Селяни - Реймонт Владислав

На щастя, зараз же прийшли Гжеля і Матеуш, і вони всі втрьох пішли радитися в клуню, бо до хати раз у раз хтось забігав розповідати, як усе було.

Вже зовсім стемніло, коли вони вийшли з клуні, Ганка подоїла корів, а Петрек приїхав з лісу. Антек негайно почав запрягати коней у бричку, а Гжеля і Матеуш, щоб замилити очі, пішли по селу, начебто шукати Роха.

Всіх це дивувало,— кожен ладен був присягнути, що Рох ховається в Борини.

— Ні, він одразу ж після обіду кудись зник і відтоді й не чути його! — казали всім обидва приятелі.

— Щастя його, бо він би вже в колодках мандрував! І, як цього і хотіли Гжеля і Матеуш, по селу вмить поширилася чутка, що Рох опівдні пішов з села.

— Пронюхав і накивав п'ятами! — раділи всі.

— І нехай би не приходив більше — нічого йому тут робити,— сказав старий Плошка.

— Заважав він вам? Чи, може, скривдив хоч чимось? — пробурчав Матеуш.

— А мало він тут баламутив? Мало вас бунтував? Ще через нього все село покарають.

— То спіймайте його і викажіть!

— Якби ви розумніші були, то вже давно б так зробили... Матеуш вилаяв його і навіть кинувся, щоб побити, ледве його втримали. Погрозивши кулаком Плошці, він пішов, та й усі стали розходитися по хатах, бо було вже пізно.

Антек тільки того й чекав. Коли вулиці збезлюділи й на селі тільки-но посідали вечеряти, а з вікон полинули пахощі смаженого сала, брязкання посуду і тихий гомін, він привів Роха до хати, де лежала Юзька, не дозволивши запалити там світла.

Старий нашвидку попоїв, зібрав свої речі і став прощатися з жінками. Ганка впала йому в ноги, а Юзька гірко, жалібно розплакалась.

— Залишайтеся з богом, може, ще колись та побачимося! — шепотів Рох із слізьми на очах, обіймаючи їх і по-батьківськи цілуючи в голову.

Антек квапив його, і він, поблагословивши дітей, перехрестився і пішов за клуню до перелазу.

— Коні чекатимуть у Шимека на Підліссі, а повезе вас Матеуш.

— Мені ще треба забігти до декого на селі... Де ми зустрінемось?

— Біля хреста на узліссі, зараз туди підемо.

— Це добре, мені треба ще багато про що з Гжелею поговорити,— І він зник у темряві, навіть кроків не чути було.

Антек запріг коні, поклав у бричку чвертку жита і мішок картоплі, довго щось пояснював Вітеку, відвівши його вбік, потім сказав голосно:

— Вітеку, одведи коней до Шимека на Підлісся й повертайся. Зрозумів?

Хлопчик тільки очима блиснув, шмагнув коней і так помчав, що Антек гукнув йому вслід:

— Тихше, поганцю, коней мені заженеш!

Тим часом Рох непомітно пробрався до Домінікової, де лежали якісь його речі, і замкнувся там у спальні.

Єнджик вартував на вулиці, Ягуся раз у раз виглядала на подвір'я, а стара, ходячи по кімнаті, тривожно дослухалась.

Рох вийшов хвилин за десять, поговорив тихенько з Домініковою і, завдавши клунок на спину, зібрався іти, але Ягуся стала благати, щоб він дозволив їй донести клунок хоча б до лісу. Рох згодився, і вони пішли через сад у поле.

Ішли межею, повільно, обережно й мовчки.

Ніч була ясна, зоряна, земля спала в тиші, і тільки в селі валували собаки.

Коли вони вже підходили до лісу, Рох зупинився і взяв Ягну за руку.

— Ягусь,— шепнув він лагідно,— слухай уважно, що я тобі скажу.

Вона кивнула, затремтівши від поганого передчуття.

Рох заговорив, мов ксьондз на сповіді. Картав її за Антека, за війта, а найбільше за Яся. Просив і заклинав усіма святими отямитись і жити інакше.

Ягуся відвернула засоромлене, почервоніле обличчя, серце в неї стискалося від муки, та коли Рох заговорив про Яся, вона сміливо підвела голову.

— А хіба я робила з ним щось погане?

Рох став лагідно пояснювати їй і доводити, якої спокуси вони обоє зазнають та до якого гріха й ганьби може довести їх нечистий.

Але вона вже не слухала його, тільки зітхала й линула думками до Яся. Її палкі уста жагуче шепотіли його ім'я, а променисті очі линули до нього і, мов птахи, кружляли над любою головою.

— Та я б пішла за ним світ за очі! — вихопилося в неї мимоволі, Рох здригнувся, зазирнув у її широко розплющені очі й замовк.

На лісовій галявині під хрестом замаячіли каптани.

— Хто там? — Рох занепокоєно зупинився.

— Це ми! Свої!

— Відпочину трохи, ноги мене вже не тримають,— сказав Рох і сів на землю. Ягуся поклала клунок і сіла трохи осторонь під хрестом у густій тіні беріз.

— Хоч би у вас не було через мене нових неприємностей!

— Е, найгірше те, що ви від нас ідете! — сказав Антек.

— Може, ще повернусь коли-небудь... може.

— Прокляті! Цькують людину, мов пса скаженого! — гукнув Матеуш.

— І за що? Боже мій, за що? — зітхнув Гжеля.

— За те, що хочу правди й справедливості для людей,— урочисто відповів Рох.

— Всім важко жити в світі, а найгірше — справедливій людині.

— Не сумуй, Гжелю, ще все зміниться на краще.

— Тільки на це й сподіваємось, страшно було б думати, що всі зусилля марні.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть! — зітхнув Антек, дивлячись туди, де в темряві біліло Ягусине обличчя.

— А я вам кажу: хто виполює бур'яни і сіє добірне зерно, той матиме у жнива добрий урожай.

— А якщо не вродить? Буває ж таке?

— Буває. Але кожен сіє з надією, що вродить удесятеро.

— Ну, ще б пак, кому охота дурно працювати!

Всі примовкли й глибоко замислились над тими словами.

Війнув вітер, зашелестіли над ними берези, глухо зашумів ліс, полинув нивами шелест колосся; місяць біг по небу, наче вулицею поміж рядами білих хмар; стелилися від дерев тіні, пронизані місячним сяйвом; безшумно кружляли над головами кажани. Дивний смуток стиснув усім серця.

Ягуся раптом тихо заплакала.

— Що з тобою? Що? — питав Рох лагідно, гладячи її по голові,

— Хіба я знаю... сумно мені чогось...

І всім було сумно — мов камінь лежав у всіх на серці, вони згаслими очима дивилися на Роха, який зараз здавався їм божим святим. А він сидів під розп'яттям, і Христос наче благословляв закривавленими руками його сиву, змучену голову. Старий заговорив, і в голосі його вчувалася глибока віра:

— За мене не журіться. Що я? Порошинка, мала билинка на широкій ниві. Нехай візьмуть мене, занапастять — та що ж? Адже таких, як я, залишиться багато, і кожен ладен віддати життя за народне діло... А настане час — і будуть таких тисячі, прийдуть вони з міст, прийдуть із сільських хат, з маєтків і віддадуть життя, віддадуть кров свою, впадуть одні за одними, нагромадяться, мов камені, і на каменях тих піднесеться святий жаданий храм... Він буде, кажу вам, і стоятиме століття, ніякі лихі сили не зруйнують його, бо виросте він на жертовній крові й любові...

Рох говорив, що жодна краплина крові, жодна сльоза, жодне зусилля не пропаде марно, бо, мов хліб на угноєній землі, завжди народжуються нові борці, нові сили, і настане святий день, день воскресіння з мертвих, день правди й справедливості для всієї нації.

Він говорив палко, а іноді так піднесено, що не все можна було зрозуміти, але серця слухачів окрилювали захват, і віра, і жадоба подвигу. Антек скрикнув:

— Господи! Ведіть! Піду, хоча б на смерть!

— Всі підемо, а що стане нам на заваді — зруйнуємо!

— Хто нас подужає, хто нас зупинить? Нехай тільки спробує! Всі гукали з таким захватом і так голосно, що Рох змушений був їх стримувати. Присунувшись іще ближче, він став пояснювати, яким буде цей жаданий день, та що їм треба робити, щоб він настав швидше.

Рох говорив такі важливі й несподівані речі, що вони слухали, затаївши подих, стривожено й радісно водночас, серцем приймаючи кожне слово, мов найсвятішу молитву. Бо ж він відкривав їм небо, показував рай, і очам їхнім увижалися вже наидивовижніші чудеса, а душі живила солодка надія.

— Від вас залежить, щоб так сталося! — закінчив Рох, дуже стомлений. Місяць сховався за хмарку, небо посіріло, поля запнуло туманом. Тихо загомонів ліс, тривожно зашелестіло колосся, з навколишніх сіл долинало валування собак. А всі сиділи мовчки, незвичайно тихі, сп'янілі від почутого, такі урочисті, ніби щойно прийняли велику присягу.

— Мені вже пора йти! — сказав Рох, підводячись, і став прощатися з кожним окремо. Потім, ставши навколішки, проказав коротку молитву, впав долілиць на землю і заплакав, обіймаючи її руками, наче матір, з якою прощаються навіки.

Ягуся заридала, та й чоловіки крадькома витирали сльози. Й одразу ж порозходились.

До села поверталися лише Антек і Ягуся,— інші зникли десь біля лісу.

— Гляди, нікому не кажи про те, що чула,— сказав Антек після тривалої мовчанки.

— Я з новинами по сусідах не бігаю! — сердито огризнулась Ягуся.

— Та, боронь боже, щоб війт не дізнався! — суворо провадив він далі.

Ягна, нічого не сказавши, пішла швидше, але Антек наздогнав її і йшов поруч, раз у раз зазираючи у її сердите, заплакане обличчя.

Місяць уже знову засяяв просто над дорогою, і вони йшли наче срібною, облямованою химерними тінями дерев стежкою. В Антека раптом затремтіло серце, туга розкрила свої ненаситні обійми... Він підступив так близько, що, простягши руки, міг би обняти Ягусю, але не зробив цього: не вистачило сміливості й стримувало її гнівне, зневажливе мовчання. Він тільки сказав гостро:

— Ти так летиш, наче хочеш втекти від мене.

— Правда. Побачить нас хтось — і знову плітки підуть.

— А може, квапишся до когось іншого?

— А хто ж мені заборонить? Я тепер удова.

— Правду, видно, кажуть на селі, що ти хочеш стати економкою в одного ксьондза... молодого...

Ягна шарпнулася й побігла, як вихор, з її очей пекучими потоками бігли сльози.

XI

Вже подекуди на піщаних грунтах люди виходили з серпами, де-не-де на пагорках поблискували й коси. Але в тих селах, де поля лежали в низинах, до жнив ще тільки готувалися.

В Ліпцях через кілька днів після втечі Роха всі квапливо почали лагодити все потрібне для жнив — поспіхом тесали драбини, замочували у ставку розсохлі вози, прибирали в клунях, і вони скрізь стояли повідчинювані навстіж.

Де в кого вже крутили, сидячи в холодку, перевесла, й майже біля кожної хати господарі клепали коси. Жінки пекли хліб, готували їжу на жнива, і така стояла скрізь метушня та галас, як буває в селі тільки перед великим святом.

До того ж у Ліпці з'їхалося чимало люду з інших сіл, і на шляхах та біля млина кипіло, мов на ярмарку. Селяни приїхали, щоб змолоти зерно, але, мов на злість, води було мало, на млині працювало тільки одне жорно, та й то ледь-ледь.