Селяни - Реймонт Владислав

Саме робила в ксьондза — льон вибирала... Прибігає хтось і каже... Я мало мертва не впала... йшла додому, мов на страту... а тебе вдома не було... Пішла тебе шукати... і в селі тебе не було. Ходила, ходила цілу годину, але ж треба йти додому... Заходжу... а він стоїть посеред хати білий, мов стіна... Підскочив до мене з кулаками: "Правду кажи! Правду!"

Матеуша навіть дрож пройняв, він витер з обличчя крижаний піт.

— Я йому призналася... Брехнею вже нічого не зарадиш... З сокирою на мене кинувся... Я думала — кінець... і перша йому кажу: "Вбий! Легше буде нам обом!" А він пальцем мене не торкнув. Тільки глянув в обличчя, сів біля вікна та як заплаче! Господи милосердний, хоч би він бив мене, ногами тупав, сварив — мені легше було б, легше... А він сидить і плаче! І що ж я, злощасна, тепер робитиму, що? Де мені дітися? Рятуй мене, Матеуше, бо я в криницю кинуся або іще щось з собою зро'блю. Рятуй! — заволала вона, впавши йому в ноги.

— Чим же я тобі допоможу, сердешна, чим? — безпорадно бурмотів Матеуш.

Терезка раптом схопилася в дикому пориві божевільного гніву:

— То навіщо ж ти мене брав? Навіщо дурив? Навіщо до гріха призводив?

— Цить, бо все село збіжиться!

Вона знову кинулась йому на шию і, безтямно цілуючи, припавши до нього з усією силою жаху, любові й розпачу, заголосила:

— Ой мій однісінький, убий, а тільки не жени від себе! Кохаєш? Кохаєш? То обійми ж, пригорни до себе востаннє! Забери мене до себе, не віддавай на муку, на погибель! Один ти в мене в усьому світі, один... Залиш мене в себе, служитиму тобі, як пес вірний, як остання наймичка!

Так благала вона жагучими словами, що вихоплювалися з глибини її змученого серця.

А Матеуш знітився, наче його хто обценьками стиснув, і всіляко викручувався від рішучої відповіді. Силкуючись заспокоїти Терезку пестощами й поцілунками, він підтакував усьому, що вона говорила, і водночас позирав навкруги дедалі стривоженіше й нетерплячіше, бо здалося йому, що Ясек сидить на перелазі.

Терезка, збагнувши нарешті всю правду до краю, відштовхнула його і закричала, мов батогом, хльоскаючи його словами:

— Брешеш ти, як пес! Завжди мене дурив, а тепер уже не обдуриш! Боїшся Ясека, от і крутишся, наче хробак під чоботом. А я йому вірила найбільше в світі! Боже мій, боже! А Ясек такий добрий, подарунків мені понавозив, ніколи лихого слова не сказав,— і я так йому віддячила! Повірила такому дурисвіту, такому розбійнику, собаці такому!.. Іди за своєю Ягусею! — заверещала вона раптом, підскочивши до нього з кулаками.— Іди, нехай вас гицель оженить — ото буде пара: злодій і хвойда!

Вона впала на землю, захлинувшись страшним, божевільним плачем.

Матеуш стояв над нею, не знаючи, що йому робити, мати його схлипувала десь під хатою. Раптом з теміні саду виступив Ясек і, підійшовши до жінки, тремтячим від сліз голосом зашепотів їй ніжні, ласкаві слова:

— Ходімо додому, ходімо, горопахо моя! Не бійся, не скривджу тебе, досить ти за свій гріх натерпілась. Ходімо, жінко...

Він узяв її на руки й поніс до перелазу, гукнувши Матеушеві:

— А тобі, поки живий, кривди її не подарую,— бог мені свідок! Матеуш мовчав. Його пік сором, заливав серце такою гіркотою, такою нестерпною мукою, що він побіг до корчми і пив цілу ніч.

Про все це миттю знало все село, здивовано і з повагою говорили люди про Ясеків учинок.

— Іншого такого із свічкою не знайдеш,— запевняли зворушені жінки й суворо ганили Терезку, яку палко захищала одна тільки Ягустинка.

— Терезка не винна! — репетувала вона скрізь, тільки-но почує, що нападають на Терезку.— Вона ще шмаркачка була, коли Ясека забрали в солдати, залишилась сама-самісінька, навіть без дитини, то й не диво, що за стільки років затужила без чоловіка. Жодна не витримала б такого довгого посту. А Матеуш пронюхав, як пес, і став їй баки забивати, ласкавими словами туманити, на музику водити — от і збив дурненьку з пуття!

— І суду на них немає, на дурисвітів! — зітхнула одна з жінок.

— У нього вже макітра линяє, а ще за молодицями гасає.

— Нежонатий він, бідолаха, то чим же йому поживитися, як не чужим,— жартували парубки.

— Матеуш теж не винен, хіба не знаєте, що, як сучка не схоче, пес не скочить,— засміявся Стах Плошка, та його за це мало не побили.

Проте балачки скоро ущухли — надходили жнива, дні стояли напрочуд сухі й гарячі, на пагорках жито вже просилося під косу, достигав і ячмінь. Щодня хтось з селян виходив подивитися на поля, а багатші хазяї вже шукали поденщиків.

Перший вийшов у поле органіст і поставив жати десятка півтора жінок. Навіть його дружина й дочки взялися за серпи, а він тільки пильно наглядав за всім. Примчав після обідні Ясь, але недовго тішився роботою,— тільки-но настала полуденна спека, мати прогнала його додому, побоюючись, щоб йому не напекло голову.

— Пошукає тіні в Ягусі, це йому на руку! — буркнула йому вслід Козлова.

Вдома теж було спекотно й нудно, і так кусалися мухи, що Ясь не витримав і пішов до села. Проходячи повз Клембів, він почув із навстіж розчинених дверей чиїсь глухі стогони.

Агата лежала в сінях біля порога, а в хаті не було ні душі живої — вся сім'я пішла на жнива.

Ясь переніс Агату до хати, поклав на ліжко, дав їй води і приводив до пам'яті, аж поки вона не розплющила залиті сльозами очі.

— Вмираю вже я, паничу,— сказала вона, всміхаючись, мов розбуджена дитина.

Ясь хотів був побігти по ксьондза, але вона схопила його за сутану.

— Богородиця сказала мені сьогодні: "Готуйся на завтра, змучена душе!" Тож маємо ще час, паничику. Завтра!.. Дякую тобі, милосердний боже! — Вона стогнала дедалі тихіше, на її зів'ялих устах з'явився усміх, вона склала руки і, вдивляючись кудись далеко-далеко, здавалося, вся поринула у палку молитву. Ясь, розуміючи, що почалась агонія, побіг кликати Клембів.

Він заглянув до неї знову вже пополудні. Агата лежала в ліжку цілком притомна, скринька її стояла біля неї на лаві. Вона холонучими руками витягала з неї все, приготовлене на смертну годину: чисте простирало й пошивки, пляшечку свяченої води, майже нове кропило і чималий шматок свічки-грімниці, образок матері божої Ченстоховської і нову сорочку, добру вовняну спідницю, плоєний чепець, хустку і зовсім нові черевики — весь цей посаг на смерть, що його вона, жебраючи, збирала ціле життя. Вона порозкладала все біля себе на ліжку, радіючи кожній речі та вихваляючись нею перед жінками, а чепець навіть приміряла, і, подивившись у дзеркальце, прошепотіла, променіючи від щастя:

— Я в ньому на багату господиню схожа.

Вона наказала, щоб завтра від самісінького ранку на неї наділи увесь той скарб.

Їй, звісно, не перечили, ходили навшпиньки, роблячи все, щоб якомога скрасити її останні хвилини.

Ясь просидів біля неї до смерку, вголос читаючи молитви, а вона проказувала їх за ним, але щохвилини засинала з легкою усмішкою на губах.

За вечерею вона попросила яєчні, та тільки колупнула ложкою раз-другий і відсунула її від себе, а після того цілий вечір уже лежала тихо.

Коли всі полягали спати, Агата підкликала Томаша.

— Не бійся, я недовго тут вам заважатиму,— сказала вона несміливо.

На другий ранок її вбрали, як вона наказувала, поклали на ліжко Клембової, на її власній постелі. Вона сама пильнувала, щоб усе було, як годиться, сама тремтячими руками підбила ріденьку перину, налила в тарілку свяченої води, поклала на неї кропило і, впевнившись, що все зроблено як слід, попросила піти по ксьондза.

Ксьондз прийшов із святими дарами, приготував її в останню путь і доручив Ясеві залишитися з нею до кінця, бо сам кудись поспішав.

Ясь, сидячи біля ліжка, тихо читав требник. Клемби теж залишилися вдома, а незабаром прибігла Ягуся і заховалася в куток тихенько, як заєць. У хаті тільки чути було, як дзижчать мухи, люди ходили безгучно, наче тіні, співчутливо поглядаючи на Агату. Вона лежала з чотками в руках, ще цілком притомна, і прощалася з кожним, хто заходив до хати, а дітям, що юрмилися в сінях і під вікном, роздала по кілька грошів.

— Нате, помоліться за Агату!

А потім уже замовкла і кілька годин не озивалася ні до кого й словом.

Лежала, як господиня, в ліжку, під образами, як мріяла все життя. Лежала, сповнена тихої гордості й несказанного щастя, і радісні сльози сріблилися в неї на віях. Ворушила мовчки губами, щасливо усміхалася й дивилася з вікна на бездонне небо, на неозорі поля, де вже зблискували й подзвонювали коси і лягало стигле, важке жито, дивилася ще далі, на щось, видне тільки її вмираючій душі.

І от у годину, коли день уже хилився до заходу і хату залили червонясті відсвіти вечірньої заграви, вона раптом стріпнулася, сіла на ліжку і, простягши вперед руки, скрикнула якимсь чужим голосом: "Пора вже мені, пора!" — і впала горілиць.

В хаті війнуло жахом, залунали ридання, всі поставали навколішки біля ліжка, Ясь почав читати відхідну, Клембова засвітила грімницю, вмираюча промовляла за Ясем слова молитви, але дедалі тихше, дедалі слабше, язик у неї плутався, очі згасали, мов цей літній, змучений спекою день, обличчя вкривала імла вічної ночі, випустила з рук грімницю і вмерла.

Вмерла, наче найперша господиня, і Амброжій, що встиг прийти в останню хвилину, закрив їй очі. Ясь прочитав за неї палку молитву. Все село приходило помолитися і поплакати біля її тіла та заздрило такій легкій і щасливій смерті.

Тільки Ясь, зазирнувши в її мертві очі, в застигле й сіре, як земля, обличчя, позначене пазурами смерті, відчув такий жах, що побіг додому, кинувся на ліжко і, зарившись обличчям в подушки, розплакався.

Ягуся побігла за ним і, сама вражена жахом і жалем, стала його заспокоювати і витирати заплакане обличчя. А Ясь притулився до неї, мов до матері, поклав голову їй на груди і, обнявши за шию, захлинаючись риданнями, бурмотів:

— Боже мій, як це страшно, як страшно!

До кімнати зайшла органістиха і, побачивши їх, аж затіпалася з люті.

— А це що таке? — засичала вона, ледве стримуючись.— Ач яка ніжна опікунка! Шкода тільки, що Ясеві нянька вже не потрібна, сам може носа собі витерти!

Ягуся підняла на неї заплакані очі і, тремтячи від страху, почала розповідати про смерть Агати. Ясь теж поспіхом почав пояснювати матері, що з ним було, але органістиха, вже добре під'юджена кумасями, нагримала на нього:

— Дурний ти, мов теля! Мовчи краще, бо й тобі перепаде! Вона підскочила до дверей, розчинила їх навстіж і гукнула Ягусі:

— А ти забирайся геть і щоб ноги твоєї тут більше не було, бо собаками нацькую!

— Що я такого зробила? Що? — бурмотіла Ягуся, майже непритомна від сорому й горя.

— Іди геть зараз же мені! Я тобі не Ганка і не війтиха, що плакали через тебе! Ти в мене знатимеш, як Яся зводити, пам'ятатимеш ти мене, шлюхо! — репетувала органістиха на все горло.

Ягуся, вибухнувши плачем, вибігла на вулицю й помчала наосліп.