Селяни - Реймонт Владислав

Тільки пси по мені завиють та жінка задзвонить у розбитий горщик,— бурмотів він плаксиво.— Як же, адже я на хрестинах Мацея був... на весіллі його танцював! Батьків його ховав! Добре пам'ятаю... Господи милостивий, скільки я людей до могили провів, скільком за упокій віддзвонив... А тепер пора й мені!

Він раптом устав і швидко пішов у сад. Вітек потім розповідав, що старий допізна сидів за хатою і плакав.

Ніхто й не помітив його відсутності. Вже зовсім смерком несподівано прийшов ксьондз разом з паном.

Ксьондз ласкаво говорив з рідними Мацея, втішав їх, попестив дітей і, розмовляючи з жінками, залюбки попивав чай, який йому подала Юзька, а пан, поговоривши де з ким, узяв з рук коваля чарку, цокнувся з усіма й сказав Ганці:

— Якщо кому шкода Мацея, то мені, мабуть, найбільше. Був би він живий, я помирився б з селянами. Може б, навіть, віддав те, чого вони з самого початку хотіли! — Він заговорив голосніше, обводячи всіх очима.— Але з ким же мені про це говорити? Через комісара не хочу, а з села ніхто перший до мене не звернувся!

Селяни слухали мовчки, зосереджено, зважуючи кожне його слово.

Пан промовляв ще, заговорював так і сяк, але все, мов до стіни,— ні в кого язик не розв'язався, ніхто рота не розтулив, тільки підтакували, чухали потилиці та багатозначно перезирались. Нарешті пан, бачачи, що йому не зломити цієї чуйної настороженості, викликав з другої половини ксьондза, і вони пішли разом, супроводжувані юрбою до самих воріт.

Аж тільки коли вони пішли, люди стали дивуватися та міркувати вголос:

— Ну-ну! Щоб сам пан прийшов на хлопський похорон!

— Потрібні ми йому, от він і підлещується! — сказав Плошка.

— А хіба він не міг прийти просто, від щирого серця? — заступився Клемб.

— Років тобі чимало, а розуму нема! Коли ж це бувало, щоб пани приходили до хлопів по дружбі, коли?

— Тут щось є! Недурно він хоче миритися!

— Бо йому це потрібно більше, ніж нам!

— А ми можемо ще почекати! — сказав п'яний Сікора.

— Ви можете, але інші не можуть! — з серцем гукнув Гжеля, війтів брат.

Вже починалися сварки, один говорив одне, другий — теж своє доводив, третій сперечався з обома, а інші просто галасували.

— Нехай віддасть нам землю й ліс, тоді помиримось!

— Не треба миритися, от нові наділи почнуть давати — і так все наше буде! Нехай він, сучий син, з торбою старцювати піде за нашу кривду!

— Борги його душать, от він і прийшов до селян по допомогу.

— А раніше одно знав: "З дороги, хаме, якщо не хочеш батога!"

— Кажу вам, не вірте панам, бо кожен з них ладен продати хлопів! — вигукував хтось, захмелілий дужче від інших.

— Послухайте-но, господарі,— раптом гукнув коваль,— скажу вам розумне слово! Якщо пан хоче миритися, то згоджуйтесь і беріть, що дають, нічого чекати з верби груш!

Тут устав війтів брат, Гжеля.

— Свята правда! Ходім до корчми, там і порадимося!

— А я частую все товариство! — весело додав коваль І вони юрбою вийшли на вулицю.

Вже починало смеркати, худоба поверталася з пасовиська, і по всьому селу линуло мукання, ґелґотіння гусей, пискливі трелі сопілок, пісні й крики дітей.

А чоловіки, не слухаючи вереску й лайки жінок, пішли юрбою до корчми. Один Сікора трохи відстав — плентався, хапаючись за тини, і все щось бурмотів.

Їх ще довго було чути, бо не один завзято заводив пісню або гукав щось на всю вулицю.

У Борин, коли прибрали після гостей і настав темний вечір, стало на диво тихо, сумно й безлюдно.

Ягуся метушилась у своїй кімнаті, мов птах у клітці, і часто бігала на Ганчину половину, але, бачачи, що всі втомлені й наче очманілі, тікала назад, не сказавши й слова.

В кімнаті було тихо, як у могилі, і, коли впоралися з хатньою роботою та повечеряли, ніхто не поспішав піти з кімнати, хоча сон морив кожного. Сиділи біля печі, дивилися у вогонь і тривожно дослухалися до кожного шереху.

Вечір був спокійний, тільки часом здіймався вітер, і тоді шуміли дерева, тріщали тини, деренчали шибки; час від часу, грізно наїжившись, гарчав Лапа, і потім знову наставала нескінченна могильна тиша. А вони сиділи й тремтіли дедалі дужче, і так проймав їх страх, що раз у раз хто-небудь хрестився й тремтячими губами шепотів молитву. Всім вчувалося, що хтось ходить на горищі, аж риплять балки, підслухує під дверима, заглядає у вікна і треться об стіни, смикає засув дверей і, швидко ступаючи, ходить навколо хати.

Всі дослухалися, бліднучи, ледве переводячи подих.

Раптом у стайні заіржав кінь, Лапа голосно загавкав і кинувся до дверей, а Юзька, не витримавши, скрикнула:

— Тато! Ой господи, тато! — І заплакала від страху.

На це Ягустинка тричі клацнула пальцями і сказала поважно:

— Не реви! Не заважай душі відлетіти в спокої! Сльози тримають її на землі. Відчиніть двері, нехай мандрівниця полине на христові поля і знайде вічний спокій.

Відчинили двері, в кімнаті було тихо, всі боялися поворухнутись і тільки палаючими очима позирали навкруги. Лапа обнюхував кутки, скавулів іноді й махав хвостом, наче лащачись до когось, і всі відчували, що серед них блукає небіжчикова душа.

Нарешті Ганка заспівала тремтячим, здушеним голосом:

"Всі клопоти денні наші..."

Інші палко підхопили і стали вторувати їй.

II

Був розкішний, по-справжньому літній день. Минала вже, мабуть, десята година, сонце було напівдорозі від сходу до полудня й добре припікало, коли ліпецькі дзвони всі, скільки їх було, вдарили що було сили.

Той, якого називали "Петром", гудів найголосніше, виспівував на всю горлянку. Так чоловік, підпивши, іде собі дорогою, похитується з боку на бік і горлає собі, сповіщаючи всьому світові, що йому весело.

Другий дзвін, трохи менший, якого, за словами Амброжія, охрестили "Павлом", теж видзвонював щосили, але він більше вторував першому, брав високі ноти, заливався чистим голосом, мов дівчина, коли її палить кохання чи поймає радість у весняний день, і вона біжить на поля, ховається поміж колоссям і співає вітрам, людям, ясному небу й своєму щасливому серцю.

А третій — "сигнатурка" — щебетав, мов пташка, марно силкуючись переспівати тих двох,— цього він не міг, хоч як цокотів уривчастим, швидким голосом, наче вередлива дитина. Так і дзвонили цілим оркестром — тут і бас гудів, і скрипка виспівувала, і весело брязкотів бубон — усі зливали свої голоси в радісну, дзвінку музику.

Це вони скликали людей на храмове свято; був день Петра й Павла, який у Ліпцях завжди справляли дуже урочисто.

І погода була на диво — тиха, сонячна, все віщувало спеку, але, незважаючи на це, вже з самого ранку на майдані перед костьолом крамарі порозставляли свої рундуки, ятки, столи із полотняними дашками.

Тільки-но загули дзвони і їхні веселі, радісні голоси полинули по всьому світу, на дорогах, у хмарах куряви, заторохтіли вози, вервечкою йшли люди. Скрізь, скільки оком кинь, на дорогах, стежках і межах червоніли жіночі спідниці й біліли розмаяні каптани чоловіків.

Ішли один за одним, вирізняючись серед зелені яскравими барвами вбрань.

А сонце підіймалося дедалі вище і, линучи, мов золотий птах у чистому небі, так щедро розливало гаряче проміння, що повітря вже мерехтіло над полями. Часом повівав з лук прохолодний вітерець,— і тоді хвилювало жито, тихенько шелестів овес, тремтіло молоде колосся пшениці, а розквітлий льон розливався блакитним струмком, мов вода, в якій відбивається небо. І знову все завмирало в сонячній тиші.

Ех, і веселий це був день, справді святковий! Дзвони гули довго, і такі гучні були їхні голоси, що коливалися стебла трав і полохливо злітали птахи, а бронзові серця все калатали дзвінко й рівно, до самого сонця підносячи свій зворушливий спів і благання:

"Помилуй! Помилуй! Помилуй! Найсвятіша матір божа! Матір божа! Матір божа!"

"І я прошу! І я! І я!" — виспівували всі хором, провіщаючи урочисте свято.

І скрізь знати було це свято — в прибраних клечанням хатах, в далечіні, що наче сяяла вогниками свічок, в радісних голосах.

І щось, чого не розповісти словами, линуло в повітрі над полями, сповнюючи серця мирною тишею й веселістю.

На свято звідусюди сунув народ. Хмари куряви стояли над шляхами, торохтіли вози, іржали коні, лунав голосний гомін. Часом хто-небудь з проїжджих висувався з брички й гукав до піших, сумно співаючи, поспішав до костьолу якийсь жебрак. Люди шепотіли молитви, оглядалися навкруги з німим захватом, бо земля стояла пишно вбрана, як молода на весіллі, вся в квітках і зелені, в пташиних піснях, шелесті колосся і дзижчанні бджіл, така чудова, неосяжна, щаслива і свята у своїй животворній силі, що аж подих перехоплювало в грудях.

На межах, як вартові, стояли дерева, задивившись на сонце, а внизу, куди не глянь, розкинулись поля, зелені, шумливі, як розбурхані води, і, як води, хвилювали вони, билися часом об дороги, об межі й канави, що рябіли, мов різнобарвні стрічки, рясно вишиті жовтим, білим і фіалковим. Цвіли вже сокирки, визирала з жита ясними оченятами запашна повитиця, а місцями, де земля була пухкіша, голубіли так рясно волошки, наче туди впав клаптик неба. Цілими купами цвіли гвоздики, куросліп, молочай і червоніли будяки, жовта свиріпа й конюшина, стокротки й ромен, і тисячі інших квітів, назви яких пам'ятає хіба що господь бог, бо вони лише для нього буяли й пахли так, що солодкий чад здіймався з полів, наче в костьолі, коли ксьондз обкурював святі дари.

Не один господар, їдучи, з насолодою вдихав запашне повітря, але зараз же шмагав коні батогом, бо сонце припікало чимраз дужче, і від тепла та пахощів паморочилась голова й хилило на сон.

Незабаром у Ліпцях було повно-повнісінько людей, а вони все їхали й їхали без упину. На вулицях, на березі ставу, під тинами, на подвір'ях — скрізь, де тільки можна було знайти хоча б якийсь затінок, стояли вози і випряжені коні, бо на майдані біля костьолу вони тулилися щільно один біля одного, і була така тиснява, що ледве можна було протовпитись.

Та навала людей, возів, коней просто заполонила Ліпці. Штовханина дедалі дужчала, гамір і крики лунали по всьому селу. Люд шумів, як ліс під вітром. Жінки сиділи на березі ставу, мили ноги й узувалися, чепурилися, перш ніж піти до костьолу. Чоловіки стояли гурточками, розмовляючи із знайомими, дівчата й парубки тиснулись до рундуків і наметів, а найбільше юрмились навколо катеринки, що вигравала на весь майдан, а на ньому якесь заморське звірятко в червоному платтячку, схоже на старого німця, так кумедно стрибало й гримасувало, що, дивлячись на нього, всі аж за боки бралися від сміху.

Катеринка награвала веселу танцювальну мелодію, від якої дівчат аж поривало до танцю.