На уламках щастя - Дана Лонг

– Віоло, у мене з'явилася одна ідея...

Вона встає з-за столу і якось дивно дивиться на мене. Точніше, ніби крізь мене.

– Здрастуй, Віро, – за моєю спиною лунає знайомий до жаху голос.

Моє серце пропускає удар. Я повільно обертаюся назад, при цьому зовсім забувши як дихати.

– Що ж ти так холодно зустрічаєш свого чоловіка? – Рома примружує очі й починає рухатися в мій бік.

Від страху я не можу поворухнутися, мене начебто паралізувало, я просто стою і дивлюся на свого чоловіка широко розкритими від страху очима.

Рома підходить до мене впритул, широко розставивши свої руки, і намагається обійняти мене, але я з жахом відштовхуюся. Він же кидає на мене повний презирства погляд.

– Ти ж казав, що в тебе все під контролем, а виявилося, що Віра від тебе втекла, – суворий голос Віоли порушує тишу.

– Так і є. У мене завжди все під контролем.

– Віола... – у горлі пересихає так, що я насилу можу говорити, – як же ти могла? За що?

Я відмовляюся вірити в те, що моя рідна сестра зрадила мене, зателефонувавши моєму чоловікові і повідомивши, де я перебуваю. І це після того, як я розповіла їй усе, що сталося, і з якої причини я втекла з дому.

– Це все трохи несправедливо, ти так не вважаєш? – сестра дивиться на мене зневажливо.

– Що саме?

– А те, що я багато років працюю на дядька, у дитинстві за тебе постійно відгрібала від його дружини відьми, а зараз він раптом вирішив залишити тобі все своє майно. Якось не справедливо, чи не так? Я думаю, що теж заслуговую бути спадкоємицею, не менше за тебе. От тільки чому завжди все дістається тобі, я ніяк не можу зрозуміти. Де справедливість?

– Я не просила робити мене спадкоємицею...

– Тепер це вже не має значення. Ти отримаєш спадок, ми поділимо його і я отримаю свою частку.

– Через гроші зрадила мене.... Та як же ти могла? – моє серце розривається від болю.

– Заткніться обидві, дістали вже ваші розбірки. Збирайся Вірка, у мене мало часу, – Рома починає сердитися.

– Куди? – злякано запитую я.

– Додому.

– Я не піду з тобою нікуди. Ти тварина, я не...

Сильний ляпас по обличчю вибиває з легень усе повітря. Удар несподіваний, але мені вдається встояти на ногах.

– Заткнися сука! Швидко зібрала своє шмаття і пішла зі мною!

Я дивлюся в цей момент на Віолу, яка стоїть із переляканими очима і вочевидь не очікує такого повороту.

– Рома, ти що робиш? Не смій її бити, – сестра намагається заступитися за мене, на мій превеликий подив.

– Тебе забув запитати. Мовчи, або теж відгребеш! – він вищиряється, наче дикий звір.

Віола нічого не відповідає, переводячи на мене погляд і одразу ж опускає очі вниз. Мабуть, їй соромно за те, що зрадила мене, але для мене її каяття вже не має жодного значення.

– Ворушись! – Рома штовхає мене в спину і я, вирішивши не провокувати його, йду в кімнату за своїми речами.

На вулиці на нас уже чекає машина, біля якої стоять, уже добре знайомі мені, охоронці.

Сльози рвуться назовні, але я забороняю собі плакати. Не хочу доставляти такого задоволення Ромі. Я обов'язково що-небудь придумаю і знову втечу від нього. Тільки тепер я знаю хто мені друг, а хто ворог.

Ми заїжджаємо у двір нашого будинку і виходимо з машини. Рома хапає мене за лікоть і тягне до будинку, абсолютно не звертаючи уваги на те, що я ледве встигаю за ним. Ми піднімаємося нагору, де розташована моя кімната, і він заштовхує мене в неї.

– Розташовуйся.

Я різко обертаюся і дивлюся на нього з ненавистю.

– Не радій завчасно. Я все одно втечу від тебе і наступного разу ти мене вже не знайдеш.

– Та що ти кажеш! Цікаво буде на це подивитися. Тільки ось є одна маленька проблема.

– Яка?! – вигукую я, бо мої нерви вже на межі.

– Цього разу нікому буде тобі допомогти. Коханець твій, того...

– Що? Який ще коханець?

– Ну, от що ти за жінка, а? Закрутила мужику голову, він допоміг тобі втекти, життя свого не пошкодував заради тебе, а ти вже й ім'я його забула. Ох, ці жінки.

– Мирон... – шепочу пересохлими губами, дивлячись, як Рома розпливається в усмішці.

– Він самий.

– Що ти зробив? Що ти з ним зробив, відповідай?!

– Не кричи на мене, дурепо! – прикрикує на мене Рома. – Краще тобі не знати, що саме я з ним зробив. Скажу лише одне, що винна в цьому тільки ти. Ех, шкода, такий був молодий, – він хитає головою і, посміхаючись, виходити з кімнати і замикає двері на ключ.

Нарешті мої нерви не витримують, і я починаю ридати. Сльози котяться градом, у мене починається істерика. Коліна тремтять, і я опускаюся на підлогу. Я лежу на килимі і ридаю.