Селяни - Реймонт Владислав

Читав про поля й ниви, про якийсь маєток у березовому гаю, про панича, який повернувся додому, про панянку, яка сиділа з дітьми в саду... і все це було написано так гарно, віршами, достоту як ті молитви, що їх співають з амвона, і йшло просто до серця; не раз хотілося Ягусі зітхнути, перехреститися й заплакати.

В затишку, де сиділи вони з Ясем, було страшенно душно, навколо стояла щільна стіна жита, переплутана волошками, польовим горошком і запашною повитицею. Жоден подих вітерця не охолоджував повітря. У спекотній тиші лише часом шаруділо колосся, цвірінькали горобці в гілках, дзижчала, пролітаючи, бджола та дзвенів сповнений невимовної ніжності голос Яся. Ягна дивилася на нього, не відриваючись, мов на прекрасну картину, і чула кожне його слово, але від спеки її розморило й стало хилити на сон. На щастя, Ясь урвав читання й заглянув їй в очі.

— Краса яка, правда?

— Правда, що краса... наче казання в костьолі слухаєш.

У Яся навіть очі заблищали, і на щоках спалахнув рум'янець, він став захоплено перечитувати їй ті місця, де говорилося про поля й ліси, але Ягуся перебила його:

— Адже й мале дитя знає, що дерева ростуть у лісі, в річках тече вода, а на полях сіють збіжжя. Для чого ж друкувати про все це?

Ясь з подиву аж відсунувся.

— А я люблю тільки розповіді про королів та крилатих зміїв, і про всякі страхіття. Як слухаєш про це — наче мурашки по тілу бігають, ніби жарин тобі хто насипав на груди! Коли Рох розповідає такі історії, я б слухала його день і ніч. А в пана Яся таких книжок немає?

— Та хто ж стане читати такі дурниці? — зневажливо мовив глибоко обурений Ясь.

— Дурниці! Таж це надруковано в книжках, Рох нам читав.

— Дурниці він вам читав, все то брехня!

— Невже ж такі чудеса вигадали, аби тільки людей дурити?

— Авжеж, усе то казки й вигадки.

— І про полудниць неправда? І про зміїв? — дедалі сумніше допитувалась Ягна.

— Неправда, я ж вам кажу! — гостро відрубав Ясь.

— І те, що Ісус мандрував із святим Петром, теж неправда? Ясь не встиг відповісти — біля них раптом, наче з-під землі, виросла Козлова. Стояла і глузливо дивилася на них.

— Таж пана Яся по всьому селу шукають! — сказала вона солоденьким голоском.

— Що там трапилося?

— Аж три брички жандармів приїхали до плебанії! Ясь занепокоєно підхопився і щодуху побіг до села. Ягуся підвелася й пішла за ним, чомусь одразу похмурнівши.

— Певно, перебила я вам ваше моління? — просичала Козлова, ідучи поряд.

— Яке там моління! Він мені з книжки різні історії читав... у віршах.

— Ти бач... А я зовсім інше подумала!.. Органістиха послала мене його шукати... біжу в цей бік, роздивляюсь... ніде нема... аж тут наче осяяло мене щось — заглянула під грушу, а вони сидять та воркочуть, мов два голубки... Звісно, місце гарне — від людських очей далеко!

— Щоб тобі паскудний язик відсох! — спаленіла Ягуся й пішла швидше.

— І буде кому тобі розгрішення давати! — ущипливо гукнула їй вслід Козлова.

X

Увійшовши в село, Ягуся одразу помітила, що діється щось незвичайне: собаки голосно гавкали на подвір'ях, діти ховалися в садах, обережно визираючи з-за дерев і тинів; люди поприходили з поля, хоча сонце було ще високо; жінки збиралися купками і про щось шепотілися, і на всіх обличчях знати було велику тривогу, в усіх очах — страх і чекання.

— Що тут трапилося? — спитала вона, здибавшись на розі з Бальцерківною.

— Не знаю, кажуть, від лісу солдати йдуть.

— Господи милосердний! Солдати! — У Ягни підломилися від страху ноги.

— А Клембів хлопчисько каже, що козаки їдуть з Волі! — гукнула їм, пробігаючи, Причекова дочка.

Ягуся заквапилася й прийшла додому дуже стривожена. Мати сиділа на порозі й пряла, а біля неї жваво цокотіло кілька жінок.

— Я їх бачила, оце як вас: сидять на ґанку, а старший — в покоях у ксьондза.

— І Міхала, органістового небожа, послали по війта.

— По війта! Ох, людоньки, значить, щось неабияке! І що воно тільки буде?

— А може, вони приїхали збирати недоїмки?

— Еге, нащо б для цього стільки людей приїжджало? Ні, тут щось інше.

— Що б то не було, але нічого доброго від цього не сподівайтеся! Згадаєте мої слова.

— А я вам скажу, навіщо вони приїхали,— почала Ягустинка, підходячи до них.

Жінки збилися в купку і, мов гуси, повитягали шиї, з жадібним зацікавленням готуючись слухати.

— Позабирають усіх вас у солдати! — Ягустинка залилася своїм рипучим сміхом, але ніхто їй не вторував, а Домінікова сказала ущипливо:

— У вас завжди дурні жарти на думці!

— А ви з голки робите вила! Усі зубами цокотять, а потай кожна радіє такій пригоді. Ото ще велике діло — жандарми!

На подвір'я вкотилася гладка Плошкова і почала розповідати, як вона побачила брички, і тут її наче щось штовхнуло... і як...

— Цитьте! Дивіться-но, Гжеля і війт біжать до плебанії.

Всі глянули на той берег, на дві постаті, які хутко посувалися понад ставом.

— Еге, і Гжелю кличуть!

Але вони не вгадали: Гжеля пропустив брата наперед, а сам глянув на брички, що стояли біля плебанії, розпитав візників, придивився здалека до жандармів на ґанку і, дуже стурбований, побіг до Матеуша, який працював у Стаха. Матеуш сидів верхи на стіні, вирубуючи пази для кроков.

— Ну що, не поїхали ще? — спитав він, не припиняючи роботи.

— Ні. Лихо в тому, що ніхто не знає — нащо вони приїхали.

— Має бути щось недобре! — прошамкав старий Билиця.

— А може, це через зібрання? Начальник погрожував чоловікам, а стражники вже скрізь рознюхували, хто бунтує в Ліпцях,— сказав Матеуш, злазячи долі.

— Тоді, значить, вони по мене,— пошепки мовив Гжеля, неспокійно поглядаючи навколо. Він зблід і важко дихав.

— Мені думається, швидше за Рохом,— зауважив Стах.

— Правда — вони ж про нього розпитували! І як це мені на думку не спало! — Гжеля полегшено зітхнув, але одразу ж знову занепокоївся і сказав сумно: — Авжеж, коли вже когось мають забрати, то тільки Роха.

— Як же ми можемо його виказати? Це ж однаково, що батька рідного! — гукнув Матеуш.

— Таж проти них не підеш, про це й мови бути не може.

— Нехай би десь заховався, треба його попередити,— сказав Билиця.

— А може, тут щось інше? Може, це через війтові штуки? — нерішуче втрутився Стах.

— Хоч би там що, а побіжу попереджу його! — гукнув Гжеля й пірнув у жито, щоб городами пробратися до Борин.

Антек сидів на ґанку і на маленькому ковадлі клепав серпи. Почувши, що сталося, він злякано схопився.

— Старий щойно прийшов. Роху, йдіть-но сюди! — гукнув він.

— Що таке? — спитав Рох, визирнувши з вікна. Але не встигли вони йому відповісти, як прибіг задиханий органістів небіж Міхал.

— Антонію, до вас жандарми йдуть! Вони вже біля ставу.

— Це по мене! — зітхнув Рох, сумно похиливши голову.

— Господи! Матір божа! — зайшовши знадвору до хати, скрикнула Ганка і голосно заплакала.

— Цить! Треба щось зробити! — задумавшись, прошепотів Антек.

— Скличемо все село, і не дамо вас, Роху! — гарячкував Міхал, виламуючи товсту палицю і грізно поводячи очима.

— Не дурій! Роху, біжіть за клуню — і в жито, це перш за все! Посидьте десь у борозні, поки я вас не покличу. Швидше, поки не надійшли!

Рох заметушився по хаті, тицьнув Юзі, що лежала в ліжку, якісь папери і шепнув:

— Сховай це під себе і не кажи нікому!

І, як був, без каптана й шапки, вискочив у сад і наче у воду впав — тільки десь за клунею зашелестіло жито.

— Іди звідси, Гжелю! Ганко, роби, що робила. А ти, Міхале, тікай і нікому ані шелесь! — командував Антек, сідаючи і беручися знову до роботи. Він клепав серп так само спокійно, як досі клепав, тільки щохвилини поглядав на лезо проти світла, і очі в нього зиркали на всі боки. Гавкання собак наближалося, і незабаром почулися голоси, важке гупання і брязкання шабель...

В Антека гучно закалатало серце, затремтіли руки, але він і далі клепав рівно, акуратно, не підводячи очей, аж поки жандарми не зупинилися перед ним.

— Рох удома? — спитав війт, видно, дуже переляканий. Антек окинув поглядом увесь гурт і неквапливо відповів:

— На селі, мабуть, бо я його зранку ще не бачив.

— Відчиніть! — гаркнув хтось із жандармів, певне, старший.

— Таж відчинено! — буркнув Антек, підводячись.

Урядник і жандарми увійшли до хати, а стражники залишилися вартувати в саду й на дворі.

На вулиці зібралася мало не половина села. Всі мовчки дивилися, як жандарми перетрушують весь дім, мов копицю сіна. Антека примушували все показувати і відчиняти, а Ганка сиділа біля вікна з дитиною на руках.

Звісно, жандарми нічого не знайшли, хоч і шукали скрізь, не проминаючи жодного кутка, і один навіть поліз під ліжко.

— Еге, сидить він там й вас дожидається! — пробурчала Ганка. Урядник, побачивши на столі під розп'яттям якісь книжки, накинувся на них, як рись, і почав уважно їх гортати.

— Звідки це у вас?

— Мабуть, Рох поклав, от і лежать.

— Боринова неписьменна,— пояснив війт.

— Хто ж із вас уміє читати?

— Ніхто. Нас у школі так учили, що тепер ніхто навіть у молитовнику й слова не розбере,— відповів Антек.

Урядник передав книжки жандармові і пішов на другу половину хати.

— Вона що, хворіє? — Він підійшов до постелі, де лежала Юзька.

— От уже тижнів зо два лежить, віспа в неї.

Урядник поспіхом відступив у сіни.

— А Рох у цій кімнаті жив? — спитав він у війта.

— І в цій, і де попало, як усякий жебрак.

Обшукали всі закутки, навіть за образи заглянули. Юзя, тремтячи від страху, стежила за ними блискучими очима, а коли хтось із стражників підійшов ближче, вона заверещала не своїм голосом:

— Під себе я його заховала, чи що? Шукайте!

Коли обшук скінчився, Антек підійшов до урядника і, кланяючись йому в пояс, покірно спитав:

— А дозвольте спитати, цей Рох щось поцупив?

Урядник зблизька глянув йому в обличчя і сказав з притиском:

— Якщо виявиться, що ти його переховуєш, то удвох з ним підете, чуєш?

— Та чую, тільки ніяк не доберу, що до чого! — Антек заклопотано чухав потилицю. Урядник ще раз пильно глянув на нього й нарешті пішов.

Вони ходили й по інших хатах, зазирали туди-сюди, опитували всіх, кого зустрічали, і тільки коли зайшло сонце і по всіх вулицях вже гнали худобу з пасовиська, поїхали, так нічого й не дізнавшися.

Село зітхнуло вільніше, почалися розмови, кожен поспішав розповісти, як робили обшук у Клембів, у Гжелі, у Матеуша, і кожен оповідач бачив усе найкраще за всіх, найменше боявся і найбільше допікав жандармам.

Антек, коли вони з Ганкою залишилися самі, сказав їй тихо:

— Справа, бачу, обертається так, що не можна нам більше тримати його в себе.

— Як же так! Невже виженеш його? Таку святу людину, благодійника нашого?

— Ех, чорт би їх забрав! — вилаявся Антек, не знаючи, що робити.