Селяни - Реймонт Владислав

Дорогою його обминали якісь люди,— він нікого не помічав. Тільки біля самого села раптом заспокоївся, побачивши органістиху, що сиділа біля канави і плела панчохи. Найменший синок грався біля неї в піску, а табун гусей скуб траву поміж тополями.

— Он куди ви примандрували з гусями! — сказав Антек зупиняючись біля неї і витираючи спітніле обличчя.

— Вийшла назустріч Ясеві! — він от-от під'їде.

— Так, я його щойно обминув біля лісу.

— Яся? То він уже їде! — скрикнула вона і схопилася на ноги.— Гусоньки, гуль-гуль-гуль! Куди ви, паскудні? Куди? закричала вона на гусей, що несподівано побігли в жито біля дороги і почали видзьобувати зерно з колосків.

— Так, бричка стояла біля хреста, а Ясь ваш розмовляв з якоюсь жінкою.

— Значить, він зараз буде тут! Певно, знайому якусь зустрів заговорився. Такий добрий хлопчик, він і чужого собаки не промине, не погладивши. А кого це він зустрів?

— Я не роздивився добре, але мені здалося, що то Ягуся. Побачивши, що стара невдоволено скривилася, він додав з багатозначною усмішкою:

— Я не роздивився, бо вони одразу в ліс зайшли... Від спеки, певно...

— Сили небесні! Що це вам на думку спало? Стане Ясь зв'язуватися з такою...

— Вона не гірша, ніж інші, а може, й краща! — несподівано спалахнув Антек.

Органістиха швидко заворушила дротиками, чомусь дуже уважно придивляючись до панчохи, яку плела. "Щоб тобі язик відсох, пліткар проклятий! — думала вона, глибоко вражена.— Став би Ясь з такою... він уже майже ксьондз..." Але тут їй згадалися різні історії по ксьондзів і, занепокоївшись, вона вирішила докладніше розпитати Антека, та він уже пішов. Зате на дорозі знялася хмара куряви й посувалася до неї чимраз ближче. Через кілька хвилин Ясь уже обіймав її, міцно, щосили, і ніжно приказував:

— Мамусю люба! Мамусю!

— Сили небеснії Та ти мене задушиш! Пусти, розбійнику, пусти зараз! — І, коли Ясь її випустив, вона й сама почала обіймати, цілувати й оглядати його повними любові очима.

— Ох, замучили тебе, синочку! Блідий ти який! І худий!

— Юшкою із свяченої води не дуже підживишся,— сміявся Ясь, підкидаючи на руках братика, а той аж верещав від захоплення.

— Нічого, я вже тебе відгодую! — сказала органістиха, ніжно гладячи його по щоці.

— Ну, їдьмо, мамусю, швидше вдома будемо.

— А гуси? Господи, знову вони в житі!

Ясь кинувся виганяти гусей, що жадібно вилущували колоски. Потім посадив брата в бричку й пішов дорогою, женучи гусей перед собою та розповідаючи про свою подорож.

— Гляди, як він замурзався! — трохи згодом зауважила мати, показуючи на малюка.

— До ягід моїх допався. Їж, Стасю, їж! Це я в лісі Ягусю зустрів, вона ходила по ягоди і мені трішки відсипала,— пояснив Ясь, ледь зашарівшись.

— Так, мені Борина хвилину тому казав, що він вас зустрів.

— А я його й не помітив! Мабуть, він десь бічною стежкою пройшов.

— Синку, на селі люди крізь стіни бачать, навіть і те, чого зовсім не було! — з притиском сказала органістиха, опустивши очі на дротики, які швидко миготіли в руках.

Ясь наче не зрозумів натяку, побачивши зграю голубів, що низько летіла над полем, він жбурнув у них камінцем і весело вигукнув: — Одразу видно, що ксьондзові, ач які вгодовані!

— Тихше, Ясю, ще почує хто! — ласкаво зупинила його мати. Вона замріялась про те, як він стане колись ксьондзом, а вона на старості оселиться в нього і доживатиме свої дні в щасті й спокої.

— А Фелек коли приїде на вакації?

— Хіба ви не знаєте, мамо, що його заарештували?

— Сили небесні! Заарештували! Що ж він такого зробив? Завжди я казала, завжди знала, що Фелек погано скінчить! Такому ледацюзі в писарчуки б іти, а мельникові закортіло лікаря з нього зробити! Адже вони так ним пишалися, так кирпу гнули, а тепер синок у тюрмі; от так втіха! — вона аж тремтіла від якоїсь мстивої радості.

— Та ні, тут зовсім інше — він у цитаделі сидить.

— В цитаделі! Значить, щось з політикою? — вона стишила голос.

Ясь не знав чи, може, не хотів відповісти, а вона тривожно зашепотіла:

— Синочку мій, тільки ти, бога ради, не встрявай у ці справи!

— У нас навіть говорити не можна про таке — одразу ж виженуть.

— От бачиш! Виженуть тебе, і ти не зможеш стати ксьондзом! Та я б умерла від сорому й горя! Господи, змилуйся над нами!

— Ви за мене не бійтеся, мамо!

— Ти ж сам бачиш, як тяжко ми працюємо, щоб вам жилося трохи краще. Сам бачиш, як нам скрутно — дітей купа, а доходи дедалі меншають. Якби не земля, ми б із нашим ксьондзом з голоду повмирали! Знаєш, він тепер сам домовляється з хлопами про платню за вінчання й похорон. Сам! Де це чувано таке? Каже, що батько з людей шкуру дере. Ач який благодійник з чужої кишені!

— Таж і справді дере,— несміливо заперечив Ясь.

— Ти що? Проти батька йдеш? Проти рідного батька? А коли дере, то для кого? Не для себе ж, а для вас, дітей, для тебе, на твоє навчання,— ображено сказала органістиха.

Ясь став просити пробачення, але раптом замовк, почувши як брязкотливе дзеленькання, що долинало від ставу.

— Чуєте, мамо? Це ксьондз пішов до когось із святими дарами

— Ні, це, мабуть, на бджіл у плебанії дзвонять, щоб не втекли Вони повинні роїтися. Ксьондз наш більше пильнує свого бугая і пасіку, ніж костьол.

Вони вже підходили до цвинтаря, коли раптом почулося голосне дзижчання, і Ясь ледве встиг гукнути візникові:

— Бджоли! Притримай коней, бо злякаються і помчать! Справді, над майданом біля костьолу гудів величезний бджолиний рій. Він то кружляв у повітрі гудючою хмарою, шукаючи зручного місця, де б сісти, то спускався нижче й снував між деревами, а за ним біг задиханий ксьондз без капелюха, в самих штанях і сорочці, без упину розмахуючи кропилом. Амброжій був теж тут — він прокрадався осторонь, в тіні, несамовито калатав дзвоником і кричав. Так вони обидва кілька разів оббігли майдан, ні на хвилину не зупиняючись, бо бджоли спускалися дедалі нижче, наче намірялися сісти на дах якоїсь хати. Діти ховалися попід стінами, відмахувалися від них руками. Та враз рій знявся вище і полетів просто на Ясеву бричку. Органістиха заверещала і, задерши спідницю на голову, присіла в канаві. Гуси розлетілися, коні стали шарпатись, і візник зіскочив з брички, щоб затулити їм очі. Тільки Ясь стояв спокійно, піднявши голову. Рій несподівано повернув і полетів просто на дзвіницю.

— Води! — гаркнув ксьондз і галопом помчав за бджолами. Підбігши близько, він став так ретельно кропити їх, що вони вже не могли ворушити промоклими крильцями і стали сідати на вікна дзвіниці.

— Амброжію! Драбину й решето! Швидше, бо втечуть! Та ворушися, ти, шкандибо! А, Ясю, здрастуй! Розпали-но вогонь у кадилі, треба їх підкурити, тоді вони заспокояться! — гукав розгарячкований ксьондз, не перестаючи кропити водою бджіл. Не минуло й п'яти хвилин, як драбина стояла вже під дзвіницею, Амброжій дзвонив, кадильниця у Ясевих руках куріла, наче комин, а ксьондз ліз на дзвіницю. Добравшись до бджіл, він став мацати серед них, шукаючи матку.

— Є! Хвалити бога, тепер не втечуть! Підкури-но їх ще знизу,

Ясю, щоб не розповзалися! — командував він, збираючи бджіл голіруч. Вони сідали йому на лисину, повзали по обличчю, а він безбоязно щось говорив їм і все збирав та збирав їх у решето — рій був величезний.

— Обережно! Сердяться, можуть вжалити! — застерігав він інших, злазячи з драбини, весь у хмарі бджіл, що з голосним дзижчанням літали над ним. Спустившися долі, він пішов до плебанії, несучи у витягнутих руках решето так урочисто й поважно, наче це була чаша із святими дарами. Ясь окурював його, розмахуючи кадилом, Амброжій ревно дзвонив і час від часу кропив бджіл водою. Так вони простували до пасіки за плебанією, де стояло кілька десятків вуликів.

Коли ксьондз почав садовити бджіл у новий вулик, Ясь, геть зголоднілий і втомлений, нишком утік додому.

Тут йому, звичайно, дуже зраділи. Скільки було вереску, поцілунків і розпитувань — сказати не можна! А коли минула перша радість зустрічі, його посадили за стіл, понаносили йому різних смачних страв, припрошуючи, щоб він їв. Весь дім аж двигтів від галасу й біганини. Кожен хотів щось зробити для Яся поперед інших, всі тиснулися ближче до нього.

Саме під час цієї метушні прибіг задиханий Гжеля і став стурбовано розпитувати, чи не бачив хто Роха. Але того ніхто не зустрічав.

— Ніде не можна його знайти! — стривожено сказав Гжеля і, нічого не пояснивши, побіг далі шукати по хатах Роха, тільки-но він пішов, Яся покликали до плебанії. Хоч як йому не хотілось, а довелося іти.

Ксьондз дожидав його, вечеряючи на ґанку. Він по-батьківськи розцілував Яся і, посадивши біля себе, ласкаво мовив:

— Радий, що ти приїхав, буде з ким разом правити службу. А знаєш, скільки в мене нових роїв цього року? П'ятнадцять! І сильні такі, як старі рої; деякі вже понаносили меду десь із чверть вулика! Їх ще більше було б, та я наказав Амброжію наглядати за пасікою, а цей дурень заснув, і бджілки ф'ють! Втекли! А один рій у мене мельник украв. Правду тобі кажу: вкрав! Бджоли сіли на його грушу, а він забрав їх і не думає віддавати! Сердитий на мене за бугая, от і мститься як тільки може, грабіжник такий! Ти вже чув про Фелека? От підлі, кусаються, як оси! — закричав він раптом, відганяючи мух, які весь час сідали йому на лисину.

— Чув тільки, що він у цитаделі сидить.

— Хоч би цим скінчилося! Догрався, га? Казав я йому, умовляв,— не слухався, осел, от тепер і має! Старий — телепень і блазень, а Фелека шкода, здібний, шельма, по-латині так швидко читає — і єпископ краще б не зумів! Ну, та що за користь від нього, коли в голові джмелі гудуть! Думають лобом мур пробити. Адже сказано...стривай, як же це? Ага, згадав: чого не можна — не чіпай, а що заборонено — те обминай здалека. Лагідне телятко дві матки ссе, так...— Ксьондз говорив дедалі тихше і слабшим голосом, відганяючи мух.— Затям це собі, Ясю! Затям, кажу!

Він звісив голову на груди і весь потонув у глибокому кріслі, та коли Ясь підвівся, ксьондз розплющив очі і забурмотів:

— Замучили мене бджілки! То ти приходь увечері требник читати. Та гляди мені, з хлопами не приятелюй: хто в полову влізе, того свині з'їдять! З'їдять, кажу — і край! — Він прикрив лисину хусткою і захропів уже по-справжньому.

Мабуть, так само думав і органіст.