Селяни - Реймонт Владислав
Але Юзю ніщо не тішило, вона часто дивилася, ніби нічого не розуміла, і відверталася, стомлена й невдоволена.
— Не хочу, принеси щось нове! — вередувала вона, не хотіла дивитися навіть на лелеку, який шкутильгав по кімнаті, встромляючи дзьоб у всі горщики, і даремно ховався за дверима, підстерігаючи Лапу. Розважила її трохи тільки жива жовна, яку одного разу приніс їй Вітек.
— Господи, от чудо! Наче її розфарбував хтось.
— Вона лиха, як чорт, гляди, щоб у ніс тебе не дзьобнула.
— Та вона й не рветься з рук. Ручна, чи що?
— Я їй ноги й крила зв'язав, а очі залив смолою.
Вони деякий час бавилися з птахом, але жовна нерухомо сиділа на одному місці, була смутна, не хотіла їсти й швидко здохла, на превеликий жаль усім у домі.
Так минали дні за днями. А сонце пекло дедалі дужче, і чим ближче до жнив, тим нестерпнішою ставала спека. Вдень уже ніяк було вийти в поле, та й ночі не приносили прохолоди: були такі задушливі, що навіть у саду люди не могли заснути. Тяжка напасть звалилася на село. Трава в полі вигоріла, і худоба, повертаючись з пасовиська голодна, ревла у хлівах, картопля зав'язалася завбільшки з горішок, та така й залишилась, спалений овес ледве піднявся, ячмінь пожовк, а жито сохло дочасно й біліло порожнім колоссям. Все це страшенно пригнічувало людей, і вони з тугою й надією позирали на захід, чи не віщує він зміну погоди. Але небо було таке ж безхмарне, наче скляне, і палало білою пожежею, сонце заходило чисте, без жодної хмаринки.
Не один палко молився перед образами, але це не допомагало. Гинули хліба, падали з дерев недостиглі плоди, мілішали колодязі, і навіть у ставку води поменшало, так що й тартак не міг працювати, і млин став. Люди в розпачі вирішили скластися й гуртом попросити ксьондза відправити молебень, і на нього зібралося все село. Молилися так, що міг би пом'якшати й камінь.
І, видно, господь бог змилосердився над своїми дітьми. На другий день зранку стояла така задуха й спека, що, знесилившись, птахи падали, корови жалібно ревли на пасовиськах, коні не хотіли виходити із стаєнь, а геть змучені люди ховалися у спалених сонцем садах, не зважуючись вийти навіть на город. Але близько полудня, коли все, здавалося, задихаючись, вмирало в цьому білому, сліпучому окропі, сонце враз померхло, потьмяніло, наче в нього жбурнули пригорщу попелу, і незабаром десь у височині загуло, мов зграя птахів залопотіла величезними крилами, і набубнявілі синявою хмари звідусіль стали насуватися, чимраз грізніше нависаючи над землею.
Війнуло жахом, і все принишкло, причаїлося, охоплене тремтінням.
Загуркотів далекий грім, зметнувши на вулиці куряву, зірвався вітер, сонце розлилося, мов жовток у піску, і раптом потемніло — на небі замигтіли рої блискавок, наче хто стріпував вогненними віжками. Перша блискавка вдарила так близько, що з хат повибігали люди.
Все раптом завихрилось, сонце згасло, і в скаламученій імлі мигтіли лише струмені сліпучого світла, грім гуркотів, шуміла злива, і стогнали під вітром дерева.
Блискавки спалахували одна за одною, аж очі сліпило, за зливою нічого не було видно, місцями навіть випав град.
Гроза тривала з годину. Вилягли хліба в полях, по дорогах бігли спінені потоки. Тільки-но вщухало й починало прояснюватись, як знову гуркотів грім, наче тисячі возів мчали по мерзлих грудках, і знов починав наче з відра лити дощ.
Всі з тривогою виглядали з хат, де-не-де вже засвічували лампади, співали молитви чи навіть виносили на призьби образи, щоб захиститися від блискавки. Але, хвалити бога, гроза минула, не вчинивши великої шкоди. Лише коли все майже заспокоїлось і дощ уже тільки мжичив, з якоїсь останньої хмари, що повисла над селом, блискавка вдарила у війтову клуню.
Спалахнув вогонь, знявся стовп диму, і клуню вмить охопило полум'я. На селі знялася страшенна метушня. Всі, хто тільки міг, бігли на пожежу, але про те, щоб урятувати клуню, й мови не могло бути — вона палала, мов купа трісок. Антек, Матеуш та інші чоловіки, не шкодуючи сил, робили все, щоб захистити хату Козла та інші найближчі будівлі. На щастя, води на вулицях було досить, але небезпека була велика — деякі стріхи починали вже димитися, іскри порскали на сусіднє подвір'я.
Війта вдома не було, він ще вранці поїхав до волості, а жінка його розпачливо голосила, бігаючи навколо пожарища, мов квочка. Коли небезпека минула і всі стали розходитись, до неї підійшла Козлова і, взявшись у боки, закричала:
— От бачиш, пані війтова, покарав тебе господь! Покарав за мою кривду!
Війтова жінка кинулась до неї, розчепіривши пазури, і дійшло б до бійки, якби їх не розборонив Антек. Він так нагримав на Козлову, що та, як побита собака, попленталась до себе в хату, репетуючи:
— Чекай, пані війтова, чекай! Дістанеш своє з процентами!
Але її ніхто не слухав. Тим часом клуня згоріла дотла, люди закидали димуче згарище грязюкою й порозходилися. Залишилась тільки війтиха, що виливала свої жалі перед Антеком,— він терпляче слухав її, аж поки нарешті не витримав, плюнув, махнув рукою і пішов додому.
Гроза пішла за ліси, вигулькнуло сонце, по чистій блакиті бігли табуни білих хмар. Защебетали птахи, повітря було свіже й прохолодне, люди почали спускати воду й зарівнювати вирви.
Антек майже біля самої хати несподівано здибався з Ягусею, що йшла кудись з кошиком і сапою. Він поспіхом привітався, але вона вороже глянула на нього й пройшла мимо, не мовивши й слова.
— Ач, яка горда! — буркнув розгніваний Антек і, зустрівши на подвір'ї Юзьку, суворо нагримав на неї за те, що вона вийшла з хати після дощу.
Юзя вже настільки одужала, що їй можна було цілими днями лежати в садку. Всі гноячки добре зажили й підсохли, не залишивши слідів, але Ягустинка ще й досі мастила їх своєю маззю, крадькома від Ганки, бо та невдоволена була, що марнується стільки масла і яєць.
Потроху одужуючи, Юзя лежала майже завжди сама, бо Вітек знову вже пас корів. Часом забігала на хвилинку погомоніти та чи інша подружка, приходив посидіти біля неї Рох або стара Агата, яка говорила завжди про одне й те ж: що вона, певно, вмре у жнива і в Клембів у хаті, не як жебрачка, а як господиня. Але найчастіше Юзя лежала сама, у товаристві Лапи, який не відходив від неї ні на крок, лелеки, який біг на кожен її поклик, та птахів, які зліталися, коли кинути їм крихти хліба.
Одного разу, коли вдома нікого не було, заскочила до неї Ягуся і принесла цілу пригорщу цукерок, але Юзя не встигла навіть їй подякувати: звідкілясь долинув Ганчин голос, і Ягна злякано втекла.
— Їж на здоров'я! — гукнула вона їй з-за тину і зникла. Вона йшла до брата, несучи йому щось за пазухою.
Настуся сиділа біля корови, яка хлебтала з цебра пійло, а Шимек, весело насвистуючи, закінчував прибудову до хати.
— У вас уже й корова є? — здивувалась Ягна.
— Є. Що, добра? — з гордістю спитала Настка.
— Корова добра. Мабуть, з маєтку? Коли це ви купили?
— Купувати ми її не купували, а корова наша! От розповім тобі все, то ти за голову схопишся й не повіриш! Учора вдосвіта чую: щось чухається об ріг хати, аж уся хата двигтить. Це, думаю собі, худобу мимо женуть, і котрась свиня підійшла грязюку з себе стерти. Лягла знову, та не встигла задрімати, чую — щось наче стиха мукає. Виходжу, дивлюся — стоїть корова, до дверей прив'язана, біля неї оберемок конюшини, а вим'я повне молока, і вона мордою до мене тягнеться. Я очі протерла, бо мені здалося, наче я сплю. Та ні, стоїть жива корова, мукає і пальці мені лиже. Я думала, що вона від череди відбилась, а Шимек теж каже: "Зараз по неї хтось прибіжить!" Одне мені дивно було, що вона прив'язана. Не сама ж вона себе прив'язала! Але полудень минув, а ніхто по неї не прийшов! Я її видоїла, бо молоко вже капотіло з дійок. Минув вечір, минула й ніч, я на селі всіх розпитувала, питала навіть у пастуха з маєтку,— ніхто не чув, щоб у когось корова пропала, а старий Клемб сказав, що вона, може, крадена і краще її відвести до канцелярії. Мені, звісно, шкода її було, та що робити! Коли це приходить Рох і каже:
— Ти жінка добра й бідна, от господь бог і послав тобі корову.
— Еге,— кажу,— вже корови стали з неба падати. Навіть дурень цьому не повірить!
А він засміявся на це і, коли йшов з хати, каже:
— Корова ваша, не бійтесь ніхто її у вас не забере.
Тут я подумала, що це від нього, впала йому в ноги і стала дякувати, а він і слухати не хоче.
— Як зустрінеш пана Яцека,— каже і сміється,— не думай тільки йому за корову дякувати, бо він тебе палицею поб'є — не любить, щоб йому дякували.
— То це пан Яцек подарував нам корову?
— А хто ж ще такий добрий до бідних людей?
— Правда, він і Стахові дав дерева на хату й так багато їм допомагає,— підтвердила Ягна.
— Це просто святий чоловік, я за нього тепер щодня молитву читаю.
— Щоб її тільки у вас не вкрали!
— Що? У мене корову вкрадуть? Господи, та я б за неї очі видряпала, на край світу пішла б, а її відшукала б! Бог не допустить такої напасті! На ніч, поки Шимек не збудує хліва, будемо брати її до хати. Та й Яськова собака постереже її. Радість ти моя, любенька моя! — Вона обняла корову за шию і стала цілувати в морду. Корова заревла, пес радісно загавкав, розкудкудакались сполохані кури, а Шимек насвистував дедалі голосніше.
— З усього видно, що на вас благословення боже! — з легким смутком мовила Ягна і зітхнула, уважніше придивляючись до обох. Вони, здавалося їй, змінилися так, що й не впізнати, особливо Шимек. Адже вона завжди вважала, що він — недотепа, полічити й до трьох не зуміє, в хаті завжди був за попихача, і штурхали його всі, кому не лінь, а тепер раптом виявилося, що він зовсім інший — робив усе до ладу, поводився з гідністю і говорив розумно.
— А де ж ваше поле? — спитала вона після довгого мовчання. Настуся повела її показувати поле й пояснювала, де вони що посіють.
— А насіння звідки візьмете?
— Шимек каже, що буде, значить, буде! Він дурно нічого не каже.
— Брат він мені, а я слухаю й дивуюсь, наче зовсім інша людина.
— А який він добрий, і розумний, і роботящий! Мабуть, іншого такого і в світі немає! — гаряче сказала Настуся.
— Мабуть, так,— сумно згодилася Ягна.— А чиє ж це поле насипом обгороджене?
— Антека Борини. На ньому не працюють,— певно, чекають поділу.
— З піввлуки тут буде.
