Селяни - Реймонт Владислав

Сама нічого не кажи і не придумуй! — не твого розуму це справа; тільки, коли треба буде, зареви, кланяйся батькові в ноги й проси. Та слухай гарненько, що батько скаже та що Антек йому раніше говоритиме...

Так він довго її навчав, а сам усе поглядав у вікно — чи не видно на мосту Борини.

— Я загляну на млин, довідаюсь, чи змололи наш ячмінь,— сказав він нарешті. Йому не сила було чекати вдома.

Коваль ішов повільно, часто зупинявся і міркував: "Хто його знає, що він ще втне! Мене вилаяв, а все-таки може зробити так, як я йому радив... От і добре, що при Магді розмова буде... А не зробить так,— значить, вони з батьком посваряться, і старий його вижене... Що ж, так чи так, а я все одно шматочок собі вхоплю".

Він радісно засміявся, потер руки, потім щільніше насунув картуз і застібнувся — було вітряно, від ставу віяло пронизливим холодом.

— Заморозки будуть чи знову злива? — пробурмотів коваль, зупинившись на мосту й дивлячись на небо. Хмари бігли низько над землею, важкі, брудно-сірі, мов отари немитих баранів.

Став глухо клекотів і часом хлюпав хвилею на берег, на якому між чорних вільх і гіллястих верб де-не-де червоніли хустки жінок, що прали білизну і завзято стукотіли праниками. На дорогах було порожньо, тільки гуси цілими зграями порпалися в затужавілій грязюці й по канавах, засипаних опалим листям та сміттям, і біля хат галасували діти. На тинах заспівали півні,— може, віщуючи зміну погоди.

— На млині я його швидше дочекаюсь! — прошепотів коваль. Антек після того, як пішов коваль, почав завзято різати січку і, захопившись роботою, до полудня встиг нарізати стільки, що Куба, який приїхав з лісу, так і ахнув:

— Ну-ну! Тепер на цілий тиждень вистачить! — радів він так голосно, що Антек отямився, кинув усе й пішов у хату.

"Будь що буде, а я сьогодні ж поговорю з батьком! — вирішив він.— Коваль — шахрай, іуда, але, мабуть, він добру пораду дав. У нього тут, напевно, і свій розрахунок є..."

З цими думками про коваля він увійшов до хати, заглянув на батькову половину, але відразу ж пішов, бо там сиділо душ з двадцять дітей, які хором читали вголос по складах. Їх навчав Рох — він суворо стежив, щоб вони не пустували, ходив навколо з чотками в руках, слухав, часом поправляв когось або смикав за вухо; декого гладив по голові і часто, сідаючи поруч, терпляче пояснював, що написано в книжці, потім запитував учнів, і діти, намагаючись перекричати одне одного, мов індики, яких дражнять, всі разом відповідали так голосно, що чути було аж надворі.

Ганка варила обід і розмовляла із своїм батьком, старим Билицею, який рідко заходив до неї,— він усе хворів і вже ледве рухався.

Старий сидів біля вікна, спершись руками на палицю, і водив очима по кімнаті, дивився то на дітей, що заховалися в куток, то на дочку. Волосся в нього було біле, як молоко, губи тремтіли, і в грудях завжди щось хрипіло, а голос був слабенький, наче пташиний.

— Снідали ви вже? — спитала Ганка тихо.

— Е... сказати правду, Веронка забула мені дати... а я не нагадував.

— У Веронки навіть собаки голодують, вони частенько до мене сюди їсти прибігають! — вигукнула Ганка. Вона посварилася із старшою сестрою ще минулої зими за те, що та після материної смерті забрала все, що залишилось, і не хотіла віддавати. Сестри з того часу майже не зустрічались.

— Адже й у них не густо, ні,— тихо захищав Веронку батько.— Стах найнявся до органіста хліб молотити, там його й годують і платять по сорок грошів на день. А вдома стільки їдців, картоплі й тієї не вистачає... Правда, дві корови у них... і молоко є... Веронка носить до міста масло й сир, дещо вторговує... Але мене вона частенько забуває нагодувати... та й не диво... стільки дітлахів! Вона й сукно людям тче, і пряде, працює, як віл... А скільки там мені треба? Тільки б вчасно та щодня...

— То переходьте навесні до нас, якщо вам у цієї суки так погано.

— Та я ж не скаржусь, не нарікаю... Тільки... тільки...— голос його раптом урвався.

— Гусей у нас пасли б, дітей доглядали.

— Та я б усе робив, Ганнусю, усе! — шепнув він тихо.

— В хаті місце є, поставимо ліжко, щоб вам тепліше було.

— Та я і в хліві, і в стайні спати можу, тільки б у тебе, Ганнусю, тільки б туди не повертатись... Тільки б...— він наче захлинувся цим благанням, і сльози закапотіли із запалих, почервонілих очей.— Перину вона в мене забрала, каже, що дітей вкривати нічим... Це правда, мерзли дітлахи, я сам їх до себе брав... та кожух мій зносився і зовсім вже не гріє... І ліжко в мене забрала, а на моїй половині холодно... Дрівець жодного полінця не дає. І кожною ложкою страви дорікає... Старцювати жене, а в мене сили немає, я й до тебе ледве доплентався.

— Господи Ісусе! Чому ж ви ніколи нам не казали, що вам так погано?

— Як же... дочка вона мені! А Стах — добра людина, тільки все на заробітках...

— Проклята! Взяла половину землі і півхати, і все, а з батьком от що робить! До суду треба подати! Вони повинні вас годувати, і паливо давати, і одежу всю, яка потрібна, а ми — двадцять карбованців на рік... Адже ми й борг виплатили... хіба не правда?

— Правда.. Ви по совісті... А вона й ті ваші кілька злотих, що я собі на похорон беріг, вициганила в мене. Та й як не дати... дочка!

Він замовк і сидів тихий, зіщулений, схожий швидше на купу дрантя, ніж на людину.

А після обіду, тільки-но прийшла ковалиха з дітьми, старий узяв клуночок, який йому потай зібрала Ганка, і крадькома вибрався з хати.

Борина на обід не прийшов.

Ковалиха вирішила чекати його хоч би й до ночі. Ганка налагодила біля вікна ткацький верстат і натягла основу. Вона тільки зрідка й несміливо вставляла слово в розмову Антека з сестрою. Антек виливав перед Магдою всі свої кривди й жалі, а та йому підтакувала. Але це тривало недовго, бо прийшла Ягустинка. Увійшовши, вона відразу сказала, нібито між іншим:

— А я від органіста до вас забігла, мене туди прати покликали. Щойно були в них Мацей і Ягна — приходили на весілля кликати. Органіст обіцяв прийти. Звісно, свій до свого, багач до багача тягнеться! І ксьондза теж кликали.

— І його велебність теж! — вигукнула Ганка.

— А що ж, святий він, чи що? Казав, що, може, прийде. Чому не піти — чи молода не вродлива, чи на цьому весіллі страв добрих і питва всякого не наготують? Мельник і мельничиха теж обіцяли з дочкою прийти. Ого! Відколи Ліпці стоять, такого весілля ще ніхто не бачив! Уже я знаю: ми з Євкою, мельниковою наймичкою, куховарити будемо. Порося їм Амброжій заколов, ковбаси готують...

Ягустинка раптом замовкла, бо ніхто не обізвався до неї й словом, ніхто не спитав нічого. Всі сиділи похмурі. Вона уважно придивилася до їхніх облич і скрикнула:

— Еге, та ви тут щось надумали!

— Надумали чи ні, це вас не обходить! — відповіла Магда так гостро, що Ягустинка образилась і пішла на другу половину, до Юзі, яка розставляла на місця лави й табуретки, бо учні вже порозходились, а сам Рох пішов у село.

— Звичайно, батько на себе грошей не пошкодує,— сказала Магда ображено.

— У нього на все вистачить! — зауважила Ганка і відразу змовкла, злякана грізним поглядом Антека. Вони сиділи, майже не розмовляючи, і чекали. Часом хто-небудь скаже слово,— і знов гнітюча, важка мовчанка.

На ґанку перед вікнами Вітек з дітворою виробляв такі штуки, що Лапа оглушливо гавкав.

— Грошей у нього, мабуть, теж немало,— він весь час що-небудь продає, а не витрачає.

У відповідь на сестрині слова Антек тільки рукою махнув і вийшов на подвір'я. Нудно йому було в чотирьох стінах, і зростала в ньому якась тривога й страх,— він і сам не знав, чому. Він нетерпляче дожидав батька, але подумки радів, що його так довго немає. "Не про землю ти думаєш, а про Ягусю",— згадались йому слова, які вчора сказав коваль.

— Брешеш, собако! — крикнув він шалено.

Він почав обставляти стіни знадвору. Вітек підносив йому сухий мох і листя, набираючи їх з купи. Антек запихав їх у щілини і закладав жердинами. Але руки в нього тремтіли, він раз у раз кидав роботу і, прихилившись до стіни, крізь голі безлисті дерева дивився на став, де на тому березі видно було Ягусину хату.

Ні, не любов у ньому зростала, а злоба і тисячі думок і почуттів, таких схожих на ненависть, що Антек навіть сам здивувався. "Сука, кинули їй кістку, вона й пішла!" — думав він. Але прилинули спогади, виповзли звідкілясь — чи з оголених ланів, чи з доріг, чи з почорнілих садків — і обсіли серце, чіплялись за думки, вертілися перед очима. На чолі йому виступив піт, очі заблищали, гаряче вогненне тремтіння пронизало всього. Ех, он там у садку... а потім у лісі... і коли разом поверталися з міста!..

Ісусе!.. Він навіть похитнувся — так виразно побачив раптом перед собою її розчервоніле обличчя, що дихало пристрастю, її блакитні очі й пухкі губи, такі червоні й такі близькі, що їхній подих віяв на нього жаром. Почув і цей голос, тихий, уривчастий, повний любові й вогню: "Антосю! Антосю!" Вона нахилялась до нього так близько, що він всю її відчував біля себе — груди, руки, ноги.

Він аж протер очі, відганяючи від себе чарівне видіння. Вся його злість танула, мов бурульки на стрісі, коли розтопить їх весняне сонце, і знову збуджувалось кохання, болюча туга підіймала гадючу голову, така страшна туга, що хотілося битись головою об стіну і кричати, кричати!

— А хай воно все щезне! — крикнув він раптом, отямившись, і швидко глянув на Вітека: чи не догадується той?

От уже три тижні він жив, ніби в гарячці, чекаючи якогось чуда, і нічого не міг придумати, нічому не міг перешкодити. Не раз зринали в голові божевільні думки й рішення, і він біг, сподіваючись побачити її. Хіба одну ніч в дощ і холод блукав він, мов пес, навколо її хати? Але вона не виходила, ховалась від нього, здалека обминала, побачивши на дорозі.

Що ж, ні, то й не треба! В ньому зростала дедалі більша лють — проти неї, проти всього на світі. Якщо вона виходить за батька, значить, вона — чужа, вона — зайда, приблудний пес, злодій, який краде в їхньої родини найвище благо — землю. Таку палицею треба забити на смерть!

Скільки разів хотілось йому піти до батька й сказати: "Не можете ви одружитися з Ягною, вона — моя!" Але в нього волосся догори ставало від жаху: що скаже на це батько, люди, село? Ягна ж стане його мачухою, все одно що матір'ю — як же це можна, як можна? Адже це гріх, великий гріх! Він боявся й думати про це, серце завмирало від невимовного жаху перед якоюсь страшною божою карою...