Селяни - Реймонт Владислав

Люди терпляче дожидали своєї черги, кожному хотілося змолоти до жнив.

Чимало люду юрмилося й біля мельникової хати — купували борошно, різні крупи, а дехто навіть і печений хліб.

Мельник лежав хворий, але все робилося за його наказом. Він гукав жінці, яка сиділа надворі, біля відчиненого вікна:

— Ріпецьким не давай у борг ні на грош — вони своїх корів водили до ксьондзового бугая, а не до нашого, то нехай тепер ксьондз їм і борошно дає!

І не могли зарадити ні прохання, ні скарги. Даремно мельничиха просила за найбідніших — мельник затявся і жодному з тих, хто водив корову до плебанії, не дозволив відпустити в борг ні фунта борошна.

— Сподобався їм ксьондзів бугай, то нехай його доять! — гукав він.

Мельничиха, яка сьогодні теж нездужала, заплакана, з підв'язаною щокою, тільки плечима знизувала і крадькома від чоловіка не одному давала в борг, скільки могла.

Прийшла Клембова і попросила півчвертки ячних круп.

— Якщо заплатите зараз, то беріть, а в борг і крупинки не дам. Клембова дуже засмутилась: вона, звісно, прийшла без грошей.

— Томаш з ксьондзом заодно, то нехай у нього й крупи просить! Клембова образилась і сказала з викликом:

— Авжеж, він за ксьондза стояв і стоятиме, а у вас ноги його більше не буде!

— Невелика шкода, малий жаль! Спробуйте молоти в іншому місці.

Клембова пішла дуже заклопотана, бо в домі не було ні гроша, і, здибавши ковалиху, що сиділа біля замкненої кузні, стала їй скаржитися на мельника й навіть заплакала. Але Магда, усміхнувшись, сказала:

— Не журіться, недовго йому панувати!

— Та хто ж подужає такого багатія? Хто?

— Як збудують у нього під боком вітряк, то подужають. Клембова аж очі витріщила від подиву.

— Мій вітряк ставить. Зараз тільки пішов у ліс з Матеушем дерево вибирати. Будуватимуть на Підліссі, біля хреста.

— Ну-ну! Міхал вітряк будуватиме! От не сподівалася! А цьому жмикруту так і треба, тепер з нього пиху зіб'ють!

Повеселіла Клембова швидко йшла додому, але, побачивши Ганку, яка прала біля хати, підійшла до неї поділитися несподіваною новиною.

Антек, який щось майстрував біля воза, почув їхню розмову і сказав:

— Магда правду каже: коваль купив у пана двадцять моргів на Підліссі і поставить там вітряка. Мельник сказиться від люті, але так йому й треба, тепер полагіднішає! Він так уже всім допік, що його ніхто не пожаліє.

— А ви про Роха нічого не знаєте?

— Нічого.— Антек відвернувся.

— Навіть дивно — третій день, як зникла людина, і невідомо, що з нею.

— Таж не раз уже так бувало, що він ходив кудись, а потім знову повертався.

— А хто з ваших до Ченстохова йде? — спитала Ганка.

— Іде Євка моя з Мацюсем. Цього року з Ліпців небагато людей збирається.

— І я піду — от перу на дорогу легшу одежу.

— А з інших сіл, кажуть, багато піде.

— Слушний час вибрали — саме, коли найбільше роботи! — буркнув Антек, але жінці не перечив, знаючи, з якої нагоди дала вона обіцянку піти на богомілля.

Поговорили ще про те, про се, аж тут прибігла Ягустинка.

— Знаєте новину? — гукала вона.— Десь з годину тому повернувся з війська Ясек!

— Терезчин чоловік? А вона ж казала, наче він повернеться тільки восени.

— Я його щойно бачила. Такий хлоп! Каже, що дуже за своїми скучив.

— Добрий він чоловік, тільки запальний дуже. А Терезка вдома?

— Вона льон у ксьондза вибирає і ще не знає, що на неї чекає вдома.

— Знову в Ліпцях зчиниться колотнеча — бо ж йому одразу про все розкажуть!

Антек уважно слухав — новина була цікава,— але до розмови не втручався. Ганка і Клембова, щиро вболіваючи за Терезку, говори, про найгірше, що могло її спіткати, але Ягустинка перебила їх.

— Під три чорти таку справедливість! Піде такий бичок на кілька років світ за очі, жінку саму покине, а потім, якщо з нею, бідолахою, гріх трапиться, ладен убити її. І всі проти неї! Де ж тут справедливість? Чоловік може там гуляти, як схоче, і ніхто йому за лихого слова не скаже! Ну й дурні ж порядки на світі! Що жінка — не жива людина, з дерева вона зроблена, чи що? А вже якщо доведеться їй відповідати, то нехай і коханець розплачується — бо ж удвох грішили! Чого це — йому тільки втіха, а їй — сльози?

— Голубонько, так воно вже споконвіку заведено, так і залишиться,— мовила Клембова.

— Залишиться людям на погибель, дияволу на втіху! Ні, я б інакше ухвалила: коли вже взяв хтось чужу жінку, то нехай вона з ним і залишається назавжди, а не схоче він, бо йому вже інша до смаку припала,— киями таке стерво та до криміналу!

Антек розреготався — його дуже насмішив Ягустинчин запал. Вона підскочила до нього і зарепетувала:

— Для вас це тільки смішки, так? Розбійники ви кляті, вам кожна люба, доки ви свого не доб'єтесь! А потім ще й знущаєтесь!

— Розкричалися, мов сороки на дощ! — невдоволено мовив Антек. Ягустинка побігла в село і прийшла аж надвечір уся в сльозах.

— Що це з вами таке? — занепокоєно спитала Ганка.

— А те, що напилась я людського горя досхочу, аж мене знудило,— крізь сльози і схлипування вимовила Ягустинка.— Знаєте, Козлиха взяла Ясека під свою опіку і все йому вибовкала.

— Не вона, то хтось інший йому розповів би — такого не приховаєш.

— Кажу вам, там вони щось страшне замишляють! Побігла я до них — нікого в хаті не було. А оце щойно заходжу — сидять обоє і плачуть, а на столі розкладені подарунки, які він їй привіз. Господи, мене наче морозом обсипало, наче я в могилу заглянула. Нічого не говорять, тільки плачуть. Матеушева мати розповіла мені, як усе було,— в мене аж волосся дибом стало.

— Не знаєте, він про Матеуша щось згадував? — стурбовано спитав Антек.

— Проклинає його так, що хай бог боронить! Матеушу це так не минеться, ні!

— А Матеуш у нього ласки не проситиме! — сердито кинув Антек і, не слухаючи більше, пішов на Підлісся попередити друга.

Він застав його в Шимека — сиділи з Настусею на призьбі і про щось тихо радилися; Антек відкликав його вбік і розказав усе.

Матеуш спершу аж захлинувся, а отямившись, вилаявся:

— Щоб її грім розбив, таку новину!

Вони пішли до села, Матеуш кривився й болісно зітхав.

— Бачу, що тобі нелегко. Шкода розлучатися? — обережно спитав Антек.

— Де там шкода, вона вже мені давно мов кістка в горлі. Ні, мене інше тривожить...

Антек здивувався, але розпитувати не став.

— За кожною шкодувати — часу не вистачить. Потрапила вона мені до рук, я її взяв — і кожен на моєму місці зробив би так само! А втіхи мав, як той пес у колодязі! Скільки того плачу, скиглення та нарікань наслухався — на десятьох вистачило б! Втечу — то вона, мов тінь, за мною ходить. Нехай тепер Ясек нею тішиться! Ні, не любощі мені в голові, а щось зовсім інше!

— Звісно, тобі вже пора одружитися.

— От і Настка мені те саме говорила.

— Дівчат у селі, як маку, вибрати неважко.

— Я вже собі давно одну нагледів,— мимохіть вихопилося в Матеуша.

— То клич мене в старости та весілля справляй — хоч би й одразу ж після жнив.

Але Матеуш тільки нахмурився і знову перевів розмову на Ясека, а випитавши все, став розповідати про Шимекове господарство і, наче ненароком, згадав, що Єнджик під секретом говорив Настусі, ніби Домінікова хоче судом правити землю, яку Мацей записав Ягні.

— Що батько записали, того ніхто в неї не відбере, землі я, звісно, не віддам, але чесно заплачу, скільки вона коштує. Відьма стара, хочеться їй судитися!

— А правда, що Ягуся віддала запис Ганці? — обережно спитав Матеуш.

— Що з того, адже в нотаріуса вона відмови не підписувала. Матеуш чомусь раптом повеселішав, і вже не міг стриматись — раз у раз згадував про Ягусю і з захватом вихваляв її.

Антек, дотумкавши нарешті, що в нього на думці, сказав ущипливо:

— А ти чув, що про неї знову кажуть?

— Е, жінки завжди її паплюжать.

— За Ясем, органістовим синком, бігає, кажуть, як сука,— правив далі Антек з притиском.

— А ти бачив? — Матеуш навіть почервонів від гніву.

— Я за нею не ходжу, бо мені від цього ні гаряче, ні холодно, але інші бачать щодня, як вони з Ясем зустрічаються то в лісі, то на межі.

— Дати б доброї прочуханки одній та другій — одразу б пліткувати покинули.

— А ти спробуй! Може, злякаються й покинуть! — поволі вимовляючи кожне слово, сказав Антек. Несподівані, болючі ревнощі збурилися в ньому, і думка, що Матеуш може побратися з Ягусею, гризла його, мов скажений собака.

Він не відповідав нічого на зачіпливі й часто неприязні зауваження Матеуша, боячись зрадити свою муку, але кінець кінцем не витримав і, прощаючись, сказав із злим усміхом:

— Хто з нею одружиться, свояків багато матиме. Приятелі розійшлися досить холодно. Пройшовши кілька кроків, Матеуш тихо засміявся.

"Мабуть, вона його до себе не підпускає, от він і казиться, і лає її! Ясь ще зовсім хлопчисько, нехай собі бігає за ним! Її вабить до нього більше через те, що він ксьондз".

Матеуш міркував так поблажливо, бо, випитавши в Антека, як стоїть справа з Мацеєвим дарчим записом, він остаточно поклав собі, що одружиться з Ягною. Ішов не поспішаючи, подумки обчислюючи, скільки йому доведеться сплатити Єнджику й Шимеку, щоб самому залишитися господарювати на цілих двадцяти моргах.

— Стара — справді відьма, але ж не вік вона житиме. Згадалися йому Ягусині грішки — і це його трохи засмутило.

— Ну, та це було та й загуло, а як схоче знову в гречку скочити, я з неї це швидко виб'ю!

Біля перелазу його чекала мати.

— Ясек повернувся! — стривожено зашепотіла вона.— Йому все розказали!

— Це й краще, не доведеться брехати!

— Терезка вже кілька разів прибігала... казала, що втопиться...

— А вона й справді може таке зробити! — з жахом вигукнув Матеуш. Це так його схвилювало, що, сівши на призьбі вечеряти, він зовсім не міг їсти та все дослухався, що діється в саду в Ясека, який був межа в межу з їхнім садом. Його проймала чимраз більша тривога й неспокій, він відсунув миску і, курячи одну цигарку за одною, марно намагався побороти внутрішній дрож. Проклинав себе, проклинав усіх жінок, пробував звести все на жарти, але страх за Терезку мучив його нестерпно. Він разів зо два поривався встати й піти кудись, але все сидів, чекаючи невідомо чого.

Було вже темно, коли він раптом почув чиїсь кроки, і, перш ніж збагнув, з якого боку вони наближаються, Терезка повисла в нього на шиї.

— Рятуй мене, Матеуше! Господи, я так чекала тебе, так виглядала.

Він посадив її поруч, але вона знову впала йому на груди, мов дитина, і крізь сльози, що лилися струмками, зашепотіла з болем і розпачем:

— Йому вже все сказали! Я швидше смерті сподівалася, ніж його повернення...