Селяни - Реймонт Владислав

Адже й коваль теж розповідає про заморські краї, а сам усе це з газет вичитав.

— Не плетіть казна-чого, Ягустинко, сам ксьондз матері казав, що це правда.

— Ну, коли вже так... Звісно, Домінікова в плебанії все одно, як у себе вдома, і завжди знає, коли в ксьондза живіт болить,— на те вона й лікарка!

Ягна замовкла, але відчула велике бажання штрикнути Ягустинку ножем, яким різала капусту, коли після її слів у хаті гримнув дружний сміх. Тільки Уліся Гжегожова не сміялась і, нахилившись до Клембової, спитала:

— А звідки він, цей прочанин?

— Звідки? Хто ж його знає! З усього світу! — Клембова нахилилась, взяла головку капусти і, обрізаючи листя, заговорила швидко й голосно, щоб чули й інші:

— Кожні три роки приходить взимку в Ліпці й живе в Борини... Наказує себе звати Рохом, та це, мабуть, не його ім'я... Жебрак він чи, може, ні — хто його знає. Але людина побожна й добра. Тільки йому сяйва над головою бракує, а то був би зовсім, як святий на іконі. Є в нього чотки, освячені біля Христової труни. Картинки дарує дітям святі і ще такі, на яких королі намальовані, що з нашого народу походили. Є в нього книжки й про божественне, і такі, в яких написано про все, що в світі діється. Читав він одну моєму Валеку, то я із старим слухала, та тільки забула, про що там, бо зрозуміти важко. А побожний який! Часом півдня молиться на колінах біля хреста на дорозі або в полі, але в костьол тільки до обідні ходить. Ксьондз запрошував його до себе жити в плебанію, то він йому сказав: "Я з народом бути повинен. Моє місце не в хоромах". Люди думають, що він, мабуть, не з селян, хоч і говорить, як ми. А вчений який: з євреєм по-німецьки розмовляє, а в Джаз-говій Волі у маєтку в поміщика, з панянкою, що їздить лікуватися в теплі краї, ще якось по-іншому, по-закордонному розмовляв. І ні в кого нічого не бере — тільки трохи молока та хліба окраєць, і то недурно, він за це дітей вчить. Кажуть...

Клембова не договорила, бо дівчата раптом розреготались, аж попадали на підлогу. Та й усі сміялись, дивлячись на Кубу. Він ніс капусту, його хтось штовхнув, і він простягся на підлозі посеред хати, а качани розкотилися в усі боки. Куба кілька разів пробував підвестись, але тільки-но стане накарачки, як його штовхнуть, і він падає знову. Нарешті Юзя за нього заступилась і допомогла йому встати. Але й лаявся ж він, ох, і лаявся ж!

Всі говорили неголосно, та гомін був такий, як у вулику, коли рояться бджоли. Тільки й чути було жарти, сміх, очі іскрилися радістю, всі обличчя всміхались. А робота йшла своєю чергою, листя хрумтіло під ножами, качани, мов кулі, летіли на простелену ряднину, на якій зростала дедалі вища купа. Біля печі Антек шаткував капусту над великим цебром. Він скинув каптан, залишився в самій сорочці й смугастих штанях з домотканого сукна, обличчя його розчервонілось, чуб розпатлався, чоло було всіяне краплинами поту. Він працював ретельно, але встигав і сміятись, і жартувати,— і такий був гарний, що Ягна задивилась на нього, мов на картину. Та й не тільки вона... Антек часом зупинявся, щоб перепочити, і так весело поглядав на неї, що Ягна червоніла й опускала очі. Ніхто не помічав цього, крім Ягустинки, а вона, вдаючи, ніби нічого не бачить, вже міркувала, як розкаже про це всьому селу.

— А знаєте, Марциха, здається, родила,— почала Клембова.

— Це їй не первина — щороку з нею буває.

— Не молодиця — вогонь, дитина в неї кров від голови відтягає,— сказала Ягустинка і зібралася ще щось додати, але інші жінки напали на неї, навіщо вона при дівчатах говорить про такі речі.

— Не турбуйтесь, вони ще й не те знають! Такі тепер часи, що навіть дівчиську, яке гусей пасе, і не кажіть, ніби лелека дітей приносить,— засміється вам в очі! Не так раніше бувало, ні.

— Ну, ти все знала, коли ще корови пасла,— серйозно зауважила стара Вавжониха.— Хіба я не знаю, що ти виробляла на пасовиськах?..

— А коли знаєш, то й знай про себе,— сердито гримнула на неї Ягустинка.

— Я тоді вже одружена була... з Матеушем, либонь... Ні, з Міхалом... Так, з Міхалом, бо Вавжон був у мене третій,— бурмотіла Вавжониха, плутаючись у спогадах.

— Ой, сидите ви тут і не знаєте, що трапилось! — крикнула, вбігаючи в хату, задихана Настуся Голуб, сестра Матеуша.

З усіх боків посипались запитання, всі очі втупилися в Настусю. — У мельника коні вкрали!

— Коли?

— Та з півгодини тому буде, не більш. Щойно Янкель розказав Матеушу.

— Янкель усе відразу знає, а інколи й трохи раніше.

— А коні ж які! Мов змії!

— Їх із стайні вивели. Наймит пішов до млина по дерть, повернувся, дивиться — ні коней, ні упряжі, а пес у будці лежить, отруєний.

— Як тільки зима підходить, так і починають бешкетувати!

— Що ж, коли злодіям ніякого впину немає! Що йому зроблять? Посадять в тюрму, годуватимуть, відсидиться в теплі, з іншими злодіями там заприятелює, а коли випустять, ще спритніше крастиме,— бо вчений.

— Якби в мене коня вкрали і я б злодія впіймав,— убив би на місці, мов скаженого собаку! — крикнув хтось із хлопців.

— І варт було б! Тільки дурні шукають справедливості в цьому світі. Кожен має право за свою кривду відплатити.

— Спіймати б такого та всією громадою вбити — тоді й відповідати не довелося б: хіба всіх засудиш?

— Пам'ятаю, одного разу зробили так у нас... тоді я вже за другим чоловіком жила, ні, здається, ще за Матеушем.

Але ці міркування припинив Борина, який зайшов до хати.

— Так тихо ви тут шепочетесь, що аж на тому боці ставу чути! — заволав він весело і, скинувши шапку, став вітатися з усіма по черзі. Старий, мабуть, був напідпитку, бо почервонів, як рак, розстебнув каптан і говорив голосно й багато, проти свого звичаю. Йому дуже хотілося підсісти до Ягусі, але ніяково було на очах в усіх, поки вони ще не заручені. Він тільки весело заговорював з нею і поглядав з задоволенням: така гарна вона була сьогодні та ще й одягла хустку, яку він їй подарував.

Вітек з Кубою перенесли до пічки довгий стіл, Юзя витерла його чистою ганчіркою і почала розставляти на ньому миски й ложки.

А Борина виніс з комори велику черевату сулію горілки і став обносити гостей по черзі та цокатися з ними.

Дівчата ніяковіли й відмовлялися. Хтось із хлопців сказав:

— Ласі до горілочки, як кіт до молока, а ще й умовляти їх треба.

— Сам ти п'яниця, завжди сидиш у Янкеля, то й думаєш, що всі такі!

Дівчата, відвернувшись і затуливши обличчя руками, випивали ковток, решту виливали на підлогу, кривилися, говорили: "Міцна",— і віддавали чарку Борині.

Тільки Ягна вперлася й так і не випила, хоч як її просили.

— Я навіть смаку горілки не знаю, та мені це й не цікаво,— говорила вона.

— Ну, сідайте, люди добрі, підживіться трохи! — запрошував старий.

Після довгих церемоній, всі, як годиться, посідали за стіл і почали поволі їсти, весь час перемовляючись.

З мисок линула пара, оповиваючи гостей хмарою, і чути було тільки, як стукотять ложки та плямкають роти; часом вихоплювалося голосно сказане слово.

Вечеря була на славу, аж люди дивувалися: і картопля з підливкою, і тушене м'ясо з ячною кашею, і капуста з горохом. Пригостили всіх на славу! До того ж і Борина частував гостей, а Юзя й Ганка підкладали страви в миски.

Вітек підкидав у пічку сухі поліна, і вогонь весело тріскотів, а Куба, поки вечеряли, зносив капусту й складав на купу. Він жадібно вбирав у себе смачні пахощі, облизувався й зітхав:

"Півбика, здається, з'їв би з одною або й двома мисками каші... А ці падлюки жеруть, наче зголоднілі коні... і кісточки людині не залишать",— думав він з прикрістю, підтягуючи пояс, бо в нього аж бурчало в животі від голоду.

Але гості хутко скінчили їсти, почали вставати з-за стола й дякувати хазяям.

— На здоров'я, гості любі, на здоров'я!

Знявся гомін. Люди виходили на двір, хто — провітритись і розім'яти кістки, хто — подивитися на небо: чи не роз'яснюється, а хлопці — погомоніти на ґанку з дівчатами.

Куба вже сидів на порозі з мискою на колінах і вминав, аж за вухами лящало, не звертаючи уваги на Лапу, який всіляко нагадував про себе. Нарешті Лапа, побачивши, що нічого не випросить, вибіг на ґанок, до інших собак, які гризлися за кістки, що їх повикидала Юзька.

Всі вже знову взялись до роботи, коли увійшов Рох і привітався.

— Слава Ісусу!

— Навіки-віків,— відповідали йому хором.

— Як то кажуть, поспішай їсти, поки є в мисці... Хоч ви й спізнилися на вечерю, але й для вас вистачить,— гукнув Борина, підсуваючи йому ослінчик до печі.

— Дай мені, Юзю, молока й хліба, з мене досить.

— Є ще трішечки м'яса...— сказала Ганка несміливо.

— Ні, дякую, я м'яса не їм.

Люди спочатку примовкли і з доброзичливою цікавістю придивлялись до Роха, та коли він сів вечеряти, розмови й жарти почалися знову.

Лише Ягна частенько з зацікавленням поглядала на прочанина.

"...От на вигляд людина, як усі, а побувала біля труни Христової, півсвіту обійшла, стільки чудес бачила... Як воно в цьому далекому світі? Якими дорогами треба йти, щоб до нього потрапити?.. Адже навколо села, поля, ліси, а за ними — знову села, поля, ліси дрімучі... Мабуть, миль сто треба пройти або й тисячу",— думала Ягна і дуже їй хотілося розпитати Роха. Але хіба можна? Ще висміють її...

Петрек Рафалів, який недавно повернувся з війська, приніс з собою скрипку, настроїв її й почав награвати різні пісні.

Залягла тиша, тільки дощ стукотів у шибки, і собаки гавкали біля хати. А хлопець грав все нові й нові пісні й смичком так водив, що звуки ніби самі линули із скрипки... Грав духовні пісні — мабуть, для прочанина, який не зводив з нього очей. Потім заграв інші, прості — наприклад, про Яся, що іде на війну. Цю пісню дівчата частенько співали в полі. І такі жалібні звуки линули з його скрипки, що у всіх навіть мороз пробігав по спині, а Ягуся, яку музика завжди дуже хвилювала, раптом розплакалась, і сльози струмком потекли в неї по щоках.

— Перестань грати, бач, Ягуся плаче...— скрикнула Настуся.

— Ні... нічого, це я так... мене завжди хапає за серце музика... нічого,— шепотіла засоромлено Ягуся, закриваючи обличчя фартухом.

Нічого не допомагало, сльози самі мимоволі лилися з очей від незрозумілого смутку, від дивної туги невідомо за чим.

Скрипаль грати не переставав, але тепер він рвонув браву мазурку, а за нею — обертас, такий веселий, що дівчата не могли всидіти на місці.