Селяни - Реймонт Владислав

За кілька хвилин з'явився і війт. Він зупинився на порозі, червоний, як буряк, спітнілий, захеканий, але вже з ланцюгом на грудях, і, обводячи очима громаду, суворо гукнув:

— Тихо, люди, тут вам не корчма!

— Гей, Пйотре, ходи-но сюди, я тобі щось скажу! — гукнув до нього Клемб.

— Тут я тобі не Пйотр, а начальство,— поважно відрубав війт. Люди розреготалися і стали голосно глузувати з нього, та війт раптом урочисто проголосив:

— Розступіться, люди! Начальник!

На дорозі з'явилась бричка і, підскакуючи на вибоїнах, під'їхала до канцелярії. Начальник підніс руку до козирка, селяни поскидали шапки, настала тиша. Війт і писар кинулися допомагати начальникові вийти з брички, а стражники, виструнчившись, застигли біля дверей.

Начальник дозволив скинути з себе білий плащ і, обернувшись, окинув поглядом юрбу, погладив біляву борідку, похмуро кивнув головою і зайшов у хату до писаря, куди той запрошував його, зігнувшись у три погибелі.

Бричка від'їхала, селяни знову з'юрмились навколо стола, думаючи, що зараз почнуться збори, але минуло чверть години, минуло півгодини, а начальник все не виходив. З кімнат долинав брязкіт чарок, сміх і смачні пахощі, від яких лоскотало в носі. Людям уже надокучило чекати, та й сонце пригрівало дедалі дужче, і дехто вже став крадькома пробиратися до корчми, але війт закричав:

— Не розходьтеся! Кого не буде — запишу й оштрафую!

І люди, звісно, зупинялись, але лаялися на всі заставки і нетерпляче позирали на вікна, що їх хтось причинив ізсередини й завісив фіранками.

— Ач соромно їм горілку цмулити в усіх на очах.

— І краще, що не бачимо, бо довелося б тільки дурно слинку ковтати! — говорили в юрбі.

З холодної, що була поряд з канцелярією, почулося протяжне сумне мукання, і за хвилину звідти вийшов сторож, ведучи на налигачі велике теля. Теля опиралося щосили й раптом буцнуло сторожа головою, та так, що звалило з ніг, і помчало дорогою, задерши хвоста, аж курява за ним знялася.

— Тримай розбишаку! Лови!

— Насип йому солі на хвіст, тоді повернеться!

— Ну й нахабисько! Втік з-під арешту та ще й панові війту хвіст показав! — сміялися всі, дивлячись, як сторож женеться за телям.

Нарешті вони загнали теля у двір. Не встигли сторож і солтис віддихатись, як війт наказав підмести в холодній і сам за ними пильнував, побоюючись, що начальникові захочеться туди заглянути.

— Війте, ви там покуріть трохи, а то ще начальник рознюхає, який тут сидів арештант.

— Нічого, горілка в нього нюх відіб'є!

Слухаючи всі ці ущипливі зауваження, війт тільки очима поблискував та зціплював зуби. Але кінець кінцем селянам це надокучило, їм так допекли чекання, сонце й голод, що вони, не слухаючи війтових наказів, цілою юрбою рушили під дерева, а Гжеля сказав йому:

— Люди — не собаки, не прибіжать до тебе, хоч до вечора горлай. І, скориставшись з того, що стражники їх не бачать, знову став ходити між людьми, нагадуючи, як треба голосувати.

— Тільки нічого не бійтесь,— говорив він,— закон на нашому боці. Як ухвалимо, так і буде! Якщо громада не схоче, ніхто її присилувати не може.

Не встигли ще люди посідати в затінку й закусити, як солтиси почали їх скликати, а війт прибіг, гукаючи:

— Начальник виходить! Швидше! Починаємо!

— Наївся смачних страв та й квапиться, а нам не спішно, почекав! — сердито бурчали селяни, неквапливо сходячись до канцелярії.

Солтиси поставали кожен на чолі свого села, а війт і помічник писаря сіли за стіл. Помічник підсвистував голубам, які, злякавшись галасу, злетіли з даху і тріпотливою білою хмарою кружляли в повітрі.

— Тихо! — гукнув раптом один із стражників, виструнчившись біля порога.

Всі прикипіли очима до дверей, але з них вийшов тільки писар і з якимсь папірцем у руках сів до столу.

Війт закалатав у дзвоник і сказав урочисто:

— Ну, люди добрі, починаємо! Тихо там, модліцькі! Пан секретар прочитає вам зараз про школу. Слухайте уважно, щоб кожен зрозумів, про що йдеться.

Писар надів окуляри й почав повільно й виразно читати. Він уже хвилин десять читав серед цілковитої тиші, коли раптом хтось гукнув:

— Та ми не розуміємо!

— Читайте по-нашому! Не розуміємо! — підхопило багато голосів. Стражники стали пильно вдивлятися в юрбу.

Писар скривився, але, читаючи далі, став одразу ж перекладати польською мовою.

Знову настала тиша, всі зосереджено слухали, зважуючи кожне слово і не зводячи очей з писаря, а він тягнув:

— Через те, що наказано відкрити в Ліпцях школу, яка буде обслуговувати й Модліцу, і Пшиленк, і Ріпки й інші села, то...

Він довго пояснював, яка користь буде зі школи, якою благодійною є освіта, та як уряд день і ніч тільки про те й думає, щоб прийти на допомогу людові, підтримати його й захистити від усякого зла. Потім став підраховувати, скільки коштуватиме ділянка, будівництво й утримання школи та вчителя. Виявилось, що на все це треба затвердити додатковий податок по двадцять копійок з морга.

Нарешті писар скінчив, протер окуляри й сказав, ні до кого не звертаючись:

— Пан начальник каже, що, коли сьогодні затвердимо, він дозволить почати будівництво ще цього року, а наступної осені діти вже підуть до школи.

Він чекав, але ніхто не вимовив і слова. Кожен зважував і обмірковував почуте, наперед уже схиляючись під тягарем нового податку.

Нарешті війт сказав:

— Всі добре чули, що прочитав пан секретар?

— Чули! Не глухі! — озвалися голоси з натовпу.

— Хто проти, нехай виступить наперед і скаже!

Селяни підштовхували один одного ліктями, чухались, перезирались, але ніхто не зважувався виступити першим.

— Ну, коли так, тоді затвердимо податок — і по хатах! — запропонував війт.

— Отже, одноголосно схвалюєте? — урочисто спитав писар.

— Ні! Не схвалюємо! Ні! — гукнув Гжеля, а за ним іще кілька десятків чоловіків:

— Не треба нам такої школи! Не хочемо! Досить і так податків платимо! Ні! — вигукували вже звідусюди, чимраз сміливіше й голосніше.

На галас вийшов начальник і зупинився на порозі. Побачивши його, всі притихли, а він, поскубуючи борідку, сказав дуже ласкаво:

— Як ся маєте, господарі?

— Спасибі! — відповіли ті, хто стояв ближче, ледве витримуючи натиск юрби, яка ринула наперед, аби почути, що говоритиме начальник. Прихилившись до одвірка, він заговорив по-російськи.

Стражники кинулися в юрбу, вигукуючи:

— Шапки скидайте, шапки!

— Гетьте звідси, стерво, не плутайтесь під ногами! — вилаяв їх хтось.

Начальник довго говорив щось солоденьким голосом, а скінчив по-польськи і як наказ:

— Затверджуйте зараз же податок, бо мені ніколи!

І суворо глянув на селян. Дехто злякався, юрба захвилювалась, пробіг тривожний, глухий шепіт.

— Ну що, будемо голосувати за школу? Кажи, Плошко, що робити? Де Гжеля? Чуєте, начальник наказує голосувати! То голосуймо, людоньки, голосуймо!

Галас зростав. Нарешті наперед вийшов Гжеля і сказав сміливо:

— На таку школу не дамо ні гроша.

— Не дамо! Не згодні! — підтримали його десь сотня голосів. Начальник грізно насупив брови.

Війт обімлів, у писаря навіть окуляри звалилися з носа, тільки Гжеля не злякався і сміливо дивився на начальника. Він хотів іще щось додати, але виступив старий Плошка і, низько вклонившись, почав покірним голосом:

— Дозвольте, ясновельможний пане начальнику, сказати, як я по-своєму міркую: школу ми, звісно, ухвалимо, та нам думається, що по двадцять копійок з морга багатенько буде. Часи тепер скрутні, і з грішми у нас погано! Оце тільки я й хотів сказати.

Начальник, поринувши у свої думки, не відповідав і тільки час від часу кивав головою, наче згоджуючись. Підбадьорений цим війт, а за ним і його приятелі стали гаряче обстоювати школу; найбільше галасував мельник, не зважаючи на глузування Гжелиних прибічників. Нарешті розлючений Гжеля гукнув:

— Ми тільки з пустого в порожнє переливаємо! — Обравши слушну хвилину, він підійшов до начальника і сміливо запитав: — А яка ж має бути ця нова школа?

— Така, як і всі! — відповів той, розплющивши очі.

— Такої нам не потрібно!

— На свою, польську, школу дамо хоч і по півкарбованця з морга, а на іншу — ні шеляга!

— Нащо нам така школа! Мої діти три роки вчилися, а нічого не тямлять!

— Тихше, люди, тихше!

— Розбрикалися вівці, а вовк собі зиркає, як йому на отару скочити!

— Крикуни прокляті, нове лихо на всіх накликають! Здіймаючи страшенний галас, селяни гукали один поперед одного.

Кожен доводив своє і переконував інших. Натовп розбився на купки, і скрізь кипіли суперечки. Найбільше проти того, щоб ухвалити будівництво школи, галасувала Гжелина компанія.

Марно війт, мельник, господарі з інших сіл умовляли, просили й навіть страхали їх бозна-чим,— більшість селян наче очманіли і гукали, що на думку спаде.

А начальник сидів, ніби нічого не чуючи, і шепотівся з писарем. Давши людям накричатися досхочу, він наказав війтові подзвонити дзвоником.

— Тихо ви! Тихо! Слухайте! — заспокоювали солтиси громаду.

— І тільки-но змовкла громада, як владно залунав начальників голос:

— Школа повинна бути, розумієте? Слухайте й робіть, що вам наказано!

Проте селяни не злякались, а Клемб сказав, наче відрубав:

— Ми нікого не силуємо на голові ходити, то нехай же й нам дозволять ходити на тих ногах, які в нас є.

— Заткни пельку! Цить, пся крев! — лаявся війт, щосили калатаючи дзвоником.

— Я сказав і ще раз скажу: в нашій, польській, школі і вчити повинні по-нашому!

— Карпенко! Іванов! — загукав начальник до стражників, що стояли в натовпі, але селяни вмить оточили й стиснули їх, і хтось шепнув:

— Спробуйте-но тільки зачепити когось! Нас тут чоловіка триста, затямили?

Юрба розступилася, пропускаючи стражників, і, зімкнувшись знову, ринула за ними вслід, ближче до начальника, з глухим лютим гомоном, з якого раз у раз вихоплювалися окремі вигуки:

— Кожне створіння має свій голос, тільки нам наказують мати чужий!

— Скрізь накази й накази, а ти, хлопе, слухайся, плати та шапкою землю замітай!

— Скоро вже без дозволу не можна буде й за клуню піти!

— Коли вони таку владу мають, нехай накажуть, щоб свині заспівали жайворонками!..— гукнув Антек і під загальний сміх провадив далі:— Або гусям замукати, тоді ухвалимо будувати оту школу.

— Податки понакладали — платимо. Рекрутів вимагають — даємо! А щодо цього — зась!

— Тихо, Клемб!.. Сам цар видав такий наказ, де чорним по білому написано, щоб школи й суди були польські.