще звечора пішли?

— Так, пішов я до лісу, на панське поле; туди, на озимину, дикі кози люблять приходити... Темінь була, довго я сидів. Вранці, дивлюсь, олень іде... Я причаївся так, що він підійшов за п'ять кроків до мене... Та я не вистрілив: здоровенний був, як віл,— ні, думаю, не подужаю його! Так і відпустив... А трохи згодом лані вийшли. Намітив я собі найкращу і тільки націлився,— рушниця як гримне! Дуже туго я її набив, у мене навіть плече спухло — так ударило прикладом.