Селяни - Реймонт Владислав

Вона блукала навколо нього, кружляла, наче метелик навколо вогню, не могла не кружляти, бо її нестримно вабило до нього. Вона вже бездумно віддавалася цій солодкій силі, на бурхливим хвилям, які несли її в омріяний світ щастя. Вона віддавалась своїй любові всім серцем і душею, навіть не думаючи про те, на який берег її винесе, яка її чекає доля.

І пізно вночі, коли вона лягала спати, і вранці, коли вставала, серце її промовляло завжди одне, як молитву:

"Побачу його! Знову побачу!"

Коли вона стояла навколішки перед вівтарем, і ксьондз виходив правити обідню, і лунали ніжні звуки органа, і в хмарах кадильного диму чути було палкий шепіт молитов, а Ясь, весь у білому, стрункий, вродливий, склавши руки, поволі проходив у цьому диму й різноколірних променях, що падали з шибок, Ягусі іноді здавалося, що це ангел зійшов з образа і з ясним усміхом іде до неї. І тоді вона молитовно дивилась на нього, перед нею відкривався рай, вона падала ниць, припадаючи губами до тих місць, де ступала його нога, і, охоплена захватом, шепотіла з усією силою людського щастя:

— Святий! Святий! Святий!

Не раз бувало — обідня скінчиться, розійдуться всі, і в збезлюднілому костьолі Амброжій побрязкує ключами, а вона все ще стоїть на колінах, дивлячись на те місце, де стояв Ясь, поринувши у тишу, в радість, що мучить до болю, і, мов важке й чисте зерно, мимоволі котилися в неї з очей сльози.

Кожний день став для неї святом, бо в душі її відбувалась урочиста літургія вічної радості. І коли вона йшла в поле, їй про те ж саме шелестіло стигле колосся, дзвеніла спалена сонцем земля й сади, що схиляли обважніле від плодів гілля. Далекі ліси і мандрівниці хмари, і піднесена над землею свята чаша сонця — все співало разом із її душею молитву щастя й подяки.

Господи, який прекрасний світ, коли на нього дивляться очі закоханих!

І яка ж дужа людина, коли кохає! З самим богом, здається, стала б вона на двобій, смерті не піддалася б, змагалася б навіть із долею. Життя для закоханого — вічне свято, найнікчемніше створіння дороге йому, наче брат рідний. Він ладен на колінах дякувати кожному дневі, благословляти кожну ніч, щохвилини ладен роздарювати людям всього себе, і все-таки залишається багачем; все прибуває в нього і сил, і любові, і чудових днів.

Душа закоханого ширяє над землею, вдивляється в зорі зблизька, зухвало сягає в небо, мріє про вічне щастя, бо здається їй, що немає ні меж, ні краю її силі і її любові.

Те саме відчувала й Ягуся.

Були звичайні дні тяжкої праці, дні приготувань до жнив, і вона працювала без утоми, виспівуючи, мов жайворонок, і вся променіла щастям. Розквітла, мов троянда в її садку, струнка, як рожа, завжди весела, вона приваблювала всі очі, чарувала людей, і навіть старі люди не могли відірвати від неї очей, а хлопці знову крутились навколо, як бувало, зітхали й годинами простоювали біля її хати, але Ягна гнала всіх.

— Хоч би ти навіть у землю вріс — однаково нічого не вистоїш!— казала вона, глузуючи.

— З усіх кепкує! А гарна, як панянка,— скаржились хлопці Матеушу, а він тільки сумно зітхав, бо й сам добився небагато,— тільки того, що міг іноді зайти до них смерком, поговорити з Домініковою і дивитися на Ягусю, що поралася по хазяйству, та слухати, як вона наспівує.

І він дивився й слухав так жадібно, що виходив звідти щоразу похмуріший і дедалі частіше зазирав до корчми, а потім бешкетував удома. І, звичайно, найбільше попадало Терезці. Вона чахла з горя, і раз, зустрівши Ягусю, повернулася до неї спиною й плюнула. Але замріяна Ягуся пройшла, навіть не помітивши її.

Терезка сердито сказала дівчатам, що прали в ставу:

— Бачили, яка пава! Пройде — і ні на кого не гляне.

— А причепурилася, мов на храмове свято!

— До обіду коси свої розчісує!

— І завжди купує собі стрічки та всякі обнови,— перемовлялися заздрісниці.

Останнім часом тільки-но Ягна з'являлася на вулиці, як знову її проводжали погляди, гострі, мов пазури, і отруйні, мов змії. При всякій слушній нагоді жінки судили її й паплюжили на чому світ стоїть,— не могли вони їй подарувати того, що вона одягалася краще за всіх, була вродливіша за всіх, що на неї задивлялися чоловіки й хлопці.

— Чваниться так, що просто стерпіти не можна!

— А одягається, мов пані! І звідки тільки гроші на це беруться?

— Еге, дурно вона, чи що, перед війтом стелеться?

— Кажуть, і Антек не скупує,— казали одна одній на вухо молодиці, збираючись у Плошкової на подвір'ї.

— Потрібна вона Антекові, як собаці п'ята нога,— встряла в розмову Ягустинка.— Ні, в неї вже хтось інший є на прикметі! І вона так багатозначно посміхнулась, що жінки стали її благати, щоб вона сказала — хто. Проте Ягустинка не пробовкнулася і тільки під кінець сказала:

— Я пліток не розношу. Є у вас очі — самі дивіться! І відтоді сто пар очей ще пильніше стали вистежувати кожен Ягусин крок, мов гончаки — зайця.

А Ягуся, хоч і помічала на собі ці косі, пильні погляди, про що не здогадувалась. Їй було до всього байдуже, коли вона могла завжди бачити Яся, тонути в його очах.

Мало не щодня вона заходила тепер до органіста, і завжди в ті години, коли Ясь бував вдома. Він сідав біля неї, і вона, відчуваючи на собі погляд, завмирала від насолоди, її обсипало жаром, ноги тремтіли, а серце молотком стукотіло в грудях. А коли Ясь у другі кімнаті навчав сестер, вона, затаївши подих, слухала його голос, мов солодку музику. Навіть його матері це раз упало в око.

— Чого це ти так дослухаєшся?

— Бо пан Ясь говорить по-вченому, нічого не можна зрозуміти.

— Ще чого захотіла! — поблажливо усміхнулась органістиха. Адже він не в абиякій школі вчиться! — І вона завела нескінченну розмову про сина. Стара ставилась до Ягни прихильно й охоче запрошувала її, бо Ягна завжди радо допомагала в усякій робот і до того ж частенько приносила що-небудь: то грушки, то ягоди, іноді й грудку свіжого масла.

Ягуся слухала її розповіді про сина завжди з однаковим захватом, але тільки-но Ясь виходив з дому, вона теж квапливо йшла, кажучи, що поспішає до матері. Вона любила здалека стежити за Ясем і не раз, причаївшись у житі або за деревом, подовгу дивилася на нього, і серце її повнилось такою ніжністю, що вона не могла стримати сліз.

Але найдорожчі їй були ті короткі, теплі, ясні ночі, коли вона, тільки-но мати засне, виносила постіль у сад і, лежачи горілиць та дивлячись у небо, що синіло крізь гілля, поринала в бездонні, солодкі мрії.

Гарячий подих ночі пестив їй обличчя, зорі зазирали у широко розплющені очі, голоси запашної, сповненої хвилюючої палкої жаги темряви, задиханий шепіт листя, сонне дзижчання якихось комах, шелести, схожі на придушене зітхання, поклики, які линули наче з самої землі, чийсь тривожний сміх — вливалися в неї дивною музикою, обсипали жаром, тремтінням, стискували їй горло, обіймали такою млостю, що вона важко, мов достиглий плід, падала на холодні росяні трави... і лежала безвладно, сповнена святої, животворної сили, наче гілля, обважніле від плодів, наче лан стиглої пшениці, що от-от похилиться під серпом, наче ті птахи чи поривчастий вітер, що їм байдуже, яка чекає їх доля.

Так збувала Ягуся короткі теплі ночі і спекотливі задушливі липневі дні, і вони линули, мов солодкі, завжди жадані сни.

Вона ходила, наче уві сні, ледве відрізняючи день від ночі.

Домінікова почувала, що з дочкою діється щось незвичайне, але не розуміла нічого, і тільки раділа її несподіваній палкій побожності.

— Повір мені, Ягусь, хто з богом, з тим бог! — весь час казала вона їй ласкаво.

Ягуся тільки всміхалася, сповнена тихого щастя й покірного чекання.

Якось удень вона зовсім несподівано здибала Яся — сидів на межі з книжкою. Повертати назад було пізно, і вона зупинилася перед ним, зашарівшись і знітившись.

— Що ви тут робите? — прошепотіла, побоюючись, чи не догадується Ясь про її почуття.

— Сідайте. Ви, мабуть, стомилися.

Вона вагалась, але Ясь потягнув її за руку, і вона сіла поруч, поспіхом заховавши під спідницю босі ноги.

Ясь теж, здавалося, зніяковів, і якось безпорадно позирав навкруги.

В полі було безлюдно, мов далекі острівці, здіймалися над нивами ліпецькі хати й сади. Вітер тихенько бавився колоссям, пахло нагрітим сонцем, житом і материнкою. Якийсь птах пролинув над їх головами.

— Страшенна спека сьогодні! — сказав Ясь, щоб якось почати розмову.

— Та й учора ще й як припікало!

Радість і страх так стиснули Ягусі горло, що вона ледве вимовила ці слова.

— Не сьогодні-завтра почнуться жнива.

— Авжеж...— підтвердила вона, піднявши на нього очі.

Ясь усміхався і намагався говорити невимушено, навіть жартівливо.

— А ви, Ягусю, що день, то гарнішаєте!

— Яка вже моя краса! — Вона зашарілась, очі її потемніли, по губах перебіг усміх стримуваної радості.

— Ви, Ягусю, справді не хочете заміж іти?

— І не думаю! Мені й самій добре.

— Невже вам ніхто не подобається? — допитувався, набравшися сміливості, Ясь.

— Ніхто, ніхто! — Вона заперечливо похитала головою, не зводячи з Яся замріяних очей. Ясь нахилився ближче, глибоко зазирнув у їхню блакитну безодню і прочитав у них святобливий захват, глибоке довір'я, палкий крик закоханого серця. Душа тріпотіла в ній, мов сонячні зблиски над полями, мов птах, що співає високо над землею.

Ясь відсунувся з якоюсь незрозумілою тривогою, потер очі й підвівся.

— Ну, мені вже пора додому! — Він кивнув Ягусі на прощання і пішов широкою межею до села, то читаючи на ходу свою книжку, то блукаючи поглядом навколо. Пройшовши трохи, Ясь озирнувся і, побачивши, що Ягуся йде позаду, за якихось кілька кроків од нього, зупинився.

— Мені теж так ближче,— пояснила вона злякано, ніби виправдуючись.

— То ходімо разом,— сказав Ясь не дуже радо, опустив очі на розгорнуту сторінку і, читаючи щось півголосом, поволі пішов далі.

— Про що тут написано? — заглядаючи в книжку, спитала Ягуся несміливо.

— Якщо хочете, я вам трохи почитаю.

Неподалік стояло гіллясте дерево. Ясь сів у затінку й почав читати, а Ягуся присіла навпроти і, підперши руками підборіддя, слухала уважно, не зводячи з нього очей.

— Ну, як вам подобається? — спитав Ясь за хвилину, підіймаючи голову.

Вона почервоніла і, уникаючи його погляду, зніяковіло пробурмотіла:

— Не знаю... Це не про королів, ні?

Ясь тільки скривився і знову почав читати, але вже повільніше і якомога виразніше.