Селяни - Реймонт Владислав

Темрява густішала і вкривала село похмурою сірою завісою, тільки де-не-де вже світилися вогники хат. Завивали на подвір'ях собаки, як завжди перед вечерею.

— Куме! — почав війт, помовчавши.

— Ну?

— Думається мені, Борина гарне весілля справить!

— Або справить, або й ні! — відгукнувся кум сердито: такий вже був він буркотун.

— Справить! Війт тобі каже,— значить, вір! Я вже постараюсь. Таку пару з них з'єднаємо — всім на диво!

— А я так думаю, що кобила не понесе,— у жеребця, видно, клоччя в хвості!

— А це вже справа не наша.

— Як сказати... Діти Боринині нас проклинатимуть.

— Все буде добре,— це тобі війт каже! Вони зайшли в хату Домінікової.

В хаті було ясно, чисто підметено — видно, їх чекали.

Старости прославили бога, привіталися по черзі з усіма (сини Домінікової були теж тут, у хаті), посідали на присунутих до печі ослонах і стали говорити про те, про се.

— Оце холоднеча, ніби вже й мороз заноситься! — почав війт, гріючи руки.

— Не весна надворі, воно й не дивно.

— А капусту ви звезли?

— Залишилося в полі трохи, але тепер туди не добратись,— спокійно відповіла стара, стежачи очима за Ягною, яка під вікном намотувала пряжу. Дівчина була сьогодні така гарна, що війт, чоловік ще молодий, так і водив за нею ласими очима. Нарешті він почав:

— Надворі злива, грязюка, от ми з Шимоном і зайшли до вас по дорозі. Привітали ви нас добре, добрим словом вшанували, то, може, приторгуємо у вас що-небудь, га, мати?

— Що-небудь і деінде приторгувати можна, треба тільки пошукати.

— Правду кажете, матусю, та навіщо нам шукати? Такого товару, як у вас, ніде немає.

— Що ж, торгуйте! — скрикнула Домінікова весело.

— Купили б ми у вас, приміром, теличку...

— Ого! Вона дорога, на абиякому налигачі її не поведете.

— А в нас є шнурок з освяченого срібла, такий, що з нього сам чорт не зірветься... Ну, матусю, скільки? — війт вже витягав пляшку з кишені.

— Скільки? Легко сказати! Молоденька — на дев'ятнадцяту весну тільки звернуло, добра, роботяща. Могла б ще років зо два у матері пожити.

— Марна справа! Чого ж їй так даремно сидіти без приплоду?

— Інша і в матері це зуміє,— буркнув Шимон.

Війт голосно розреготався, а стара тільки очима блиснула і швидко відмовила:

— Шукайте іншу, моя може почекати.

— Звісно, може, та ми іншої такої не знайдемо і такої доброї матері теж.

— Таке кажете...

— Я, війт, це вам кажу,— значить, вірте.

Він дістав чарку, обтер її полою каптана, налив у неї горілки і сказав урочисто:

— Слухайте, Домінікова, що я вам скажу. Я — війт, і моє слово не пташка, що писне, свисне,— і тільки її й бачили! Шимон теж відомо хто,— не волоцюга який-небудь, а хазяїн, дітям батько й солтис! От і міркуйте, які люди до вас прийшли і з чим!

— Та я вже знаю, Петре, розумію.

— Ви жінка тямуща і розумієте, що раніше чи пізніше, а Ягуся мусить піти з дому на своє хазяйство, бо так уже господь бог завів, що батьки дітей викохують не для себе — для інших.

— Ох, правда, правда!

— Так, матусю, і в пісні співається:

Ти рости дочку свою,

А там мусиш ще й додати,

Щоб її забрали з хати!

Так воно вже в світі ведеться, нічого тут не поробиш: Ну, вип'ємо, матусю?

— Хіба я знаю... силувати її не стану... Ну, як, Ягусь, вип'єш?

— Та не знаю... як ви, матусю...— шепнула Ягуся, відвернувшись до вікна почервонілим обличчям.

— Слухняна! Ласкаве телятко дві матки ссе,— серйозно зауважив Шимон.

— Ну, матусю, за ваше здоров'я!

— Пийте з богом! Таж ви ще не сказали, хто жених? — спитала Домінікова, бо не годилося дізнаватися про це зазделегідь, не від старостів.

— Хто? А сам Борина! — війт вихилив чарку.

— Старий! Удівець! — скрикнула вона з удаваним розчаруванням.

— Старий? Гей, не грішіть! Старий, а недавно ще судився за дитину!

— Але ж дитина не його!

— Ще б пак — стане такий господар хтозна з ким зв'язуватись! Пийте, матусю.

— Я б випила, якби не те, що вдівець, та ще й старий. Йому три чисниці до смерті — а тоді що? Діти мачуху виженуть і...

— Мацей казав, що землю на неї запише,— пробурчав Шимон.

— Тільки до шлюбу нехай це зробить! Тоді згода.

Старости помовчали, але через хвилину війт знов налив чарку і підніс Ягні:

— Випий, Ягусю, випий! Сватаємо тобі чоловіка, мов той дуб! Будеш пані, господиня на все село. Ну ж, пий, не соромся, Ягусю!

Ягуся вагалась, червоніла, відверталась, але кінець кінцем, затуляючи обличчя фартухом, випила краплинку, а решту вилила на підлогу.

Тоді чарка обійшла всіх по черзі. Стара подала хліба, солі, потім сухої копченої ковбаси на закуску.

Випили по кілька чарок підряд — і в усіх заблищали очі й розв'язалися язики. Тільки Ягна втекла в комірчину і, невідомо чому, плакала так, що крізь стіни чути було її схлипування.

Мати хотіла бігти до неї, але війт не пустив:

— І теля реве, коли його від матері відлучають... Справа звичайна. Не в далекий світ іде, не в інше село, ще будете втішатися нею... Ніхто її не скривдить,— це я, війт, кажу!

— Так воно так... Тільки я все сподівалась онучат діждати собі на втіху...

— Не турбуйтесь — ще й жнива не почнуться, а вже перше буде!

— Це тільки бог наперед знає, а не ми, грішні. Хоч і випили ми, а в мене чогось серце ниє, наче на похороні.

— Не диво — дочка-одиначка з дому йде, от вас туга й бере... Ну, ще краплинку, горе залляти! Хоч, знаєте, ходімте-но всі до корчми, бо в мене вже й горілки немає, а там наречений дожидає, сидить, мов на жаринах.

— В корчмі будемо заручини справляти?

— Так, по-давньому, як діди наші робили. Це війт вам каже,— значить, вірте!

Жінки причепурились і зібралися йти із старостами.

— Ну, а хлопці невже дома залишаться? Сестрині заручини — і для них свято! — сказав війт, помітивши, що Шимек і Єнджик жалібно й стурбовано поглядають на матір.

— Як же так хату без догляду покинути!

— А ви покличте Агату від Клембів, вона догляне.

— Агата вже старцювати пішла. Ну, кого-небудь дорогою покличемо. Ходім, Єнджику, і ти, Шимеку! Та що ж ви, як старці, йти зібрались — каптани вдягніть! І глядіть мені, нехай тільки хто з вас нап'ється — я йому дам! Корови ще не доєні, для свиней треба картоплю розтовкти — не забудьте!

— Не забудемо, матусю, не забудемо! — боязко бурмотіли сини. Хлопці були високі, аж до стелі, здорові, мов груші на межі, а матір слухали, як підлітки; вона їх тримала залізною рукою,— коли треба, то й на лаву вилазила, щоб їм патли насмикати чи стусанів надавати, аби матір слухали та шанували.

Всі рушили до корчми.

Ніч була темна, хоч око виколи, як завжди в осінню зливу. Вітер віяв нагорі і так шарпав вершини дерев, що вони, гойдаючись із шелестом, аж лягали на тини.

Став плескотів і клекотів у берегах, бризки линули аж на середину дороги й частенько хлюпали в обличчя перехожих.

В корчмі теж було темно, в розбиту шибку віяв вітер, і лампа, яка висіла над прилавком, гойдалась, схожа в півтемряві на золоту квітку.

Борина кинувся їм назустріч і почав з усіма цілуватися та обійматись, розуміючи, що сватання вже прийняли і Ягна — його.

— Ісус сказав: візьми собі, чоловіче, жінку, щоб тобі, бідолашному, не сумно було самому. Амінь! — патякав Амброжій. Він пив, мабуть, більше години, і в нього вже запліталися ноги й язик.

Янкель одразу поставив на прилавок і солодку наливку, і рисову, і чистий спирт, а на закуску — оселедець, коржі з шафраном і якісь особливі булочки з маком.

— Їжте, пийте, люди добрі, брати рідні, християни вірні! — запрошував Амброжій.— Була і в мене жінка, та вже зовсім не пам'ятаю, де... у Франції, здається, ні, в Італії... А тепер залишився я сиротою...

— Пийте, будь ласка, пийте! Петре, починай! — перебив його Борина. Він купив на цілий злотий цукерок і тикав їх Ягусі.— На, Ягусю, на, солоденькі...

— Ну, навіщо ви витрачаєтесь? — Ягна здригнулась від його дотику.

— Не турбуйся, у мене грошей вистачить, ось побачиш! Для тебе пташиного молока дістав би... тобі в мене кривди ніякої не буде! — він став її обіймати, примушував пити й їсти. Ягна приймала все спокійно, холодно, наче це були не її заручини. Вона подумала тільки про одне — чи подарує їй старий перед вінчанням ті корали, про які згадав на ярмарку.

Пили всі, одну чарку за одною, рисову, всуміш з наливкою, і всі говорили разом. Навіть Домінікова захмеліла й розговорилась, аж війт здивувався, яка вона розумна жінка.

Сини теж хильнули, бо війт і Амброжій без упину їх частували й заохочували, кажучи:

— Пийте, хлопці, адже це Ягнині заручини, пийте!..

— Знаємо, знаємо,— відповідали вони хором і навіть намагалися поцілувати в Амброжія руку. А Домінікова відвела Борину до вікна й сказала йому напрямки:

— Ну, Мацею, Ягуся ваша!

— Дякую вам, матусю, за дочку! — Борина обняв її за шию і став цілувати.

— А як же з тим записом? Ви ж обіцяли...

— Запис? А навіщо? Що моє, те й її.

— Еге! Треба, щоб вона перед вашими дітьми голови не хилила, щоб вони її не кривдили.

— Зась їм до моєї землі! Все моє, значить,— і Ягусине.

— Спасибі. Але ви й про те подумайте, що років вам немало, все може трапитись. Як то кажуть:

Смерть не розбирає,

Чи людина, чи тварина —

Всяк умре і всяк загине...

— Нічого, я ще міцний, років із двадцять протримаюсь, не бійтесь!

— Безстрашного вовки з'їли.

— Ну, гаразд, я сьогодні такий радий, що все зроблю. Кажіть, що ви хочете? Хочете, запишу за Ягусею ті три морги, що біля Лукаша?

— Добра псу й муха, коли пес голодний, та ми не голодні! З того, що батько залишив, Ягусі припаде моргів п'ять поля й морг лісу — от і ви запишіть шість. Ті шість моргів біля дороги, де ви цього літа картоплю саджали.

— Найкраще моє поле!

— А хіба Ягуся вибірок, хіба вона не найкраща дівка на селі?

— Правда, правда, через те я її й посватав. Але, бійтесь бога, Домінікова, шість моргів — це ж який шматок, ціле господарство! Що діти скажуть?

Він чухав потилицю, гострий жаль краяв йому серце: як віддати стільки найкращої землі!

— Ви ж розумна людина, Мацею, самі розумієте... Мені що треба? Дочку забезпечити. Цієї землі, поки ви живі, ніхто не забере. Те, що Ягусі по справедливості після батька належить, буде ваше — навесні землеміра привезу, і можете засівати. Бачите, вас ніхто скривдити не хоче. То запишите ці шість моргів?

— Гаразд, для Ягусі запишу.

— Коли?

— А хоч би й завтра!.. Ні, в суботу в костьолі на оклик подамо, і відразу в місто поїдемо.