Селяни - Реймонт Владислав

Його й будемо слухатись! — сказав Антек голосно.

— Тьі кто такой? — спитав начальник, пильно дивлячись на нього.

Антек здригнувся, але сказав сміливо, показуючи на папери, що лежали на столі:

— Там написано... Не сорока мене загубила! — зухвало додав він.

Начальник поговорив з писарем, і той оголосив, що Антоній Борина, як такий, що перебуває під слідством, не має права брати участі в зборах.

Антек почервонів від гніву, але перш ніж він устиг щось вимовити, начальник гримнув:

— Геть звідси! — і очима показав на нього стражникам.

— Не згоджуйтесь, хлопці! Закон за нас! Нічого не бійтеся! — гукнув Антек.

І поволі пішов убік села, озираючись на стражників, як вовк на собак, так що вони йшли далеко позаду.

А на площі біля канцелярії знову закипіло, наче в казані. Всі кричали, не слухаючи одне одного, тільки окремі слова погроз і лайок шугали над головами, мов каміння. Ніхто навіть не розумів, про що йдеться. Сперечались про школу, про Антека, про всякі дурниці. Хто дорікав сусідові за торішній спаш, хто просто зганяв злість, хто галасував, аби тільки галасувати, і знявся такий гамір, така метушня, що, здавалося, — от-от почнеться бійка. Гжеля пробував їх заспокоїти, інші теж — натовп нічого не слухав. Війт калатав дзвоником, закликаючи до порядку, так, що в нього рука затерпла, і теж нічого не домігся. Сліпі й глухі до всього, люди наскакували один на одного, мов роздратовані індики.

Аж тоді, коли один із солтисів почав стукати палицею в порожню бочку, що стояла під стріхою, і бочка загула, наче барабан, всі трохи отямилися і стали зацитькувати один одного.

Не дочекавшися тиші, начальник гнівно гримнув:

— Досить розмов! Тихо там! Мовчати й слухати, коли я кажу! Голосуйте за школу!

Одразу ж настала тиша, жах охопив усіх; люди стояли, мов закам'янілі, і тільки безпорадно перезирались. Начальник так грізно вдивлявся в їхні злякані обличчя, що в них аж мороз біг по спині.

Він знову сів, а війт, мельник і ще дехто кинулися в натовп й стали умовляти та залякувати всіх.

— Голосуйте за школу! Інакше лихо буде, чули?

Тим часом писар перевіряв присутніх, і щохвилини хтось з натовпу гукав:

— Тут! Тут!

Після перевірки війт виліз на стілець і скомандував:

— Хто за школу, переходь праворуч і підіймай руку! Перейшло чимало, але багато більше залишилося на місці.

Начальник скривився й наказав опитувати всіх поіменно, об'явивши, що так буде правильніше.

Це дуже засмутило Гжелю: він добре розумів, що, коли селяни голосуватимуть кожен окремо, ніхто не зважиться піти проти начальства.

Але нічого вже не можна було вдіяти. Помічник писаря почав викликати за списком, і кожен з присутніх підходив, а писар відзначав його прізвище рискою — якщо той був за школу, або хрестиком — якщо проти.

Тривало це довго, бо людей було багато. Нарешті оголосили наслідки:

— Двісті голосів за школу, вісімдесят — проти. Прибічники Гжелі зняли крик:

— Голосувати наново! Шахрують!

— Я сказав "ні", а він мені рисочку поставив! — вигукнув хтось, а за ним й інші свідчили те саме. Найзапальніші зняли крик:

— Не дозволимо! Подерти список, подерти!

До канцелярії в цю мить під'їхала поміщицька бричка, і людям мимохіть довелося відступити вбік.

А начальник, прочитавши листа, якого подав йому лакей, урочисто оголосив:

— Так, дуже добре, отже, школа в Ліпцях буде.

Ніхто, звісно, й рота не розтулив,— стояли стіною і остовпіло дивилися на нього.

Він підписав якісь папери й сів у бричку.

Йому покірно кланялись, але він не глянув ні на кого, навіть головою не кивнув і, віддавши якісь розпорядження стражникам, рушив путівцем до модліцького маєтку.

Хвилю люди мовчки дивилися йому вслід, потім хтось із Гжелиних прибічників сказав:

— Ач яким ягням прикинувся! М'який, хоч до рани його прикладай! А й незчуєшся, як це ягня вовком обернеться і тобі в горлянку ікла встромить.

— Чим же дурнів стримувати, як не погрозами? Гжеля тільки зітхнув, окинув поглядом натовп і шепнув:

— Так, програли ми сьогодні. Нічого не вдієш, люди ще не звикли до опору.

— Всього бояться, то нелегко їм буде навчитися.

— І що воно за людина — навіть закон за ніщо має!

— Адже закони вони для нас писали, а не для себе!

Якийсь чоловік з Пшиленка підійшов до Гжелі й жалібно поскаржився:

— Я хотів проти школи голосувати, та як просвердлив він мене очима, мені язика наче відібрало, а писар записав, що сам хотів.

— Та тут стільки шахрайства, що можна було б оскаржити ухвалу.

— Ходімо до корчми, грім би їх побив! — вилаявся Матеуш і, повернувшись обличчям до юрби, закричав:

— А знаєте, що вам начальник забув сказати? Що всі ви вівці й пси лякливі! Добре ви заплатите за свою покору!.. Ну і нехай з вас шкуру деруть. Так вам і треба!

Дехто почав був огризатися, та враз усі змовкли, бо в цю мить мимо проїхала бричка, в якій сидів органістів син Ясь.

Ліпецькі одразу оточили його, і Гжеля розповів про все. Ясь вислухав, поговорив з ними й поїхав собі далі.

Всі пішли до корчми, і після другої чарки Матеуш вигукнув:

— А я вам кажу, що в усьому винні війт і мельник!

— Правда, вони найбільше умовляли та залякували людей,— підтвердив Стах Плошка.

— А коли начальник погрожував, значить, він уже знає щось про Роха,— сказав хтось пошепки.

— Якщо досі не знає, то донесуть йому. Знайдуться такі!

— Де стражники? — занепокоєно спитав Гжеля.

— Пішли начебто у бік Ліпців.

Гжеля ще покрутився в корчмі й непомітно вийшов. Він простував до Ліпців полем, уважно роздивляючись навкруги.

IX

Антек, ідучи, все озирався на громаду, мов кіт, що його відігнали від миски, і міркував, чи не повернутися йому назад. Але, бачачи, що за ним ідуть стражники, вирішив інакше, дорогою виламав собі міцну гілку і, зупинившись біля тину, почав, обстругувати кийка, скоса поглядаючи на стражників, хоч як намагалися вони йти якомога повільніше, а проте наздогнали його.

— Куди це, пане старший? На розвідку? — глузливо спитав Антек.

— У службових справах, пане господарю! А може, нам з вами в один бік, га? Може, разом підем?

— Від щирого серця радий би, та, здається мені, що нам не по дорозі.

Він швидко огледівся: на дорозі нікогісінько, але канцелярія ще надто близько, і рушив поруч із стражниками, тримаючись ближче до тину та пильнуючи, щоб вони, бува, раптом не заступили йому дорогу.

Старший це помітив і заговорив до нього по-дружньому, гірко нарікаючи, що в нього з самого ранку ще рісочки в роті не було.

— Для начальника писар сьогодні нічого не пошкодував, то, напевно, й вам щось перепало. Ну, а на селі смачним не почастують: галушки та капуста — хіба то їжа для панів! — навмисне глузував Антек, аж молодший стражник, дужий хлопець із меткими очима, щось сердито забурмотів, але старший не сказав ні слова.

Антек, усе посміхаючись, пішов швидше, і стражники ледве встигали за ним, ступаючи просто по калюжах та вибоїнах. Село наче вимерло — сонце так припікало, що всі поховалися; тільки зрідка хто-небудь виходив подивитися на них та в затінку видно було русяві голівки дітей, і тільки собаки проводжали їх голосним гавканням.

Старший закурив цигарку і, цвіркнувши крізь зуби, почав скаржитись, що ні вдень ні вночі спокою немає, все служба та служба.

— Авжеж, нелегко тепер хоч би щось з хлопа здерти! Стражник матюкнувся, і Антек, якому вже набридло все, міцніше стиснув у руці кийка і сказав з викликом:

— Що, хіба не правда? З вашої служби тільки й користі, що по селах собак дратуєте та в хлопа останній грош цупите.

Старший стерпів і це, хоча позеленів від злості й став намацувати шаблю. Та коли дійшли до крайньої хати, він несподівано кинувся на Антека й гукнув товаришеві:

— Тримай його!

Проте вони погано розрахували: перш ніж вони встигли схопити його, Антек, мов цуценят, віджбурнув їх, відскочив до стіни і, вишкіривши зуби, як вовк, розмахуючи кийком, здушеним, уривчастим голосом загарчав:

— Ідіть краще своєю дорогою... зі мною не пограєтесь... І чотирьом не піддамся!.. Зуби вам повибиваю, як псам. Чого причепилися? Я ні в чому не винен. Бійки шукаєте? Гаразд, тільки найміть спершу підводу для своїх кісток. Ану, підійди та торкни, спробуй!

Він розмахував кийком і вже кричав на повний голос, ладен битися на смерть. Стражники зупинилися, як укопані. Перед ними стояв розлючений велетень, і кий так і свистів у нього в руках. Нарешті старший, бачачи, що нічого не виходить, спробував обернути все на жарт.

— Ха-ха! Здорово ми з тебе пошуткували! — гукнув він з удаваним сміхом і повернув назад. Але, відійшовши на кілька кроків, погрозив Антекові кулаком і вже зовсім іншим тоном крикнув: — Ми ще побачимося з тобою, пане господарю! Тоді поговоримо!

— Щоб тебе раніше чума не минула! — гукнув у відповідь Антек.— Ач злякався, то жартами відбутися хоче. Поговорю і я з тобою, аби тільки мені тебе десь запопасти! — бурчав він, уважно стежачи за ними, поки вони не зникли з очей.

"Той нацькував їх на мене — думав, дурний, що так вони мене; візьмуть, як собаки зайця! Це він за те розлютився, що я йому дав відкоша. Не до шмиги йому правда",— думав собі Антек. Вже далеченько за селом, дійшовши до панського саду, він сів відпочити в холодку, бо й досі тремтів увесь і був мокрий, як хлющ.

Через дерев'яну огорожу видно було серед високих смерек білий будинок. Відчинені вікна чорніли, наче ями, а на терасі з колонами сиділи пани й, мабуть, обідали, бо навколо них весь час метушилися слуги й чути було брязкіт посуду. Інколи до Антека долинали вибухи веселого сміху.

"Цим добре на світі жити! П'ють, їдять і до всього їм байдуже",— думав Антек, дістаючи хліб з сиром, який Ганка поклала йому в кишеню.

Він їв і дивився на величезні, всипані вже цвітом липи, що стояли на чатах понад дорогою. Від нагрітого сонцем цвіту линули солодкі, п'янкі пахощі; без упину дзижчали бджоли; десь на ставку крякала качка, сонно кумкали жаби, з лісу ледь чутно долинали голоси всякої дичини, а на полях то сюркотіла, то замовкала музика коників; аж ось, наче захлинувшись сонячним окропом, усе навколо примовкло, світ занімів, все живе заховалося в тіні, і тільки ластівки без упину шугали в повітрі.

Опівденна спека обливала жаром, очі ятрило від блиску, навіть у тіні була задуха, повисихали геть усі калюжі, а від майже дозрілих хлібів та спалених сонцем перелогів повівало, наче з печі, жаром.

Добре відпочивши, Антек рушив до вже недалекого лісу, та тільки-но вийшов з тіні на залиту сонцем дорогу, як його так опекло, наче він кинувся у клекотливий білий вогонь.