Селяни - Реймонт Владислав

Хоча ще часом повівав прохолодний вітерець, але спека ставала нестерпною, і не один, ледве дихаючи, ішов відсвіжитися пивом. Корчма була напхом напхана, а надворі під деревами стояли селяни, обговорюючи щойно почуті новини та стежачи звідси за канцелярією і за приміщенням писаря у другій половині будинку, звідки долинав дедалі більший гамір і біганина.

Час від часу у вікні з'являлася гладка пика писарихи й лунав крик:

— Швидше, Магдо! Щоб ти ноги собі поламала, недотепо така! Наймичка, мов вихор, гасала по кімнаті, так, що аж двигтіла підлога й деренчали шибки. Десь голосно кричала дитина, за будинком кудкудакали сполохані кури, і сторож, задихавшись, ганявся за курчатами, що порозбігалися по дорозі й полю.

— З усього видно, що начальника частуватимуть,— зауважив хтось.

— Кажуть, вчора писар привіз цілу бричку пляшок.

— Чого їм не пиячити — мало хіба вони з людей податків збирають, а на руки їм ніхто не дивиться — чи не прилипло до них щось,— зауважив Матеуш. Раптом хтось гукнув:

— Тихо ти, стражники вже прийшли!

— Підкрадаються, як вовки, і не помітиш, коли й звідки!

Всі стривожено притихли, бо стражники посідали біля канцелярії, оточені купкою людей, серед яких були війт і мельник, а трохи далі вештався коваль, пильно дослухаючись до всього, що говорили навколо.

— Ач мельник лащиться до них, мов голодний собака!

— Якщо стражники тут, значить, і начальник зараз буде! — вигукнув Гжеля і підійшов туди, де стояли Антек, Матеуш, Клемб і Стах Плошка.

Порадившись, вони розбрелися поміж людей, пояснюючи їм щось, мабуть, дуже важливе, бо слухали їх зосереджено і ніхто нічого й не говорив, часом тільки хтось зітхав, стурбовано чухав потилицю й поглядав на стражників. Юрба дедалі щільніше збивалась докупи.

Антек, прихилившись до рогу корчми, говорив коротко, значущо й владно, а в другому гурті, під деревами, промовляв Матеуш, пересипаючи свою мову жартами, від яких серед людей раз у раз вибухав сміх. У третьому гурті, біля кладовища, Гжеля говорив так хитромудро, наче по книжці читав,— навіть важко було зрозуміти.

Всі троє умовляли селян, щоб не слухали начальника й тих, хто завжди з начальством заодно, і грошей на школу не давали.

Їх слухали уважно, юрба навколо хвилювала, мов ліс під завірюхою. Нічого не казали, тільки кивали головами,— адже кожен розумів, що з нової школи пуття не буде, тільки й того, що накладуть новий податок, а це нікому не було до смаку.

Громада занепокоїлася, ліпецькі переступали з ноги на ногу, покашлювали, і ніхто не знав, що робити.

Гжеля, звісно, говорив розумно, Антекові слова сягали до самого серця, але, з другого боку, страшно було йти проти начальства

Зиркали один на одного, міркували, та все озиралися на багатіїв, але мельник і найбагатші господарі з інших сіл трималися осторонь, стоячи, наче навмисно, перед очима у стражників і писаря.

Антек підійшов до цього гурту, почав умовляти, але мельник буркнув:

— У кого розум є, той сам знає, за що йому голос подавати,— і відвернувся до коваля, а той усім підтакував та занепокоєно шастав у юрбі, винюхуючи, до чого все хилиться. Він то заходив до писаря, то заговорював з мельником, то частував Гжелю тютюном, а намірів своїх не виказував, і до самого кінця невідомо було, на чиєму він боці.

Більшість схилялася до того, щоб голосувати проти школи. Люди розбрелися по площі і, незважаючи на полуденну спеку, гомоніли дедалі жвавіше й сміливіше. Раптом писар гукнув з вікна:

— Гей, ідіть-но хто сюди!

Ніхто не рушив з місця, ніби й не чули.

— Нехай хтось скочить у маєток по рибу, ще вранці мали прислати, а досі не присилають. Тільки швидше! — наказував писар.

— Ми не для того прийшли сюди, щоб тобі прислужувати! — сміливо гукнув хтось.

— Нехай сам біжить! Боїться пузо розтрусити! — засміявся інший.

Писар тільки вилаявся, а за хвилину задніми дверима вийшов війт, шугнув за корчму і побіг городами до маєтку.

— Він дітей у писарихи вже покупав, посповивав, тепер нехай трохи провітриться.

— Звісно, пані писариха не люблять такого духу в кімнатах.

— Скоро він у них нічну посудину виноситиме,— глузували селяни.

— А чого це нашого пана тут не видко? — дивувалися деякі, а коваль з хитрим усміхом зауважив на це:

— Хіба він дурний, щоб сюди з'являтися? На нього глянули запитливо.

— Навіщо йому сваритися з начальником? Бо ж за школу він голосувати не буде — знаєте, скільки йому довелося б тоді платити! Хитрий!

— А ти, Міхале, з нами чи проти нас? — притиснув його до стінки Матеуш.

Коваль закрутився, мов під підошвою черв'як і, буркнувши щось незрозуміле, став протовплюватись до мельника, який підійшов до селян, і голосно, щоб чули інші, говорив старому Плошці:

— А я вам раджу: голосуйте так, як начальство хоче. Школа, хоча б і найгірша, все ж таки краще, ніж нічого. А таку, якої ви хочете, вам не дозволять. Що робити — головою муру не проб'єш! Не проголосуєте, байдуже — і без вашої згоди школу збудують.

— Якщо ми грошей не дамо, то на які кошти її збудують? — запитав хтось з юрби.

— Дурню! Не даси добровільно, вони й самі візьмуть — заберуть твою останню корову, та ще й у тюрму підеш за бунт! Авжеж... Це вам не з паном воювати! — звернувся він до ліпецьких.— 3 начальством кепські жарти! Кажу вам: робіть, що наказано, та дякуйте богу, що гірше не сталося.

Мельникові підтакували ті, хто думав так само, як він. Старий Плошка після довгих міркувань сказав несподівано:

— Ви правильно кажете, а Рох тільки людей баламутить та до згуби штовхає.

Тут вийшов наперед якийсь селянин з Пшиленка і сказав голосно:

— Рох заодно з панами, через те й підбурює людей проти влади. На нього закричали з усіх боків, але він не злякався і, коли селяни трохи заспокоїлися, провадив далі:

— А дурні йому допомагають. Так, так! — він обвів юрбу бистрими, розумними очима.— Кому мої слова не до смаку, нехай вийде сюди, я йому в очі скажу, що він дурень. Не знаєте хіба, що завжди так було: пани бунтують і простий люд підбурюють... спровадять його до нещастя, а як доведеться за це розплачуватись — хто відповідатиме? Селяни! Як поставлять нам козаків по селах, кого нагаями шмагатимуть? Хто страждатиме? Кого в тюрму потягнуть? Нас, селян! Пани за нас тоді не заступляться, ні: вони від усього відречуться, мов іуди, і будуть начальство у себе в маєтках частувати.

— Звісно, що їм люд? Тільки на те й потрібний, щоб спини на них гнути!

— Коли б їхня воля, вони хоч би й завтра панщину повернули! — залунали голоси.

— Гжеля каже,— почав знову той самий чоловік: — "Нехай навчають по-нашому, а не схочуть — не погодимося на школу, не дамо на неї ні гроша!" Це ж тільки наймит може гукнути господареві: "Не хочу робити, наплювати мені на тебе!", втече й нічого йому за це не буде. А люд нікуди не втече, і за бунт йому ж перепаде, бо ніхто за нього спину не підставить... Кажу вам, дешевше збудувати школу, ніж перечити начальству. Правда, навчають у цих школах не по-нашому, та однаково на росіян нас не перероблять, бо кожен і говорити, і молитися буде тільки так, як мати його навчила... А наостанку я вам ось іще що скажу: давайте, людоньки, стояти тільки за себе! Пани поміж себе гризуться,— то не наш клопіт, нехай хоч і позагризають одне одного! Такі вони нам брати, хай би їх чума не минула!

Люди оточили його тісною юрбою і почали гримати на нього, як на скаженого собаку. Даремно мельник та інші намагалися його захищати. Гжелині прибічники вже й з кулаками на нього кидались, і дійшло б, певне, до чогось гіршого, якби старий Причек не закричав:

— Стражники слухають!

Всі враз мовби поніміли, а Причек вийшов наперед і почав сердито:

— Він святу правду сказав: за себе стійте!.. Ану цить! Ти своє слово сказав, дай ще й іншому сказати! Горлають і думають, що вже розумніших за них немає. Якби від крику розуму прибувало, то в кожного крикуна розуму було б більше, ніж у самого ксьондза. От ви смієтеся, бісові діти, а я вам розкажу, як було в ті роки, коли пани бунтували. Добре пам'ятаю, як вони нас морочили й присягалися, що коли знову буде Польща, то й волю нам дадуть, і землю, і ліс, і все. Говорили, обіцяли, а те, що в нас тепер є, нам не вони, а хтось інший дав, та ще й покарав їх за те, що не хотіли допомагати людям. Слухайте панів, якщо ви такі дурні, а я старий, мене не одуриш. Знаю я, що таке панська Польща. Знову нагай на нашій спині, знову панщина та утиск! Ще мене...

— Дайте-но йому хтось по пиці, щоб не пащекував! — гукнув чийсь голос з юрби.

— А тепер,— провадив далі старий,— я такий самий пан, як і інші, у мене свої права є, і ніхто мене пальцем торкнути не сміє! Для мене там Польща, де мені добре, де я маю...

Його перебили глузливі зауваження, що градом посипалися звідусюди.

— Свиня теж рохкає та свій хлів і повне корито вихваляє!

— А її відгодують, і потім — дубиною по голові й ніж у горло!

— На ярмарку стражник його відлупцював — ось він тепер і знає, що його ніхто пальцем торкнути не сміє!

— Меле, а розуму стільки має, як кінський хвіст!

— Вельможний пан, і волю має, що й казати! Воші його, куди схоче, туди й понесуть!

— Курки помацати не зуміє, а буде тут людей вчити! Бовдур! Отак би й чобіт міг навчати!

Старий скипів, але сказав тільки:

— Паскудники! Вже навіть до сивої голови поваги не мають!

— А хіба до кожної сивої кобили треба з повагою ставитися, бо вона сива?

Розлігся регіт. Але раптом усі відвернулися від старого і стали дивитися на сторожа, який видерся на дах канцелярії і, тримаючись за димар, вдивлявся в далечінь.

— Юзеку, рота закрий, бо ще влетить щось! — гукали сторожеві, побачивши, що над ним кружляє зграя голубів. Але сторож раптом загорлав:

— Їде! Їде! Вже на повороті з Пшиленка!

Юрба зібралася біля канцелярії і терпляче дивилася на дорогу, на якій ще ніхто не з'являвся.

На той час сонце пересунулося вже за покрівлю будинку, і тінь від даху чимраз довшала. В затінку поставили накритий зеленим сукном стіл, а посередині стола — розп'яття. Рудий, товстопикий помічник писаря, який весь час колупав у носі, виніс і поклав на стіл якісь папери.

Писар поспіхом став переодягатись у святкове, по всьому дому знову залунав вереск його дружини, брязкіт посуду, гуркіт меблів, які пересували з кімнати в кімнату, та біганина.