Селяни - Реймонт Владислав

Так, непогано їм живеться!

— Дай їм бог у десять разів більше. Бо ж Антек поручився за нас панові і ще багато чим допоміг.

— Антек клопотався за Шимека? Ягна навіть зупинилася від подиву.

— Та й Ганка теж добра,— подарувала мені порося! Воно ще молоденьке, але гарна буде свиня, породиста.

— Чудеса! Ганка тобі свиню подарувала? Просто не віриться! Вони повернулися до хати, і Ягуся, діставши з-за пазухи зав'язані в хусточку десять карбованців, тицьнула їх у руку Настусі.

— Візьми от трохи грошей! Раніше я не могла вам дати, бо Янкель за гусей довго мені не платив.

Шимек і Настка від щирого серця подякували їй, а вона на прощання сказала:

— Потерпіть трохи, мати пересердиться і теж щось дасть вам.

— Не треба мені нічого, нехай мою частку в труну з собою забере! — вигукнув Шимек так несподівано і з такою ненавистю, що Ягуся одразу ж замовкла і попрощалася.

Ішла додому в глибокій задумі. Її мучила якась невиразна туга

— А що я? Сухий, нікому не потрібний бур'ян! — скорботно зітхнула вона.

Напівдорозі зустрівся їй Матеуш. Він ішов до сестри, але повернув і пішов проводжати Ягусю, уважно слухаючи те, що вона розповідала про молоде подружжя.

— Не всім так добре,— сказав він похмуро.

Розмова не клеїлась, Матеуш хтозна-чого зітхав, заклопотано чухав потилицю, а Ягуся задивилась на охоплені призахідною загравою Ліпці.

— Ех, душно на цьому світі й тісно! — мовив він, наче сам до себе. Ягуся запитливо глянула на нього.

— Що це з тобою? Скривився, наче оцту сьорбнув!

Матеуш став нарікати, що йому остогидло і село, і життя, і все на світі, та що він неодмінно піде звідси світ за очі.

— А ти одружись — одразу все зміниться,— пожартувала Ягуся.

— Коли б мене захотіла та, що в мене на думці,— він пильно зазирнув Ягусі в очі, але вона невдоволено відвернулась і раптом зніяковіла.

— То ти спитай у неї. За тебе кожна піде, і в Ліпцях не одна виглядає старостів.

— А коли відмовить — що тоді? Сором буде й досада!

— Відмовить — іншу посватаєш.

— Ні, я не такий. Нагледів собі одну — і до іншої мене не тягне.

— Е, для парубка всі дівчата однакові, він з усякою радий злигатися.

Матеуш не заперечив нічого і спробував під'їхати з іншого боку:

— Знаєш, Ягусь, хлопці тільки й чекають, коли можна буде до тебе старостів засилати з горілкою.

— Нехай самі цю горілку хлищуть, не піду ні за кого! — відповіла Ягна так твердо, що Матеуш навіть сторопів.

Вона сказала це щиро: ніхто з хлопців не був їй до вподоби... Звісно крім Яся, але Ясь...

Вона важко зітхнула, з насолодою віддаючись спогадам про нього. Матеуш, так нічого й не добившись, повернув назад — до сестри.

А Ягна, лякливо оглядаючись, думала про Яся.

"Що він там поробляє, любий мій, як йому зараз?"

Раптом хтось міцно обняв її ззаду. Вона затремтіла і стала вириватись.

— Тепер не втечеш від мене, ні! — пристрасно шепотів війт. Вона оскаженіло вирвалася з його рук і гукнула:

— Якщо ти хоч раз мене зачепиш, я тобі очі видряпаю і такого галасу нароблю, що все село збіжиться.

— Тихо, Ягусь, я тобі гостинця привіз. Він намагався всунути їй у руки корали.

— Сунь їх собаці під хвіст, потрібні мені твої подарунки, як оця зламана тріска!

— Ягусь, та ти що? — розгубився війт.

— А те, що кнуряка ти — і більш нічого! І не смій більше до мене в'язнути!

Вона, спалахнувши гнівом, утекла від нього і, мов буря, влетіла до хати. Домінікова чистила картоплю, а Єнджик на подвір'ї доїв корів. Ягуся одразу ж почала поратися по хазяйству, але вся аж тремтіла від люті, ніяк не могла заспокоїтись і, тільки-но стемніло, знову зібралась кудись.

— Зайду до органіста,— сказала вона матері.

Вона тепер часто туди ходила і всіляко догоджала Ясевим батькам, аби хоч зрідка почути про нього слово.

От і зараз бігла туди, сповнена туги, жадібно сподіваючись почути щось нове.

Скоро побачила в темряві освітлені вікна Ясевої кімнати, де Міхал щось писав за столом під висячою лампою. Органіст з жінкою сиділи біля хати.

— Завтра опівдні Ясь приїжджає! — зустріла її органістиха. Від цієї звістки Ягуся мало не зомліла, ноги в неї підломилися, серце закалатало так, що важко стало дихати.

Посидівши трохи для годиться, вона пішла. Побігла, наче за нею гналися, на тополеву дорогу до лісу...

— Господи милосердний! — шепотіла вона, сповнена вдячності. Сльози текли з очей, а в серці співала радість. Хотілося сміятись, кричати, летіти кудись, цілувати ці дерева, припасти до цих полів, що спали в місячному сяйві.

— Ясь приїде, Ясь приїде! — зрідка шепотіла Ягуся і, зриваючись, мов птах, летіла далі, гнана чеканням і тугою, наче назустріч своїй долі й невимовному щастю.

Був уже пізній вечір, коли вона повернулася до села. В усіх хатах було темно, світло горіло тільки в Борин, де зібралося багато людей. Ягна пішла додому — чекати завтрашнього дня та мріяти про Яся.

Даремно переверталась вона з боку на бік — сон не йшов. Коли заснула мати, вона тихенько встала і, накинувши хустку, сіла на призьбі чекати сну або світанку.

У Борин, за ставом, в одній половині хати ще горіло світло, і звідти долинав невиразний гомін.

Задивившись на відблиски світла, що тремтіли на воді, Ягна забула про все, поринула в туманні й невловимі мрії, що, мов павутиння, сповнили душу й понесли її в якесь тихе надвечір'я, залите рожевою загравою, у світ невситимої туги.

Місяць уже зайшов, білясті сутінки вкрили поля, у височині горіли зорі, і часом одна з них падала з такою страшною швидкістю і так далеко, що мороз пробігав по тілу. Теплий легенький вітерець торкався обличчя ніжно, мов кохані руки, часом приносив з собою гарячий і запашний подих полів і проймав серце такою знемогою, що Ягна потягалась, закинувши руки за голову.

Так сиділа вона, поринувши у свої мрії, в передчутті невимовного щастя, мов молода брость, яка росте й наливається соком. А ніч ступала тихо і обережно, наче боялася сполохати людське щастя.

У Борин ще горіло світло, і на вулиці чатував Вітек, пильнуючи, щоб хтось непроханий не став підслухувати, а в хаті таємно радились селяни перед завтрашніми зборами у волості, куди війт викликав усіх ліпецьких господарів.

В кімнаті стояла півтемрява, блимав на припічку недогарок і розрізнити можна було лише деякі обличчя. Тут зібралося чоловіка двадцять — всі, хто був заодно з Антеком і Гжелею.

Рох, — в темряві його не видно було,— докладно пояснював, що буде, коли вони згодяться на відкриття російської школи в Ліпцях. Потім Гжеля навчав кожного окремо, що треба сказати начальству та як голосувати.

Вони радилися до пізньої ночі, не обійшлося без колотнечі й сварок, але кінець кінцем домовились і ще до світанку поспіхом розійшлися, бо назавтра треба було виїхати вдосвіта.

А Ягуся все сиділа на призьбі, сліпа й глуха до всього, і тільки іноді, мов нескінченну молитву, шепотіла: "Приїде! Приїде!" І мимоволі хилилася вперед, наче вдивляючись у завтрашній день, наче бажаючи побачити, що несе їй світанок, який сірів над землею, із страхом і радістю віддаючись тому, що мало статися.

VIII

Було вже близько полудня, спека дедалі дужчала, і всі ліпецькі вже зібралися біля волосної канцелярії, а начальника ще не було. Раз у раз на поріг виходив писар і, заслонивши долонею очі, дивився на обсаджену кривими вербами широку вулицю, але на ній тільки після вчорашньої зливи поблискували калюжі, часом поволі котився запізнілий віз та між деревами білів інколи селянський каптан.

Народ дожидав терпляче, лише війт бігав, мов опечений, виглядав на дорогу і чимраз голосніше підганяв чоловіків, що засипали вибоїни та ями на площі біля канцелярії.

— Швидше, хлопці, ради бога! Треба встигнути скінчити, поки він приїде!

— Глядіть, щоб з вами від страху чого не скоїлось! — почувся голос з юрби.

— Поспішайте, люди! Я зараз на роботі, не час жартувати.

— Ви, війте, тільки бога бійтеся! — із сміхом сказав хтось із ліпецьких.

— Нехай тільки ще хто рота роззявить — у холодну звелю засадити! — суворо гукнув війт і побіг дивитися на дорогу з кладовища на пагорку за будинком, в якому містилася канцелярія.

Величезні старі дерева обступали дім, крізь їхнє гілля сіріла вежа костьолу, а з-за кам'яної кладовищенської огорожі хрести простягали чорні руки над дахами й дорогою.

Так нічого й не побачивши, війт доручив одному із солтисів доглядати за тими, що лагодили дорогу, а сам пішов до канцелярії. Туди весь час заходили люди,— писар щохвилини викликав когось із селян, щоб нагадати про давню недоїмку, несплачені судові витрати або й іще щось гірше. Звісно, ці нагадування нікому не були до вподоби; люди слухали й зітхали — що вдієш у такий скрутний час перед жнивами? Де тут платити, коли в багатьох і на сіль не вистачало! І вони тільки кланялися писареві в пояс, а деякі й руку в нього цілували.

Були й такі, що клали йому в підставлену руку останній злотий, і всі просили почекати до жнив або до найближчого ярмарку.

Писар цей був хитра шельма і жмикрут, обдирав людей так, що вони аж стогнали. Кому давав обіцянки, кого лякав стражником, кому забивав баки, з деякими був запанібрата, і в кожного вмів щось вициганити: то в нього овес увесь вийшов, то гусята потрібні були для начальника, то солома для перевесел, і селяни хоч-не-хоч обіцяли все, що йому було потрібне. Сьогодні він на прощання відводив убік тих, з ким був знайомий ближче, і начебто по-дружньому давав поради:

— Ви гроші на школу дайте, бо як будете суперечити, начальник може розгніватися і ще перешкодить вам дійти згоди з паном щодо лісу,— застерігав він ліпецьких селян.

— Як же так? Адже ми миримося з доброї волі! — дивувався Плошка.

— Мало що. Не знаєте хіба, що пан з паном завжди заодно, а хлопові до них зась.

Плошка пішов дуже схвильований, а писар і далі викликав людей з різних сіл і, страхаючи кожного чимось, вимагав, щоб вони затвердили видатки на школу. Це миттю поширилося в юрбі, яка чекала біля канцелярії.

А людей зібралося чимало — понад двісті чоловіка. Спочатку селяни стояли сусід біля сусіда, і легко було впізнати, хто з Ліпців, хто з Модліци, а хто з Пшиленка або з Ріпок, бо в кожному селі одягалися по-своєму. Та коли поширилася чутка, що доведеться голосувати за школу, бо цього хоче сам начальник, все змішалося, люди переходили від одного гурту до іншого, жваво розмовляючи, і тільки ріпецька шляхта трималась окремо, пихато позираючи на селян, які у відповідь тільки сміялися, бо ці шляхтичі, як то кажуть, трималися втрьох за один коров'ячий хвіст.

Найбільше люду збилося біля корчми, що стояла навпроти канцелярії, серед дерев.